Реферат на тему:
МІСЯЦЬ- ПРИРОДНИЙ СУПУТНИК ЗЕМЛІ
1. Фізичні умови на Місяці. Місяць — найближче до Землі небесне тіло йтому найкраще вивчене. Найближчі до нас планети приблизно в 100 раздалі. Місяць менший від Землі за
діаметром учетверо, а за масою — у 81 раз. Середня його густина 3,3 • 10кг/мь, тобто менша, ніж у Землі. Очевидно, у Місяця не таке густе ядро,як у Землі. На Місяці немає атмосфери, яка пом’якшує пекуче сонячневипромінювання і захищає від космічного проміння та потоківмікрометеоритів. Немає там ні хмар, ні води, ні туманів, ні райдуги, нісвітанкової зорі. Тіні різкі й чорні. Відсутність на Місяці водяної парий атмосфери підтвердили безпосередні вимірювання на його поверхні. Небона Місяці навіть удень було б чорне, як у космічному просторі, алерозріджена пилова оболонка, що оточує його, трохи розсіює сонячнесвітло.
Безперервні удари невеликих метеоритів дроблять поверхню Місяця наосколки й пилинки. В умовах вакууму відбувається молекулярне зчепленняцього пилу в пористий шлакоподібний шар. Така структура поверхневогошару зумовлює його малу теплопровідність. Внаслідок цього навіть наневеликій глибині зберігається стала температура, незважаючи на їїсильні коливання зовні. Величезні перепади температури місячної поверхнівід дня до ночі пояснюються не тільки відсутністю атмосфери, а йтривалістю місячного дня і місячної ночі, яка відповідає двом нашимтижням. Температура в підсонячній точці Місяця дорівнює +120 °С, а впротилежній точці нічної півкулі —170 °С. От як змінюється температурапротягом одного місячного дня!
2. Рельєф. Уже з часів Галілея почали складати карти видимої півкуліМісяця. Темні плями на поверхні Місяця назвали «морям й». Це низини, денемає й краплини води. Дно їх темне і більш-менш рівне. Більшу частинуповерхні Місяця займають світліші височини — «материки». Є кількагірських хребтів, названих, подібно до земних, Альпами, Кавказом і т. д.Висота гір досягає 9 км. Але основною формою рельєфу є кратери. їхнікільцеві вали заввишки кілька кілометрів оточують великі круглі западинидіаметром близько 200 км, наприклад Клавій і Шіккард. Усі великі кратериназвали на честь учених. Так, на Місяці є кратери Тіхо, Коперник та ін.
Коли повний місяць, у південній півкулі добре видно в сильний біноклькратер Тіхо діаметром 60 км у вигляді яскравого кільця, від якогорозходяться радіальне світлі промені, їх довжина порівнянна з радіусомМісяця, і вони простягаються, перетинаючи багато інших кратерів і темнихзападин. З’ясувалось, що промені утворені скупченням великої кількостімалих кратерів із світлими стінами.
Місячний рельєф краще вивчати тоді, коли відповідна місцевістьзнаходиться поблизу термінатоpa, тобто межі дня і ночі на Місяці. Тодіосвітлені Сонцем збоку нерівності відкидають довгі тіні й добре помітні.Дуже цікаво протягом години постежити в телескоп за тим, як поблизутермінатора на нічному боці загоряються світлі цятки — це вершини валівмісячних кратерів. Поступово з пітьми випливає світла підкова — частинакратерного валу, але дно кратера ще в цілковитій темряві. Нарештівимальовується весь катер. При цьому добре видно, що чим менші кратери,тим їх більше. Вони часто розміщені ланцюжками і навіть «сидять» один наодному. Пізніші кратери утворилися на валах старіших кратерів. У центрікратера часто видно гірку (мал. 46), насправді це група гір. Кратерністіни обриваються терасами круто всередину. Дно кратерів лежить нижчевід навколишньої місцевості.
Уся поверхня Місяця вкрита дрібними кратерами — пологими заглибинами —це результат ударів невеликих метеоритів.
Із Землі, як ми знаємо, видно тільки одну півкулю Місяця (мал.). У 1959р. радянська космічна станція, пролітаючи мимо Місяця, впершесфотографувала невидиму із Землі півкулю. У принципі вона невідрізняється від видимої, але на ній менше «морських» западин (мал.).Тепер складено детальні карти цієї півкулі на основі численнихфотографій Місяця, зроблених з близької відстані автоматичнимистанціями, які літали до Місяця. Апарати не раз спускалися і на йогоповерхню. У 1969 р. на поверхню Місяця вперше спустився космічний апаратз двома американськими астронавтами. На сьогодні на Місяці побувалошість експедицій астронавтів США, які благополучно повернулися на Землю.Вони ходили й навіть їздили на спеціальному всюдиході по поверхніМісяця, встановлювали й залишали на ньому різні апарати, зокремасейсмографи для реєстрування «місяце-трусів», і привезли зразкимісячного грунту. Радянські вчені дістали проби місячних порід з різнихмісць за допомогою автоматів, які за командою із Землі брали пробугрунту й поверталися з нею на Землю.
Хімічний аналіз зразків місячної речовини показав, що породи Місяця нестільки різноманітні, як земні, і за складом подібні до базальтів.
На Місяць посилали й радянські автоматичні самохідні лабораторії—місяцеходи, які виконали багато наукових вимірювань та аналізів грунту іпройшли по Місяцю значні відстані — кілька десятків кілометрів. Навіть утих місцях місячної поверхні, які із Землі здаються рівними, грунт маєбагато воронок і засипаний камінням всіляких розмірів. Місяцехід,керований із Землі, «крок за кроком» пересувався з урахуванням характерумісцевості, вигляд якої передавався на Землю по телебаченню. Цевеличезне досягнення радянської науки важливе як приклад безпосередньогодослідження фізичних умов на іншому небесному тілі, яке знаходиться відЗемлі на великій відстані.
Радянські космічні станції встановили відсутність у Місяця магнітногополя й поясів радіації.
Вивчення місячного рельєфу та його походження становить інтерес і длягеології — Місяць є ніби музеєм давньої історії його кори, оскільки водай вітер не руйнують її. Проте Місяць —
це не зовсім мертвий світ. У 1958 р. радянський астроном М. А. Козирєвпомітив у кратері Альфонс виділення газів з місячних надр.
