Український прапор
Державний Прапор — це закріплене в законодавстві офіційне полотнищедержави, в якому шляхом добору певних кольорів (іноді з використанняммалюнків чи написів) виражено ідеї політичного характеру. ДержавнийПрапор України — стяг з двох рівновеликих горизонтальних смуг синього іжовтого кольорів:
верхня смуга — синього кольору, нижня — жовтого. Співвідношення ширинипрапора до його довжини — 2:3. Державний Прапор піднімається на будинкахорганів державної влади і управління, органів місцевого самоврядування,дипломатичних і консульських представництв України, на прикордоннихзаставах та митницях, на засобах пересування перших осіб тадипломатичних представників і консулів України, як кормовий прапор наморських суднах України, під час офіційних зустрічей на найвищому рівні,на відкритті спортивних змагань тощо.
В українців національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно —жовта .
Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяканаціональна і державна діяльність.
Коли ж нація почала оживати, – відродилась і символіка .Національнабарва з`являється по всій Україні і, насамперед, у розписах церков та уцерковних речах – ризах , фарбованій різьбі іконостасів . Ця барваоживає також у творах мистецтва — мініатюрах і прикрасах , у масовомувиготовленні жовто — блакитних тканин , у гербах українських земель .Так герб роду Богунів мав голубий щит із золотолтою підковою і золотимкавалерським хрестом .
Звертає на себе увагу органічна близькість українців різних земель ізнаціональною блакитножовтою барвою, яка виразно виявилася засередньовіччя , коли почалась повсюдна фіксація та формалізаціянаціональної символіки . Як відомо, Київщина на цей період встановилазолотого тризуба на голубому полі, Галичина — золотого лева на голубомуполі. Так на землях України узаконилась однакова національна барва. Збігдосить промовистий, якщо зважити, що ці землі на той час не булиоб`єднані в єдиній Український державі .
Жовто-блакитна барва була настільки усвідомленою як національнаукраїнська , що узаконення Центральною Радою жовто — блакитного прапораяк державного символу , яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні вУкраїні , ні в Росії жодного сумніву , що до правомірності цього акту.
Сьогодні наш прапор майорить на вершинах Гімалаїв, Ельбрусу іКіліманджаро, а жовто – блакитна барва , як Українська національнасимволіка, утвердилась на всіх материках планети.
Державний прапор як символ країни є втіленням національної єдності,честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.Особливого значення набуває використання державних прапорів припроведенні протокольних заходів, оскільки саме з прапором передусімасоціюється та чи інша держава.
В міжнародній практиці склалася особлива система правил використаннядержавного прапора, так званий «етикет прапора». Хоча правила ці незакріплені спеціальними міжнародними договорами, їх всюди дотримуютьсяяк своєрідних звичаєвих норм. В одних країнах ці питання відображені увнутрішньому законодавстві (США, Російська Федерація), в інших –регулюються винятково звичаями (Канада).
В Україні, на жаль, часто не дотримуються правил етикету щодо прапора чито через необізнаність з ними, чи то через звичайну недбалість. Цесправляє негативний вплив на імідж держави, а в ряді випадків можерозглядатись і як прояв неповаги до символів тієї чи іншої держави.
Давно існує необхідність створення правової основи використанняДержавного прапора України. Невдовзі після набуття Україною незалежностіВерховна Рада прийняла постанови про державні символи України – прапор,герб, гімн. Постановою «Про Державний прапор України» від 28 січня 1992р. було затверджено лише опис державного прапора, що являє собою«прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириноюгоризонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої –жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3»,однак порядок його використання і дотепер не врегульовано. У зв’язку зцим Указом Президента «Про впорядкування геральдичної справи в Україні»Кабінету Міністрів було доручено внести на розгляд Верховної Ради проектзакону про державні символи України. Його положення мають спиратися надосвід міжнародної практики та відображати загальновизнані норми етикетупрапора, які розглянемо в даній статті.
Порядок розміщення державного прапора має свої особливості залежно відмісця, де він встановлюється. Існує звичай вивішувати прапор у світлучастину доби – зі сходу до заходу сонця. В деяких місцях, таких якрезиденція глави держави, будинки уряду, парламенту, пам’ятники видатнимособам, історичні місця, прапор може бути встановлено постійно, за умовийого освітлення в нічний час.