У формуванні рельєфу Місяця, очевидно, брали участь і внутрішні, ізовнішні сили. Роль тектонічних і вулканічних явищ безсумнівна, бо наМісяці є лінії скиду й ланцюжки кратерів, схожих на лавові озераГаванських островів. Що ж до місячних «морів», то вони, очевидно,утворилися внаслідок проплавлення місячної кори і виливання лави наповерхню. Проте на Місяці не виявлено порід, молодших за 2 млрд. років,і це свідчить, що магматична й вулканічна активність припинилися давно.
ukrreferat.com
1. Фізичні умови на Місяці. Місяць — найближче до Землі небесне тіло й тому найкраще вивчене. Найближчі до нас планети приблизно в 100 раз далі. Місяць менший від Землі за
діаметром учетверо, а за масою — у 81 раз. Середня його густина 3,3 • 10 кг/мь, тобто менша, ніж у Землі. Очевидно, у Місяця не таке густе ядро, як у Землі. На Місяці немає атмосфери, яка пом'якшує пекуче сонячне випромінювання і захищає від космічного проміння та потоків мікрометеоритів. Немає там ні хмар, ні води, ні туманів, ні райдуги, ні світанкової зорі. Тіні різкі й чорні. Відсутність на Місяці водяної пари й атмосфери підтвердили безпосередні вимірювання на його поверхні. Небо на Місяці навіть удень було б чорне, як у космічному просторі, але розріджена пилова оболонка, що оточує його, трохи розсіює сонячне світло.
Безперервні удари невеликих метеоритів дроблять поверхню Місяця на осколки й пилинки. В умовах вакууму відбувається молекулярне зчеплення цього пилу в пористий шлакоподібний шар. Така структура поверхневого шару зумовлює його малу теплопровідність. Внаслідок цього навіть на невеликій глибині зберігається стала температура, незважаючи на її сильні коливання зовні. Величезні перепади температури місячної поверхні від дня до ночі пояснюються не тільки відсутністю атмосфери, а й тривалістю місячного дня і місячної ночі, яка відповідає двом нашим тижням. Температура в підсонячній точці Місяця дорівнює +120 °С, а в протилежній точці нічної півкулі —170 °С. От як змінюється температура протягом одного місячного дня!
2. Рельєф. Уже з часів Галілея почали складати карти видимої півкулі Місяця. Темні плями на поверхні Місяця назвали «морям й». Це низини, де немає й краплини води. Дно їх темне і більш-менш рівне. Більшу частину поверхні Місяця займають світліші височини — «материки». Є кілька гірських хребтів, названих, подібно до земних, Альпами, Кавказом і т. д. Висота гір досягає 9 км. Але основною формою рельєфу є кратери. їхні кільцеві вали заввишки кілька кілометрів оточують великі круглі западини діаметром близько 200 км, наприклад Клавій і Шіккард. Усі великі кратери назвали на честь учених. Так, на Місяці є кратери Тіхо, Коперник та ін.
Коли повний місяць, у південній півкулі добре видно в сильний бінокль кратер Тіхо діаметром 60 км у вигляді яскравого кільця, від якого розходяться радіальне світлі промені, їх довжина порівнянна з радіусом Місяця, і вони простягаються, перетинаючи багато інших кратерів і темних западин. З'ясувалось, що промені утворені скупченням великої кількості малих кратерів із світлими стінами.
Місячний рельєф краще вивчати тоді, коли відповідна місцевість знаходиться поблизу термінатоpa, тобто межі дня і ночі на Місяці. Тоді освітлені Сонцем збоку нерівності відкидають довгі тіні й добре помітні. Дуже цікаво протягом години постежити в телескоп за тим, як поблизу термінатора на нічному боці загоряються світлі цятки — це вершини валів місячних кратерів. Поступово з пітьми випливає світла підкова — частина кратерного валу, але дно кратера ще в цілковитій темряві. Нарешті вимальовується весь катер. При цьому добре видно, що чим менші кратери, тим їх більше. Вони часто розміщені ланцюжками і навіть «сидять» один на одному. Пізніші кратери утворилися на валах старіших кратерів. У центрі кратера часто видно гірку (мал. 46), насправді це група гір. Кратерні стіни обриваються терасами круто всередину. Дно кратерів лежить нижче від навколишньої місцевості.
Уся поверхня Місяця вкрита дрібними кратерами — пологими заглибинами — це результат ударів невеликих метеоритів.
Із Землі, як ми знаємо, видно тільки одну півкулю Місяця (мал.). У 1959 р. радянська космічна станція, пролітаючи мимо Місяця, вперше сфотографувала невидиму із Землі півкулю. У принципі вона не відрізняється від видимої, але на ній менше «морських» западин (мал.). Тепер складено детальні карти цієї півкулі на основі численних фотографій Місяця, зроблених з близької відстані автоматичними станціями, які літали до Місяця. Апарати не раз спускалися і на його поверхню. У 1969 р. на поверхню Місяця вперше спустився космічний апарат з двома американськими астронавтами. На сьогодні на Місяці побувало шість експедицій астронавтів США, які благополучно повернулися на Землю. Вони ходили й навіть їздили на спеціальному всюдиході по поверхні Місяця, встановлювали й залишали на ньому різні апарати, зокрема сейсмографи для реєстрування «місяце-трусів», і привезли зразки місячного грунту. Радянські вчені дістали проби місячних порід з різних місць за допомогою автоматів, які за командою із Землі брали пробу грунту й поверталися з нею на Землю.
Хімічний аналіз зразків місячної речовини показав, що породи Місяця не стільки різноманітні, як земні, і за складом подібні до базальтів.
На Місяць посилали й радянські автоматичні самохідні лабораторії— місяцеходи, які виконали багато наукових вимірювань та аналізів грунту і пройшли по Місяцю значні відстані — кілька десятків кілометрів. Навіть у тих місцях місячної поверхні, які із Землі здаються рівними, грунт має багато воронок і засипаний камінням всіляких розмірів. Місяцехід, керований із Землі, «крок за кроком» пересувався з урахуванням характеру місцевості, вигляд якої передавався на Землю по телебаченню. Це величезне досягнення радянської науки важливе як приклад безпосереднього дослідження фізичних умов на іншому небесному тілі, яке знаходиться від Землі на великій відстані.
Радянські космічні станції встановили відсутність у Місяця магнітного поля й поясів радіації.
Вивчення місячного рельєфу та його походження становить інтерес і для геології — Місяць є ніби музеєм давньої історії його кори, оскільки вода й вітер не руйнують її. Проте Місяць —
це не зовсім мертвий світ. У 1958 р. радянський астроном М. А. Козирєв помітив у кратері Альфонс виділення газів з місячних надр.
У формуванні рельєфу Місяця, очевидно, брали участь і внутрішні, і зовнішні сили. Роль тектонічних і вулканічних явищ безсумнівна, бо на Місяці є лінії скиду й ланцюжки кратерів, схожих на лавові озера Гаванських островів. Що ж до місячних «морів», то вони, очевидно, утворилися внаслідок проплавлення місячної кори і виливання лави на поверхню. Проте на Місяці не виявлено порід, молодших за 2 млрд. років, і це свідчить, що магматична й вулканічна активність припинилися давно.
Реферат на тему: Місяць- природний супутник Землі (реферат)
Схожі реферати
5ka.at.ua
Реферат на тему:
МІСЯЦЬ- ПРИРОДНИЙ СУПУТНИК ЗЕМЛІ
1. Фізичні умови на Місяці. Місяць — найближче до Землі небесне тіло й тому найкраще вивчене. Найближчі до нас планети приблизно в 100 раз далі. Місяць менший від Землі за
діаметром учетверо, а за масою — у 81 раз. Середня його густина 3,3 • 10 кг/мь, тобто менша, ніж у Землі. Очевидно, у Місяця не таке густе ядро, як у Землі. На Місяці немає атмосфери, яка пом'якшує пекуче сонячне випромінювання і захищає від космічного проміння та потоків мікрометеоритів. Немає там ні хмар, ні води, ні туманів, ні райдуги, ні світанкової зорі. Тіні різкі й чорні. Відсутність на Місяці водяної пари й атмосфери підтвердили безпосередні вимірювання на його поверхні. Небо на Місяці навіть удень було б чорне, як у космічному просторі, але розріджена пилова оболонка, що оточує його, трохи розсіює сонячне світло.
Безперервні удари невеликих метеоритів дроблять поверхню Місяця на осколки й пилинки. В умовах вакууму відбувається молекулярне зчеплення цього пилу в пористий шлакоподібний шар. Така структура поверхневого шару зумовлює його малу теплопровідність. Внаслідок цього навіть на невеликій глибині зберігається стала температура, незважаючи на її сильні коливання зовні. Величезні перепади температури місячної поверхні від дня до ночі пояснюються не тільки відсутністю атмосфери, а й тривалістю місячного дня і місячної ночі, яка відповідає двом нашим тижням. Температура в підсонячній точці Місяця дорівнює +120 °С, а в протилежній точці нічної півкулі —170 °С. От як змінюється температура протягом одного місячного дня!
2. Рельєф. Уже з часів Галілея почали складати карти видимої півкулі Місяця. Темні плями на поверхні Місяця назвали «морям й». Це низини, де немає й краплини води. Дно їх темне і більш-менш рівне. Більшу частину поверхні Місяця займають світліші височини — «материки». Є кілька гірських хребтів, названих, подібно до земних, Альпами, Кавказом і т. д. Висота гір досягає 9 км. Але основною формою рельєфу є кратери. їхні кільцеві вали заввишки кілька кілометрів оточують великі круглі западини діаметром близько 200 км, наприклад Клавій і Шіккард. Усі великі кратери назвали на честь учених. Так, на Місяці є кратери Тіхо, Коперник та ін.
Коли повний місяць, у південній півкулі добре видно в сильний бінокль кратер Тіхо діаметром 60 км у вигляді яскравого кільця, від якого розходяться радіальне світлі промені, їх довжина порівнянна з радіусом Місяця, і вони простягаються, перетинаючи багато інших кратерів і темних западин. З'ясувалось, що промені утворені скупченням великої кількості малих кратерів із світлими стінами.
Місячний рельєф краще вивчати тоді, коли відповідна місцевість знаходиться поблизу термінатоpa, тобто межі дня і ночі на Місяці. Тоді освітлені Сонцем збоку нерівності відкидають довгі тіні й добре помітні. Дуже цікаво протягом години постежити в телескоп за тим, як поблизу термінатора на нічному боці загоряються світлі цятки — це вершини валів місячних кратерів. Поступово з пітьми випливає світла підкова — частина кратерного валу, але дно кратера ще в цілковитій темряві. Нарешті вимальовується весь катер. При цьому добре видно, що чим менші кратери, тим їх більше. Вони часто розміщені ланцюжками і навіть «сидять» один на одному. Пізніші кратери утворилися на валах старіших кратерів. У центрі кратера часто видно гірку (мал. 46), насправді це група гір. Кратерні стіни обриваються терасами круто всередину. Дно кратерів лежить нижче від навколишньої місцевості.
Уся поверхня Місяця вкрита дрібними кратерами — пологими заглибинами — це результат ударів невеликих метеоритів.
Із Землі, як ми знаємо, видно тільки одну півкулю Місяця (мал.). У 1959 р. радянська космічна станція, пролітаючи мимо Місяця, вперше сфотографувала невидиму із Землі півкулю. У принципі вона не відрізняється від видимої, але на ній менше «морських» западин (мал.). Тепер складено детальні карти цієї півкулі на основі численних фотографій Місяця, зроблених з близької відстані автоматичними станціями, які літали до Місяця. Апарати не раз спускалися і на його поверхню. У 1969 р. на поверхню Місяця вперше спустився космічний апарат з двома американськими астронавтами. На сьогодні на Місяці побувало шість експедицій астронавтів США, які благополучно повернулися на Землю. Вони ходили й навіть їздили на спеціальному всюдиході по поверхні Місяця, встановлювали й залишали на ньому різні апарати, зокрема сейсмографи для реєстрування «місяце-трусів», і привезли зразки місячного грунту. Радянські вчені дістали проби місячних порід з різних місць за допомогою автоматів, які за командою із Землі брали пробу грунту й поверталися з нею на Землю.