Державний прапор піднімається на спеціальному флагштоці перед будинкомабо на будинку. При цьому враховується відповідність висоти флагштока ірозміру прапора. Оптимальним співвідношенням розміру ширини прапора тависоти флагштока вважається 1:6.
Державний прапор встановлюється перед головним входом до будинку зліва(якщо стояти обличчям до фасаду), інші прапори – праворуч.
На будинку, де є два флагштоки, державний прапор повинен знаходитись налівому з них; за наявності більше двох флагштоків – у центрі.
Прапор не повинен торкатися поверхні підлоги, грунту, води або будь-якихпредметів. Метою цього припису є попередження можливості забруднення абопошкодження прапора, і його порушення розглядається як прояв неповаги доцього символу держави. Прапор не можна використовувати для покриттямонументу, статуї, меморіальної дошки.
В робочому кабінеті державний прапор встановлюється на спеціальномуфлагштоці справа від того, хто сидить за столом. У приміщенні(конференц-залі, аудиторії) прапор встановлюється на кафедрі та/або взалі. Прапор, вивішений в приміщенні, розгортається зліва направо (якщодивитись на прапор) і розміщується за доповідачем і над ним.
Особливо уважно слід ставитися до випадків, коли поряд з державнимпрапором однієї країни встановлюються прапори іноземних держав. Коженпрапор при цьому встановлюється на окремому флагштоці. Всі прапориповинні бути однакові за розміром та знаходитись на флагштоках однієївисоти. Відповідно до міжнародної практики забороняється в мирний часвстановлювати прапор однієї суверенної держави вище за прапор іншоїдержави. Розміщення прапорів може здійснюватися за двома принципами. Вряді країн власний державний прапор завжди займає почесне місце, в інших– почесне місце віддається прапору гостя, якщо державні прапорипіднімаються з приводу візиту глави іноземної держави. Почесним є місцесправа від усіх інших прапорів, тобто зліва, якщо стояти обличчям допрапорів. Якщо виникає необхідність встановити державні прапоридекількох країн, то вони розміщуються, як правило, в лінію в алфавітномупорядку відповідно до назви країни на узгодженій мові (наприклад,робочій мові зустрічі). Прапори декількох держав можуть розташовуватисьтакож у формі півкола, при цьому почесне місце знаходиться в центрі.Якщо два прапори встановлюються хрест-навхрест, то древко прапора, щозаймає почесне місце, має бути перед древком іншого прапора.
????????????th?рти. Такі прапори мають, наприклад, Президент іВіце-президент США, монарх і члени королівської сім’ї у ВеликійБританії, генерал-губернатор та губернатори провінцій Канади, главиурядів, парламентів, міністерств, державних департаментів. Вонивстановлюються в робочих кабінетах цих осіб, над резиденціями та надбудинками, де проходять офіційні заходи за їх участю, причому, якщо нацих заходах присутні декілька осіб, що мають персональний прапор, надбудинком встановлюється лише той, що належить найбільш високопоставленійособі. Під час перебування глави держави за кордоном його штандартпіднімається разом з державним прапором на будинку дипломатичної місіїкраїни. Штандарти посадових осіб, що очолюють міністерства, відомства,встановлюються, як правило, лише в їх робочих кабінетах.
Указом Президента від 29 листопада 1999 р. затверджено Положення проофіційні символи глави держави, одним з яких є прапор (штандарт)Президента України. Він піднімається на прапорній щоглі біля резиденціїПрезидента в м.Києві, встановлюється у ложі Президента України під часйого перебування в залі засідань Верховної Ради, на транспортних засобахПрезидента України на території України. За згодою Президента та зурахуванням норм протоколу він може встановлюватися над іншимирезиденціями під час перебування в них Президента, у місці проведенняофіційних заходів та урочистостей з його участю, під час закордоннихвізитів Президента на транспортних засобах.
Крім того, нещодавно Указом Президента України «Про геральдичнізнаки-емблеми і прапори центральних органів виконавчої влади України»право мати власний прапор (штандарт) надано міністерствам та іншимцентральним органам виконавчої влади України, а також ряду посадовихосіб – керівників цих органів.