Хімічний аналіз зразків місячної речовини показав, що породи Місяця не стільки різноманітні, як земні, і за складом подібні до базальтів.
На Місяць посилали й радянські автоматичні самохідні лабораторії— місяцеходи, які виконали багато наукових вимірювань та аналізів грунту і пройшли по Місяцю значні відстані — кілька десятків кілометрів. Навіть у тих місцях місячної поверхні, які із Землі здаються рівними, грунт має багато воронок і засипаний камінням всіляких розмірів. Місяцехід, керований із Землі, «крок за кроком» пересувався з урахуванням характеру місцевості, вигляд якої передавався на Землю по телебаченню. Це величезне досягнення радянської науки важливе як приклад безпосереднього дослідження фізичних умов на іншому небесному тілі, яке знаходиться від Землі на великій відстані.
Радянські космічні станції встановили відсутність у Місяця магнітного поля й поясів радіації.
Вивчення місячного рельєфу та його походження становить інтерес і для геології — Місяць є ніби музеєм давньої історії його кори, оскільки вода й вітер не руйнують її. Проте Місяць —
це не зовсім мертвий світ. У 1958 р. радянський астроном М. А. Козирєв помітив у кратері Альфонс виділення газів з місячних надр.
У формуванні рельєфу Місяця, очевидно, брали участь і внутрішні, і зовнішні сили. Роль тектонічних і вулканічних явищ безсумнівна, бо на Місяці є лінії скиду й ланцюжки кратерів, схожих на лавові озера Гаванських островів. Що ж до місячних «морів», то вони, очевидно, утворилися внаслідок проплавлення місячної кори і виливання лави на поверхню. Проте на Місяці не виявлено порід, молодших за 2 млрд. років, і це свідчить, що магматична й вулканічна активність припинилися давно.
bukvasha.ru
Мова:
Українська
Завантажень:
212
Полярна вісь менше екваторіальної, спрямованої убік Землі, приблизно на 700 м і менше екваторіальній осі, перпендикулярної напрямку на Землю, на 400 м. Таким чином, Місяць під впливом приливних сил, небагато витягнутий убік Землі. Маса Місяця точніше всього визначається зі спостережень її штучних супутників. Вона в 81 разів менше маси землі, що відповідає 7.35 *1025 р. Середня щільність Місяця дорівнює 3,34 р. (0.61 середньої щільності Землі). Прискорення сили ваги на поверхні Місяця в 6 разів більше, ніж на Землі, складає 162.3 і зменшується на 0.187 при підйомі на 1 кілометр. Перша космічна швидкість 1680 м/сек, друга 2375 м/сек. Унаслідок малого притягання Місяць не зміг удержати навколо себе газової оболонки, а також воду у вільному стані. Фази Місяця. Не будучи самосвітним, Місяць видний тільки в тій частині, куди падають сонячні промені, або промені, відбиті Землею. Цим порозуміваються фази Місяця. Кожен місяць Місяць, рухаючи по орбіті, проходить між Землею і Сонцем і звернена до нас темною стороною, у цей час відбувається молодик. Через 1 - 2 дні після цього на західній частині неба з'являється вузький яскравий серп молодого Місяця. Інша частина місячного диска буває в цей час слабко освітлена Землею, поверненої до Місяця своєю денною півкулею. Через 7 доби Місяць відходить від Сонця на 900, настає перша чверть, коли освітлена рівно половина диска Місяця і термінатор, тобто лінія розділу світлої і темної сторони, стає прямої - діаметром місячного диска. У наступні дні термінатор стає опуклим, вид Місяця наближається до світлого кола і через 14 - 15 доби настає повня. На 22-і доба спостерігається остання чверть. Кутова відстань Місяця від сонця зменшується, вона знову стає серпом і через 29.5 доби знову настає молодик. Проміжок між двома послідовними молодиками називається синодичним місяцем, що має середню тривалість 29.5 доби. Синодичний місяць більше сидеричного, тому що Земля за цей час проходить приблизно 113 своєї орбіти і Місяць, щоб знову пройти між Землею і Сонцем, повинна пройти додатково ще 113 частина своєї орбіти, на що витрачається не набагато більше 2 доби. Якщо молодик відбувається поблизу одного з вузлів місячної орбіти, відбувається сонячне затьмарення, а повня біля вузла супроводжується місячним затьмаренням. Система фаз, що спостерігається легко, Місяця послужила основою для ряду календарних систем. Поверхня Місяця. Поверхня Місяця досить темна, її альбедо дорівнює 0.073, тобто вона відбиває в середньому лише 7.3 % світлових променів Сонця. Візуальна зоряна величина повного Місяця на середній відстані дорівнює - 12.7; вона посилає в повню на Землю в 465 000 разів менше світла, чим Сонце. У залежності від фаз, ця кількість світла зменшується набагато швидше, ніж площа освітленої частини Місяця, так що коли Місяць знаходиться у чверті, і ми бачимо половину її диска світлої, вона посилає нам не 50 %, а лише 8 % світла від повного Місяця Показник кольору місячного світла дорівнює + 1.2, тобто він помітно червоніше сонячного. Місяць обертається щодо Сонця з періодом, рівним синодичному місяцю, тому день на Місяці триває майже 1.5 доба і стільки ж продовжується ніч. Не будучи захищена атмосферою, поверхня Місяця нагрівається вдень до + 110°С, а вночі остигає до -120°С, однак, як показали радіоспостереження, ці величезні коливання температури проникають усередину лише на кілька дециметрів унаслідок надзвичайно слабкої теплопровідності поверхневих шарів. По тій же причині і під час повних місячних затьмарень нагріта поверхня швидко прохолоджується, хоча деякі місця довше зберігають тепло, імовірно, унаслідок великої теплоємності (так звані “гарячі плями”). Навіть неозброєним оком на Місяці видні неправильні темнуваті протяжні плями, що були прийняті за моря; назва збереглася, хоча і було встановлено, що ці утворення нічого загального з земними морями не мають. Телескопічні спостереження, яким поклали початок у 1610 М. Галилей, дозволили знайти гористу будівлю поверхні Місяця. З'ясувалося, що моря - це рівнини більш темного відтінку, чим інші області, іноді називані континентальними (чи материковими), що буяють горами, більшість яких має кільцеподібну форму (кратери).
Реферат на тему: Місяць
www.br.com.ua
Реферат на тему:
МІСЯЦЬ- ПРИРОДНИЙ СУПУТНИК ЗЕМЛІ
1. Фізичні умови на Місяці. Місяць — найближче до Землі небесне тіло й тому найкраще вивчене. Найближчі до нас планети приблизно в 100 раз далі. Місяць менший від Землі за
діаметром учетверо, а за масою — у 81 раз. Середня його густина 3,3 • 10 кг/мь, тобто менша, ніж у Землі. Очевидно, у Місяця не таке густе ядро, як у Землі. На Місяці немає атмосфери, яка пом'якшує пекуче сонячне випромінювання і захищає від космічного проміння та потоків мікрометеоритів. Немає там ні хмар, ні води, ні туманів, ні райдуги, ні світанкової зорі. Тіні різкі й чорні. Відсутність на Місяці водяної пари й атмосфери підтвердили безпосередні вимірювання на його поверхні. Небо на Місяці навіть удень було б чорне, як у космічному просторі, але розріджена пилова оболонка, що оточує його, трохи розсіює сонячне світло.
Безперервні удари невеликих метеоритів дроблять поверхню Місяця на осколки й пилинки. В умовах вакууму відбувається молекулярне зчеплення цього пилу в пористий шлакоподібний шар. Така структура поверхневого шару зумовлює його малу теплопровідність. Внаслідок цього навіть на невеликій глибині зберігається стала температура, незважаючи на її сильні коливання зовні. Величезні перепади температури місячної поверхні від дня до ночі пояснюються не тільки відсутністю атмосфери, а й тривалістю місячного дня і місячної ночі, яка відповідає двом нашим тижням. Температура в підсонячній точці Місяця дорівнює +120 °С, а в протилежній точці нічної півкулі —170 °С. От як змінюється температура протягом одного місячного дня!
2. Рельєф. Уже з часів Галілея почали складати карти видимої півкулі Місяця. Темні плями на поверхні Місяця назвали «морям й». Це низини, де немає й краплини води. Дно їх темне і більш-менш рівне. Більшу частину поверхні Місяця займають світліші височини — «материки». Є кілька гірських хребтів, названих, подібно до земних, Альпами, Кавказом і т. д. Висота гір досягає 9 км. Але основною формою рельєфу є кратери. їхні кільцеві вали заввишки кілька кілометрів оточують великі круглі западини діаметром близько 200 км, наприклад Клавій і Шіккард. Усі великі кратери назвали на честь учених. Так, на Місяці є кратери Тіхо, Коперник та ін.
Коли повний місяць, у південній півкулі добре видно в сильний бінокль кратер Тіхо діаметром 60 км у вигляді яскравого кільця, від якого розходяться радіальне світлі промені, їх довжина порівнянна з радіусом Місяця, і вони простягаються, перетинаючи багато інших кратерів і темних западин. З'ясувалось, що промені утворені скупченням великої кількості малих кратерів із світлими стінами.
Місячний рельєф краще вивчати тоді, коли відповідна місцевість знаходиться поблизу термінатоpa, тобто межі дня і ночі на Місяці. Тоді освітлені Сонцем збоку нерівності відкидають довгі тіні й добре помітні. Дуже цікаво протягом години постежити в телескоп за тим, як поблизу термінатора на нічному боці загоряються світлі цятки — це вершини валів місячних кратерів. Поступово з пітьми випливає світла підкова — частина кратерного валу, але дно кратера ще в цілковитій темряві. Нарешті вимальовується весь катер. При цьому добре видно, що чим менші кратери, тим їх більше. Вони часто розміщені ланцюжками і навіть «сидять» один на одному. Пізніші кратери утворилися на валах старіших кратерів. У центрі кратера часто видно гірку (мал. 46), насправді це група гір. Кратерні стіни обриваються терасами круто всередину. Дно кратерів лежить нижче від навколишньої місцевості.
Уся поверхня Місяця вкрита дрібними кратерами — пологими заглибинами — це результат ударів невеликих метеоритів.
Із Землі, як ми знаємо, видно тільки одну півкулю Місяця (мал.). У 1959 р. радянська космічна станція, пролітаючи мимо Місяця, вперше сфотографувала невидиму із Землі півкулю. У принципі вона не відрізняється від видимої, але на ній менше «морських» западин (мал.). Тепер складено детальні карти цієї півкулі на основі численних фотографій Місяця, зроблених з близької відстані автоматичними станціями, які літали до Місяця. Апарати не раз спускалися і на його поверхню. У 1969 р. на поверхню Місяця вперше спустився космічний апарат з двома американськими астронавтами. На сьогодні на Місяці побувало шість експедицій астронавтів США, які благополучно повернулися на Землю. Вони ходили й навіть їздили на спеціальному всюдиході по поверхні Місяця, встановлювали й залишали на ньому різні апарати, зокрема сейсмографи для реєстрування «місяце-трусів», і привезли зразки місячного грунту. Радянські вчені дістали проби місячних порід з різних місць за допомогою автоматів, які за командою із Землі брали пробу грунту й поверталися з нею на Землю.
Хімічний аналіз зразків місячної речовини показав, що породи Місяця не стільки різноманітні, як земні, і за складом подібні до базальтів.
На Місяць посилали й радянські автоматичні самохідні лабораторії— місяцеходи, які виконали багато наукових вимірювань та аналізів грунту і пройшли по Місяцю значні відстані — кілька десятків кілометрів. Навіть у тих місцях місячної поверхні, які із Землі здаються рівними, грунт має багато воронок і засипаний камінням всіляких розмірів. Місяцехід, керований із Землі, «крок за кроком» пересувався з урахуванням характеру місцевості, вигляд якої передавався на Землю по телебаченню. Це величезне досягнення радянської науки важливе як приклад безпосереднього дослідження фізичних умов на іншому небесному тілі, яке знаходиться від Землі на великій відстані.