Загальновідомим знаком жалоби є приспускання державного прапора (дополовини флагштока протягом визначеного часу), або прикріплення допрапора чорної крепової стрічки. Приспускаються лише ті прапори, щознаходяться на флагштоках з підйомними пристроями, причому в особливомупорядку: спочатку прапор швидко піднімається до верху флагштока, іодразу ж повільно опускається до його середини. Персональні прапори таштандарти не приспускаються. Прапори можуть приспускатися на всійтериторії країни в разі загальнонаціональної жалоби, в т.ч. з приводусмерті глави держави, уряду, або в межах окремоїадміністративно-територіальної одиниці. Наприклад, в США прапориприспускаються на території штату в разі смерті губернатора; натериторії виборчого округу – в разі смерті члена нижньої палатипарламенту або органу місцевого самоврядування. Прапор можеприспускатися і на знак співчуття до втрати, що її зазнала інша країна.Так, в Канаді прапор на будинку міністерства закордонних справприспускається в день поховання глави іноземної держави, глави урядукраїни-члена Британської співдружності, а також глави дипломатичноїмісії, акредитованої в Канаді, що помер під час перебування на посту. Назнак жалоби до прапора також може кріпитися чорна стрічка.
Існують певні правила використання державного прапора на борту морськогосудна. Прапор повинен бути піднятий під час знаходження судна в порту тав територіальних водах. У відкритому морі прапор піднімається лише зметою ідентифікації в разі зустрічі суден. За звичаєм, якщо в морізустрічаються торгівельне і військове судна будь-якої держави,торгівельне судно повинно приспустити прапор на знак пошани. Під часзнаходження судна в порту прапор має бути піднято з 8 години ранку дозаходу сонця.
Державний прапор може встановлюватися на автомобілях ряду посадовихосіб, як правило під час проведення урочистих заходів. Прапор маєзакріплюватись з правого боку переднього крила автомобіля – в країнах зправостороннім рухом, та з лівої сторони – в країнах з лівостороннімрухом. На автомобілях встановлюються прапори зменшеного розміру, заумови збереження встановленого співвідношення ширини та довжини прапора2:3.
Державний прапор як символ держави вимагає шанобливого ставлення.Прикладом країни, де таке ставлення не лише виховується у громадян здитинства, але й отримало законодавче закріплення, є США.
Так, Кодексом Сполучених Штатів заборонено використовувати державнийпрапор у рекламних цілях. Його не можна зображувати на предметах,призначених для тимчасового використання і знищення. Рекламні щити неможуть бути встановлені на флагштоці поряд з прапором. Забороняєтьсявикористовувати зображення прапора як елемента одягу, за винятком формивійськовослужбовців, поліцейських, пожежників. Значок із зображеннямпрапора можна носити тільки на лівому лацкані біля серця.
В міжнародній практиці склався також особливий порядок поводження підчас церемонії підняття та спуску державного прапора. Всі присутніповинні стояти струнко обличчям до прапора (в ряді країн – поклавшиправу руку на серце). Військовослужбовці при цьому віддають честь;чоловіки знімають головні убори. Аналогічним є порядок поводження підчас виконання державного гімну, при чому всі присутні повинні стоятиобличчям в напрямку звучання гімну. Державний гімн іноземної держави зприводу візиту її представника виконується за традицією перед гімномдержави-господаря.
Гідність прапора захищається як в самій країні, так і за її межами,зневага до прапора розглядається як посягання на честь нації та держави.Саме тому закон передбачає санкції за порушення встановленого порядкуповодження з прапором. Так, згідно ст.187-2 Кримінального КодексуУкраїни, публічний глум над Державним прапором України, а також надофіційно встановленим прапором іноземної держави є злочином, щокарається позбавленням волі до двох років, виправними роботами абоштрафом.
Державний прапор, незалежно від того, де він встановлюється, символізуєдержаву, а тому завжди повинен бути в належному стані, і негайнозамінюватися в разі пошкодження, забруднення тощо. Державний прапор, щостав непридатним для подальшого використання, має знищуватися гіднимчином, бажано через спалення. В США навіть існує спеціальна церемоніявіддання останньої шани та спалення такого державного прапора.