Радянські космічні станції встановили відсутність у Місяця магнітного поля й поясів радіації.
Вивчення місячного рельєфу та його походження становить інтерес і для геології — Місяць є ніби музеєм давньої історії його кори, оскільки вода й вітер не руйнують її. Проте Місяць —
це не зовсім мертвий світ. У 1958 р. радянський астроном М. А. Козирєв помітив у кратері Альфонс виділення газів з місячних надр.
У формуванні рельєфу Місяця, очевидно, брали участь і внутрішні, і зовнішні сили. Роль тектонічних і вулканічних явищ безсумнівна, бо на Місяці є лінії скиду й ланцюжки кратерів, схожих на лавові озера Гаванських островів. Що ж до місячних «морів», то вони, очевидно, утворилися внаслідок проплавлення місячної кори і виливання лави на поверхню. Проте на Місяці не виявлено порід, молодших за 2 млрд. років, і це свідчить, що магматична й вулканічна активність припинилися давно.
superbotanik.net
Місяць є попутницею Землі в космічному просторі. Щомісяця Місяць робить повне подорож навколо Землі. Вона світиться тільки світлом, відбитим від Сонця, так що постійно одна половина Місяця, звернена до Сонця, освітлена, а інша навантажена у темряву. Яка частина освітленій половини Місяця видно нам в даний момент, залежить від положення Місяця на її орбіті навколо Землі. У міру руху Місяця по орбіті її форма, як нам здається, поступово, але безперервно змінюється. Різні видимі форми Місяця називаються її фазами. Повний цикл фаз закінчується і начінаетповторяться через кожні 29,53 діб.
Припливи і відливи
Припливи і відливи знайомі кожному, хто живе або бував на океанських або морських узбережжях. Двічі в день рівень океанських вод піднімається і знижується, причому подекуди на досить значну величину. Кожен день прилив настає на 50 хвилин пізніше, ніж в попередній. Що змушує океанські води підніматися на берег і йти назад? У всьому винна Місяць.Місяць утримується на своїй орбіті навколо Землі по тій причині, що між двома цими небесними тілами існують сили тяжіння, що притягають їх один до одного. Земля весь час прагне притягнути до себе Місяць, а Місяць притягує до себе Землю.Оскільки океани є великі маси рідини і можуть текти, вони легко деформуються під впливом сил тяжіння Місяця, приймаючи форму лимона. Куля з твердих гірських порід, яким є Земля, залишається в середині. В результаті на тому боці Землі, що звернена до Місяця, виникає водяний опуклість і інша така ж опуклість - з протилежного боку. Оскільки тверда Земля обертається навколо своєї осі, на берегах океану виникають припливи і відливи, це відбувається двічі протягом кожних 24 годин 50 хвилин, коли берега океанів проходять через водяні бугри. На цей раз довжина періоду більше 24 годин через те, що і сама Місяць теж рухається по своїй орбіті. У затоках і гирлах річок припливи і відливи бувають значніше, ніж в інших місцях, так як у вузьких проходах морська вода збирається, як в воронках.
Більш довгі дні
Через океанських припливів і відливів між поверхнею Землі і водами океанів виникає сила тертя, що уповільнює швидкість обертання Землі навколо своєї осі. Наші добу поступово стають все довше і довше, кожне сторіччя тривалість доби збільшується приблизно на дві тисячних секунди. Свідченням цього можуть служити деякі види коралів, які ростуть таким чином, що кожен день залишає в тілі корала чіткий рубець. Приріст змінюється протягом року, так що кожному році відповідає своя смужка, ніби річного кільця на зрізі дерева. Вивчаючи копалини корали, вік яких налічує 400 млн. Років, геологи виявили, що в той час рік складався з 400 діб тривалістю 22 години.Скам'янілі рештки ще більш древніх форм життя свідчать про те, що близько 2 млрд. Років тому добу тривали лише 10 годин.У віддаленому майбутньому тривалість доби буде дорівнює нашому місяця. Місяць буде весь час стояти на одному і тому ж місці, оскільки швидкість обертання Землі навколо осі буде в точності співпадати із швидкістю руху Місяця по орбіті.Вже і тепер завдяки приливні силам між Землею і Місяцем Місяць постійно обернений до Землі однією і тією ж стороною, якщо не брати до уваги невеликих коливань. Крім того, швидкість руху Місяця по своїй орбіті постійно зростає. В результаті Місяць поступово віддаляється від Землі зі швидкістю близько 4 см на рік.
Земля відкидає в просторі довгу тінь, загороджуючи світло Сонця. Коли Місяць потрапляє в тінь Землі, відбувається місячне затемнення. Якби під час місячного затемнення ти перебував на Місяці, то побачив би, що Земля проходить перед Сонцем, закриваючи його. Нерідко при цьому Місяць залишається слабо видимою, світися тьмяним червонуватим світлом. Хоча вона і знаходиться в тіні, Місяць висвітлюється невеликою кількістю червоного сонячного світла, який переломлюється земною атмосферою в напрямку Місяця. Повне місячне затемнення може тривати до 1 години 44 хвилин. На відміну від сонячних, місячні затемнення можна спостерігати з будь-якого місця на Землі, де Місяць знаходиться над горізонтом.Хотя Місяць проходить по всій своїй орбіті навколо Землі раз на місяць, затемнення не можуть відбуватися щомісяця через те, що площина орбіти Місяця нахилена відносно площині орбіти Землі навколо Сонця. Найбільше, за рік може статися сім затемнень, з яких два або три, повинні бути луннимі.Солнечние затемнення відбуваються тільки в молодика, коли Місяць знаходиться в точності між Землею і Сонцем. Місячні ж затемнення завжди бувають в повний місяць, коли Земля знаходиться між Місяцем і Сонцем.