Отже, етикет прапора – це складна система специфічних правил, щодетально регламентують порядок використання прапора та поводження з ниму різноманітних ситуаціях. Неухильне дотримання його вимог – важливийобов’язок всіх державних органів, посадових осіб, організацій тафізичних осіб, що беруть участь у протокольних заходах – переговорах,зустрічах, контактах з іноземними органами і організаціями. Гіднеповодження з державним прапором – запорука підтримання його авторитетуяк символу країни, показник рівня національної свідомості. Саме через цена державному рівні питанням етикету використання прапора маєприділятися належна увага.
ЛІТЕРАТУРА
Братко О. Уявлення про світобудову та Їх відображення в українськійнаціональній символіці.-К., 1990.
Джон Вуд, Жан Серре. Дипломатический церемониал и протокол: Пер. с англ.– М., 1974. – С. 159-160.
Глібко Л. 3 води і вогню постало синьо-жовте дерево світу наших пращурів// Індо-Європа. Кн. перша — К» 1992.
Василевський П. Під якими прапорами сміялися «Запорожці» Іллі Рєпіна //«Флот України», 07.06.1997, Севастополь
PAGE
PAGE 7
ukrreferat.com
Реферат
на тему:
“Українська література ХХ ст.”
Українська література ХХ століття пройшла різні етапи і періоди:революційний, воєнний, післявоєнний, пострадянський. Кожний етапхарактеризується своїми особливостями, своїми літературними героями. Уданій роботі спробуємо розглянути ХХ століття України у літературномурозрізі.
Традиційно вважається, що зачинателем українського модернізму був МиколаВороний. Готуючи в 1901 р. альманах “З-над хмар і долин” (вийшов у 1903р.), М.Вороний опублікував у “Літературно-науковому віснику” відкритийлист до українських письменників, в якому закликав надсилати твори, вяких були б “усунуті набік різні заспівані тенденції та вимушеніморалі”, де було б “хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би …блакитного неба”. М.Вороний вважав неприйнятними для свого альманахупримітивні побутово-етнографічні та натуралістичні, спрощено тенденційнітвори. Основна думка виступу М.Вороного виділялася чітко: він закликавписати інакше, “по-сучасному”, оновлювати літературу, виходячинасамперед із суто художніх вимог і завдань. Тим часом молодші автори,передусім ті, що складали ядро групи “Молода муза”, наголошували, щокризу в літературі спричинив “тенденційний реалізм” І.Нечуя-Левицького,П.Мирного, І.Карпенка-Карого та ін., у яких “кожну описану подію можнабуло сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію – звичайнимрозумуванням”. Щоб вийти з цієї кризи, треба стати на інший шлях: “Воляі свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонахприроди”. Оскільки молодомузівці художню красу намагалися цілкомвідмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І.Франко вважав, що цейшлях веде “літературу в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись”.
Оскільки український реалізм початку ХХ століття був здебільшогонародницьким, “селянським” реалізмом, остільки антинародництво сталоважливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення ірозширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважноселянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, напротивагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритетіндивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактніінтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.
Революція 1917 р. сповнила культурну діяльність України відчуттямновизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень.Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слідрозвиватись українській культурі, на які взірці їй належитьорієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань.Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники,художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурноговсесвіту.
Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистськіписьменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїхзавдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і вобласть культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулогонеобхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.
Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникненнялітературної організації «Пролеткульту», що спиралася на дві коріннізасади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувшитрадиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повиннібрати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста,«Пролеткульт» не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеїзробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масовихлітературних організацій.
У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з’явилася перша змасових літературних організацій — «Плуг». Заявивши, що для мас требастворювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснуваламережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменниківі тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставленнядо мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому,щоб приземлити мистецтво, зняти його з п’єдесталу на землю, зробити йогопотрібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитнийорганізував літературну групу «Гарт», що також прагнула працювати длястворення пролетарської культури на Україні. У групу входили КостянтинГордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен,Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер’ян Поліщук, Володимир Сосюра,Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.
Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групиідеологічно нейтральних або «непролетарських» письменників тахудожників.
У період українізації особливо виділяється київська літературна група«неокласиків», яку очолював Микола Зеров. До її складу входили МихайлоДрай-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський.Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами,створювали численні переклади світової класики, активно протистояли«Пролеткульту». «Неокласики» орієнтувалися на поєднання національнихтрадицій і досвіду світової та європейської літератури.