Вивчаючи радіоактивні речовини, що містяться в місячних породах, вчені зуміли обчислити вік Місяця. Наприклад, уран повільно перетворюється в свинець. В шматочку урану-238 половина атомів перетворюється на атоми свинцю за 4,5 млрд. Років. Таким чином, вимірявши пропорцію урану і свинцю, що містяться в породі, можна обчислити се вік: чим більше свинцю, тим вона старше. Камені на Місяці стали твердими близько 4,4 млрд. Років тому. Місяць сформувався, очевидно, незадовго до цього; її найбільш ймовірний вік - близько 4,65 млрд. років. Це узгоджується з віком метеоритів, а також з оцінками віку Сонця. До виконання програми "Аполлон" про вік Місяця можна було тільки здогадуватися
Найбільш древні камені на Місяці знаходяться в гірських районах. Вік порід, взятих з морів застиглої лави, значно менше. Коли Місяць була зовсім молодий, її зовнішній шар був рідким через дуже високу температуру. У міру того як Місяць остигала, формувався її зовнішній покрив, або кора, частини якої знаходяться тепер в гірських районах. У наступні півмільярда років місячна кора піддавалася безперервної бомбардуванню астероїдами, тобто маленькими планетами, і гігантськими каменями, що виникли при формуванні Сонячної системи. Після найсильніших ударів на поверхні залишалися величезні вм'ятини, поступово перетворювалися в моря. Подібної ж бомбардуванню піддавалися і планети, але на Землі майже всі сліди цих катаклізмів зникли завдяки ерозії. У міру того як зовнішні шари Місяця продовжували остигати, внутрішні її області під впливом радіоактивності розігрівалися. У проміжках між 4,2 і 3,1 млрд. Років тому лава витікала через отвори в корі, затоплюючи кругові басейни, що залишилися на поверхні після ударів колосальної сили. Лава була зовсім рідкої і, затоплюючи великі плоскі території, створювала місячні моря. Так що Галілей був частково має рацію, коли назвав ці ділянки Місяця "морями", оскільки вони представляють собою затверділі океани породи, яка колись була рідкою. Витікання лави тривало близько мільярда років. Ми дізналися про це завдяки вивченню віку місячних каменів. Близько двох мільярдів років тому вулканічна діяльність на Місяці підійшла до завершення. Зовнішні шари породи стали досить потужними, щоб витримувати натиск лави, не випускаючи її на поверхню. З цього часу всі зміни поверхні Лупи відбувалися тільки за рахунок ударів падаючих на неї тел. Кратери великого розміру та відходять в сторони променями - це результат дуже сильних ударів, від яких виникали вибухи; уламки породи розносилися радіально на сотні кілометрів. Зіткнення з більш дрібними шматками породи приводили до розламування поверхні, до вибивання в ній кратерів менші за розміром.
Астронавти встановили сейсмометри в чотирьох точках Місяця. Ці прилади фіксують дуже слабкі лунотрясения, що не йдуть ні в яке порівняння з нашими землетрусами. Спостерігаючи в різних місцях вібрації, викликані одним і тим же лунотрясения, вчені можуть зробити висновки про внутрішню структуру Місяця. Характер поширення хвиль лунотрясения показує, що місячна кора має товщину від 60 до 100 км. Під нею лежить шар холодної, щільною породи товщиною в 1000 км. І, нарешті, в глибині знаходиться гаряче ядро, почасти розплавлене. Однак, на відміну від ядра Землі, воно майже не містить заліза, тому в Місяця немає магнітного поля.
Перш ніж вчені побачили місячні камені, у них були три теорії походження Місяця, але не було можливості довести правильність будь-якої з них. Одні вважали, що новостворена Земля оберталася настільки швидко, що скинула з себе частину речовини, що стала потім Місяцем. Інші припускали, що Місяць прилетіла з глибин космосу і була захоплена силою земного тяжіння. Третя теорія полягала в тому, що Земля і Місяць утворилися незалежно, майже одночасно і приблизно на однаковій відстані від Сонця. Відмінності в хімічному складі Землі і Місяця вказують на те, що ці небесні тіла навряд чи коли-небудь складали одне ціле. Не так давно виникла четверта теорія, яка і прийнята зараз як найбільш правдоподібна. Ця гіпотеза гігантського зіткнення. Основна ідея полягає в тому, що, коли планети, які ми бачимо тепер, тільки ще формувалися, якесь небесне тіло завбільшки з Марс з величезною силою врізалося в молоду Землю під ковзаючим кутом. При цьому більш легкі речовини зовнішніх шарів Землі повинні були б відірватися від неї і розлетітися в просторі, утворивши навколо Землі кільце з уламків, в той час як ядро Землі, що складається з заліза, збереглося б в цілості. Зрештою, це кільце з уламків злиплося, утворивши Місяць. Теорія гігантського зіткнення пояснює, чому Земля містить велику кількість заліза, а на Місяці його майже немає. Крім того, з речовини, яке повинно було перетворитися на Місяць, в результаті цього зіткнення виділилося багато різних газів - зокрема кисень.
Місяць могла б стати базовою станцією для досліджень космосу за межами її орбіти. Завдяки невеликій силі місячного тяжіння, запуск величезної космічної станції з Місяця був би в 20 разів легше і дешевше, ніж із Землі. Вода і гази, придатні для дихання, могли б проводитися на Місяці, оскільки в місячних породах міститься водень і кисень. Багаті запаси алюмінію, заліза і кремнію з'явилися б джерелом будівельних матеріалів. Місячна база була б дуже важлива для подальших пошуків цінної сировини, наявного на Місяці, для вирішення різних інженерних завдань і для космічних досліджень, що проводяться в умовах Місяця.
Місячні обсерваторії розташовуватимуться на зворотному боці Місяця, тому на місячну орбіту будуть запущені супутники, щоб приймати сигнали і передавати їх на Землю. Будуть потрібні телескопи, здатні працювати без втручання операторів і при екстремальних температурах. Одна з ідей, яку розробляють і університеті Арізони (США), - створення стаціонарного телескопа майже без рухливих деталей. Завдяки повільному осьового обертанню Місяця і її орбітальному руху навколо Землі, напрям огляду такого телескопа буде поступово змінюватися з тривалістю циклу і 18,6 років. З плином часу цей телескоп зможе вивчити мільйони зірок і галактик. На Місяці можна також побудувати великі радіотелескопи. Це вперше дасть можливість приймати йдуть з Всесвіту радіохвилі дуже великої довжини. Зіставлення і об'єднання даних, отриманих від телескопів, розташованих на Землі і на Лупі, дозволить вченим заглянути в центральну частину найбільш потужних галактик Всесвіту.