Естетичні погляди «неокласиків» поділяв М.Хвильовий, який виступав протихуторянства й «масовізму» у літературі. Його публіцистика («Камогрядеші?», «Думки проти течії») відіграли значну роль у розвиткуукраїнського літературного процесу. Стаття «Україна чи Малоросія?» 1926р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.
У 1925 р. після розпаду «Гарту» частина його членів (серед них МиколаКуліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та ІванСенченко) утворили елітарну літературну організацію «Вапліте» («Вільнаакадемія пролетарської літератури») на чолі з Миколою Хвильовим.
Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники«Плуга». З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступилотодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав нанебезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширеннямнаціоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянськуорганізацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) іпосилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.
У розпал цих подій з’являються літературні твори високого ґатунку —П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки«Сонячні кларнети» П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ниму таких наступних збірках, як «Замість сонетів і октав», «Вітер зУкраїни», мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твориТичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії МаксимаРильського, що публікувались у збірках «Під осінніми зорями», «Синядалечінь», «Тринадцята весна», були стриманими, філософськими й глибоковкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів тогочасу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович,Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан іТодось Осьмачка.
Головними темами прозових творів були наслідки революції тагромадянської війни в житті людини і суспільства. У «Синіх етюдах», щопройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубогореалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в «Осені» і«Я» він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчаруваннянею. В таких творах, як «У житах», Григорій Косинка майстерно змальовуєрішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі «Місто»скептично-містичний Валер’ян Підмогильний описує, як українськомуселянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що вінвідмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі «Іззаписок холуя» майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз,що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського «Чотири шаблі»з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозькихкозаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепнігуморески якого читали мільйони людей.
Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три йогоп’єси — «Народний Малахій», «Мина Мазайло» і «Патетична соната» —викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічнимтрактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму,«малоросійської» ментальності, анахронічного українського націоналізму,духовної незрілості комуністів-доктринців.
У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходомі Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальтидля письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнськапреса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харковістворюється письменницька спілка «Західна Україна» з однойменнимжурналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. ІменаЯрослава Галана, Степана Тудора, Петра Козланюка, Ярослава Кондри,Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої,Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошукизахідноукраїнських авторів.
Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиністБогдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буттязбірки «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації».Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.
Неоднозначним є розвиток літературного процесу пострадянського періодуХХ століття. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління:І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник,Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушенайти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової тапопулярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такіжанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомимидалеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді(колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М.та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар(Н.Гавриленко).
Поки що можна констатувати слушність думки визначного українськогоконсерватора початку ХХ ст. В.Липинського, який в “Листах до братів –хліборобів” змалював картину проблематичності формування повноцінноїнації на території, що здобула незалежність не шляхом принциповоївизвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останнімироками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далівідходять в минуле, а в сучасному культурному житті України можнавідзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процеснаціонального духовного відродження українського народу.
Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвитокукраїнської культури, а саме: 1) поглиблення національного самопізнаннята самоусвідомлення; 2) створення умов для існування, розвитку,співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних,образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердженнясвободи духовної творчості; 3) врахування світового культурного досвіду,усвідомлення власної національної культури як ланки світовогокультурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умоввизнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення землі якспільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервівнаціональної культурної традиції, можливостей національної ментальності,орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають нелише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнєі є критерієм зрілості культури.
Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура вумовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією,мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу,посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерелнаціональної традиції як до школи художнього мислення.
Однією з актуальних проблем на сьогодні є державнапідтримка національної культури. Продумана система державногопротекціонізму стосовно української національної культури, яка б непорушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечилазагальнолюдським принципам, державна підтримка культур національнихменшин – ось один з необхідних напрямів національно-духовноговідродження нашої держави. Особливої уваги потребує українізація різнихформ масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніхвидів та жанрів культури, які з різних причин не розвиваються в Україніабо втратили національну визначеність (телевізійні жанри, оперета, різніформи відеокультури).
Література
Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т. — Т.1. – К., 1924.
Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків вукраїнській літературі ХХ століття // Записки наук. товариства імені Т.Шевченка. Праці філолог. секції. – Львів, 1992. — С.141-153.