Ваш сайт дуже хороший! Зроби паузу, студент, ось розважся: Студент здає іспит з фізики. Здає дуже погано. Професор намагається його витягнути, запитує: - Ну скажіть хоча б, при якій температурі кипить вода? - Пане професоре, я не знаю, при якій температурі вона кипить, але я знаю, що при 40 градусах вона перетворюється в горілку! До речі, анекдот узятий з chatanekdotov.ru
jak.magey.com.ua
<p><font face="Verdana" size="2">
<b>Назва реферату</b>: Місяць - природний супутник Землі<br>
<b>Розділ</b>: Астрономія, авіація, космонавтика<br>
<p align="center"><b><big>Місяць - природний супутник Землі</big></b></p>
<p><p>2. Рельєф. Уже з часів Галілея почали складати карти видимої півкулі Місяця. Темні плями на поверхні Місяця назвали «морям й». Це низини, де немає й краплини води. Дно їх темне і більш-менш рівне. Більшу частину поверхні Місяця займають світліші височини — «материки». Є кілька гірських хребтів, названих, подібно до земних, Альпами, Кавказом і т. д. Висота гір досягає 9 км. Але основною формою рельєфу є кратери. їхні кільцеві вали заввишки кілька кілометрів оточують великі круглі западини діаметром близько 200 км, наприклад Клавій і Шіккард. Усі великі кратери назвали на честь учених. Так, на Місяці є кратери Тіхо, Коперник та ін.</p> <p>Коли повний місяць, у південній півкулі добре видно в сильний бінокль кратер Тіхо діаметром 60 км у вигляді яскравого кільця, від якого розходяться радіальне світлі промені, їх довжина порівнянна з радіусом Місяця, і вони простягаються, перетинаючи багато інших кратерів і темних западин. З'ясувалось, що промені утворені скупченням великої кількості малих кратерів із світлими стінами.</p> <p>Місячний рельєф краще вивчати тоді, коли відповідна місцевість знаходиться поблизу термінатоpa, тобто межі дня і ночі на Місяці. Тоді освітлені Сонцем збоку нерівності відкидають довгі тіні й добре помітні. Дуже цікаво протягом години постежити в телескоп за тим, як поблизу термінатора на нічному боці загоряються світлі цятки — це вершини валів місячних кратерів. Поступово з пітьми випливає світла підкова — частина кратерного валу, але дно кратера ще в цілковитій темряві. Нарешті вимальовується весь катер. При цьому добре видно, що чим менші кратери, тим їх більше. Вони часто розміщені ланцюжками і навіть «сидять» один на одному. Пізніші кратери утворилися на валах старіших кратерів. У центрі кратера часто видно гірку (мал. 46), насправді це група гір. Кратерні стіни обриваються терасами круто всередину. Дно кратерів лежить нижче від навколишньої місцевості. </p> <p>Уся поверхня Місяця вкрита дрібними кратерами — пологими заглибинами — це результат ударів невеликих метеоритів.</p> <p>Із Землі, як ми знаємо, видно тільки одну півкулю Місяця (мал.). У 1959 р. радянська космічна станція, пролітаючи мимо Місяця, вперше сфотографувала невидиму із Землі півкулю. У принципі вона не відрізняється від видимої, але на ній менше «морських» западин (мал.). Тепер складено детальні карти цієї півкулі на основі численних фотографій Місяця, зроблених з близької відстані автоматичними станціями, які літали до Місяця. Апарати не раз спускалися і на його поверхню. У 1969 р. на поверхню Місяця вперше спустився космічний апарат з двома американськими астронавтами. На сьогодні на Місяці побувало шість експедицій астронавтів США, які благополучно повернулися на Землю. Вони ходили й навіть їздили на спеціальному всюдиході по поверхні Місяця, встановлювали й залишали на ньому різні апарати, зокрема сейсмографи для реєстрування «місяце-трусів», і привезли зразки місячного грунту. Радянські вчені дістали проби місячних порід з різних місць за допомогою автоматів, які за командою із Землі брали пробу грунту й поверталися з нею на Землю.</p> <p>Хімічний аналіз зразків місячної речовини показав, що породи Місяця не стільки різноманітні, як земні, і за складом подібні до базальтів.</p> <p>На Місяць посилали й радянські автоматичні самохідні лабораторії— місяцеходи, які виконали багато наукових вимірювань та аналізів грунту і пройшли по Місяцю значні відстані — кілька десятків кілометрів. Навіть у тих місцях місячної поверхні, які із Землі здаються рівними, грунт має багато воронок і засипаний камінням всіляких розмірів. Місяцехід, керований із Землі, «крок за кроком» пересувався з урахуванням характеру місцевості, вигляд якої передавався на Землю по телебаченню. Це величезне досягнення радянської науки важливе як приклад безпосереднього дослідження фізичних умов на іншому небесному тілі, яке знаходиться від Землі на великій відстані.</p> <p>Радянські космічні станції встановили відсутність у Місяця магнітного поля й поясів радіації.</p> <p>Вивчення місячного рельєфу та його походження становить інтерес і для геології — Місяць є ніби музеєм давньої історії його кори, оскільки вода й вітер не руйнують її. Проте Місяць —</p> <p>це не зовсім мертвий світ. У 1958 р. радянський астроном М. А. Козирєв помітив у кратері Альфонс виділення газів з місячних надр.</p> <p>У формуванні рельєфу Місяця, очевидно, брали участь і внутрішні, і зовнішні сили. Роль тектонічних і вулканічних явищ безсумнівна, бо на Місяці є лінії скиду й ланцюжки кратерів, схожих на лавові озера Гаванських островів. Що ж до місячних «морів», то вони, очевидно, утворилися внаслідок проплавлення місячної кори і виливання лави на поверхню. Проте на Місяці не виявлено порід, молодших за 2 млрд. років, і це свідчить, що магматична й вулканічна активність припинилися давно.</p> <p><img width=324 height=348 src="refimages/image001.jpg" align=left hspace=12><img width=316 height=348 src="refimages/image002.jpg" align=left hspace=12></p> <p> </p></p>
</font>
____________
bukvasha.ru