PAGE
ukrreferat.com
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
Загальна характеристика України
Україна – держава, розташована в центральній частині Європи, одна знайбільших на континенті. Її площа становить 603,7 тис. кв. км. Затериторією та населенням Україну можна порівняти з Францією. Її сусіди:Білорусь, Росія, Угорщина, Румунія, Молдова, Польща та Словаччина. Напівдні країна омивається Чорним і Азовським морями. Через води Чорногоморя межує з Туреччиною, Болгарією та Грузією.
Населення України становить близько 48,4 млн жителів, у тому числіміське – 68 %, сільське – 32%. Середня густота населення – 81 житель на1 кв. км. У країні, окрім українців, проживають представники більше 110етнічних груп. Українці – 73% населення, росіян – 22%. Євреї, білоруси,молдавани, болгари, поляки, угорці, греки та інші становять 5%.Українську мову вважають рідною 66%, російську – 31% населення.
Україна — багатоконфесійна держава. Здавна традиційним релігійнимвченням є православ’я. На релігійне життя країни впливають триправославні церковні інституції, греко-католицька та римо-католицькацеркви. Протестанти, іудеї та мусульмани становлять 5% від загальноїкількості віруючих.
На політичній карті світу Україна як демократична правова державаз’явилась у 1991 році. Державна влада в Україні поділяється назаконодавчу, виконавчу і судову. Найвищу юридичну силу має КонституціяУкраїни. Основним Законом визначається та гарантується місцевесамоврядування.
Україна — президентсько-парламентська республікою. Єдиним органомзаконодавчої влади є парламент – Верховна Рада України, конституційнийсклад якої – чотириста п’ятдесят народних депутатів. Президентнаділяється повноваженнями глави держави, виступає від її імені, єгарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,дотримання Конституції , громадянських прав і свобод.
Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України.Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України тапідконтрольний і підзвітний Верховній Раді. Прем’єр-міністр Україникерує роботою Кабінету Міністрів, спрямовує її на виконання Програмидіяльності Кабінету Міністрів, схваленої Верховною Радою.
Судову владу в Україні здійснюють виключно суди. Конституційний суд єєдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
До складу України входять 24 адміністративні області, АвтономнаРеспубліка Крим та два міста республіканського підпорядкування – Київ іСевастополь. Найбільші міста держави – Київ, Харків, Дніпропетровськ,Донецьк, Одеса, Львів. Найбільші за площею області України – Одеська(33,3 тис. кв. км), Дніпропетровська та Чернігівська (по 31,9 тис. кв.км), за кількістю населення – Донецька (4,8 млн. жителів),Дніпропетровська (3,6 млн. жителів) і Харківська (2,9 млн. жителів).Найменшими є відповідно Чернівецька (8,1 тис. кв. км), Закарпатська(12,8 тис. кв. км), Тернопільська (13,8 тис. кв. км), Івано-Франківська(13,9 тис. кв. км) за площею і Чернівецька (0,9 млн. жителів), Волинськаі Тернопільська (1,1 млн. жителів) – за населенням.
Більшість областей України мають вихід до її державних кордонів.Повністю внутрішніми є тільки п’ять областей – Хмельницька, Черкаська,Кіровоградська, Полтавська і Дніпропетровська. П’ять областей маютьвихід до морів – Чорного та Азовського.
Столиця України Київ – одне з найстаріших міст Європи та світу. Йогоісторія налічує щонайменше півтори тисячі років. Київ був свідкомбагатьох бурхливих подій, з ним пов’язане виникнення давньоруськоїдержави – Київської Русі. Місто було її політичним і культурним центром,саме тут було закладено основи державотворення, тут був створений першийдавньоруський кодекс законів “Руська Правда”. Про Київ писали в давніхлітописах, візантійських хроніках, про нього розповідали давньоруськібилини, скандинавські саги, твори європейських та східних авторів.
Сьогодні Київ – столиця незалежної України, центр її політичного життя.Тут розміщена резиденція Президента України, працюють парламент –Верховна Рада і уряд – Кабінет Міністрів, розташовані штаб-квартирибільшості політичних партій та організацій. Водночас місто є найбільшимекономічним, промисловим і культурним центром України.
Переважна частина території України (95%) – рівнинна. Гірські області —Українські Карпати та Кримські гори, розташовані на окраїнах держави.Найвища точка країни — вершина Говерла у Карпатах (2 061 м).
За запасами природних ресурсів Україна посідає провідне місце в Європі,зокрема перше місце за кількістю орних земель, за запасами залізної ймарганцевої руд, сірки, кам’яного вугілля, калійної і кам’яної солей таінших корисних копалин.
Земельні ресурси. Забезпеченість України сільськогосподарськими угіддямидуже висока і становить близько 1,2 га на одного жителя. Площа орнихземель на кінець 2001 року становила 32 537,1 тис. га, пасовищ – 5 517,0тис. га. У структурі ґрунтового покриву України домінують різновидичорноземів, поширені майже на 55% площ орних земель.
Українські чорноземи унікальні. Вони сформувалися під степовоюрослинністю в умовах клімату, який, на відміну від степів Євразії,найбільш м’який та вологий, що зумовлено впливом Атлантики і південнихморів. Чорноземи поширені в лісостеповій та степовій фізико-географічнихзонах України. В структурі ґрунтового покриву України площа чорноземівстановить 74 млн га, з яких 57% — це сільськогосподарські угіддя (42 млнга) і 68% ріллі (32 млн га). За своїм фізичним, хімічним, агрохімічнимта мінералогічним складом серед ґрунтоутворювальних порід українськийчорнозем — найкращий.
Водні ресурси . України складаються з місцевого стоку і транзиту.Загальний обсяг річкового стоку становить 210 куб. км. Основна його масаприпадає на Дніпро – 53,5 куб. км, Дністер – 8,7 куб. км, СіверськийДонець – 5 куб. км, Південний Буг – 3,4 куб. км. Усього на територіїУкраїни — понад 73 тис. річок, з яких найбільш багатоводним є Дунай. Всередньому водозабезпечення одного жителя країни водою місцевого стокустановить 1 000 куб. м. Майже 11 куб. км акумулюють 3 тис. озер; 80водосховищ і 20 тис. ставків мають запас води 24 куб. км.
Запаси підземних вод в Україні становлять майже 20 куб. км, ізосереджені вони в основному на півночі й заході. Серед підземних водособливо важливу роль відіграють мінеральні, зосереджені в 84 родовищах,з них 35 експлуатуються. Берегова лінія України становить майже 2 тис.км. Чорне і Азовське моря багаті на рибу і мають велике господарськезначення. Загалом споживання свіжої води у 2001 році становило близько12 млрд куб. м.
Площа лісового фонду України становить майже 11 млн тис. га, лісопокритаплоща в середньому становить 14%. Три чверті лісових площ маютьвисокопродуктивний деревостан. На хвойні ліси припадає 54% запасівдеревини, в тому числі на сосну, що найбільш поширена на Поліссі – 35%.Майже 40% запасів деревини – твердолистяні породи (дуб, бук, граб).Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя.
Мінеральні ресурси . Україна – держава з унікальниммінерально-сировинним потенціалом. На її території зосереджено 5%мінеральних ресурсів світу. 95 видів сировини, зосередженої в кориснихкопалинах, мають промислове значення. Україна має можливість забезпечитисебе та експортувати такі важливі види корисних копалин і продуктівїхньої переробки як залізо, марганець, титан, цирконій, графіт, каолін,сірка самородна, глина бентонітова та вогнетривка, сіль кухонна, сількалійна, декоративно-облицювальне каміння. Є можливість створеннявласної надійної бази за такими нетрадиційними для України видамимінеральної сировини, як золото, срібло, мідь, свинець, цинк,рідкоземельні метали.
За оцінками вітчизняних та закордонних фахівців, вугільні родовищаДонбасу та Львівсько-Волинського басейну містять метан в обсязі додекількох трильйонів кубометрів. Вирішення завдання добування газу звугільних родовищ можливе лише за умови активної співпраці з іноземнимикомпаніями, з використанням сучасних технологій та інвестицій.
У межах Українського щита розташована одна з найбільших у світікаолінових провінцій, де виявлено близько 150 каолінових об’єктів. 22родовища первинного та лужного каоліну розробляються і використовуютьсяв паперовій, фарфоро-фаянсовій, чорній металургії та інших галузяхпромисловості. Родовища каоліну повністю забезпечують потреби України.Близько 70% його експортується в країни ближнього та далекого зарубіжжя.
На території України виявлено родовища та прояви більше 40 різновидівкольорового каміння. Найбільш відомі родовища розташовані в Житомирськійобласті. Тут видобувається кварц, у тому числі його ювелірні різновиди –топаз, берил, опал, сидерит, флюорит, “тигрове око” та інші.
Дніпровсько-Донецька западина забезпечує понад 80% всього видобуткувуглеводнів на Україні. Тут створено чималий фонд нафтогазоперспективнихоб’єктів для поставки пошукового буріння на нафту та газ.
Майже в усіх областях України є рекреаційні ресурси, серед якихдомінують санаторно-курортні. Відомий на весь світ своїмисанаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська,Миколаївська, Донецька області й Автономна Республіка Крим). Требазазначити, що, крім кліматичних ресурсів, Південний берег Криму багатийна ресурси грязей для організації лікувальних закладів.
Важливим за рекреаційними ресурсами є район Карпат, що вирізняєтьсядобрими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочинку.Широко відомі своїми цілющими мінеральними водами Прикарпаття таПолтавська область.
Галузі економіки
Електроенергетика. Сучасне електроенергетичне господарство України запотужністю не поступається, а за багатьма показниками перевищуєхарактеристики аналогічних господарств розвинутих країн Європи. Доенергетичного комплексу входять 42 теплові електростанції, 8 великихгідроелектростанцій та 4 атомних електростанції. Загальна потужністьелектростанцій України – 52,8 млн кВт. У країні експлуатується більшемільйона кілометрів ліній електропередачі всіх класів напруг. Українамає уніфіковану високовольтну мережу, підключену до міжнародних мереж.
Паливна промисловість. Загалом, видобуток палива в Україні зростав до1997 року. Однак останніми роками його абсолютні обсяги стализнижуватись. Це пояснюється, головним чином, погіршеннямгірничо-геологічних умов видобутку вугілля у Донбасі, нестабільністюроботи галузей паливної промисловості, несприятливоюсоціально-економічною ситуацією, важким фінансовим становищем країни вцілому.
Вугільна промисловість за обсягом видобутку палива в натуральномувираженні посідає перше місце серед інших галузей. Тут зосередженабільшість працівників і основних фондів паливної промисловості. Основнимрайоном видобутку кам’яного вугілля є Донецький басейн. Вугілля тутвидобувається шахтним способом, приблизно половина шахт – із коксівнимвугіллям. Видобуток вугілля (разом з бурим) у 2001 році становив 83,9млн т.
Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками,хоча потенційні можливості видобутку нафти можуть бути вищими. Припотребі 40-45 млн т нафти на рік у країні в 2001 році добуто 3,7 млн т.У зв’язку з певним вичерпанням нафтових родовищ у старопромисловихзахідних районах поряд з пошуками і видобутком нафти у східних районахширше розгортається геологічна розвідка шельфової зони Чорного йАзовського морів. Тут на одній з ділянок відкрито 12 промислових родовищнафти і газу із загальними запасами 219 млн т нафтового еквівалента.
Газова промисловість – наймолодша галузь паливної промисловості, щосформувалась у повоєнні роки. Приблизно 4/5 природного газувикористовується для потреб промисловості. Використання газу вкомунальному господарстві має сезонний характер, тому актуальнимзавданням є будівництво газосховищ. Найбільше з газових родовищ –Шебелинське, яке містить 80% усіх запасів газу в Україні.Геологорозвідники виявляють нові родовища, в тому числі в Луганськійобласті та у підводних надрах Чорного моря.
Сучасний гірничо-металургійний комплекс України — це більше 400підприємств і організацій. Усі вони сконцентровані здебільшого у Донбасіта Придніпров’ї. За виробництвом продукції чорної металургії Українапосідає п’яте місце у світі після Японії, США, Китаю і Росії, при цьомувипереджаючи такі високорозвинені країни, як Німеччина, Італія, Франція.Металургійний комплекс України займає видне місце серед країн СНД.Галузь має великий експортний потенціал, на сьогодні експортується 87%виробленої продукції. Підприємства галузі поставляють на світовий ринокзалізну руду, феросплави, чавун, прокатні заготовки, ряд видів прокату(труби, лист, арматуру, осі, рейки, сорт і ін.).
Машинобудування та металообробка
Автомобілебудівна галузь налічує 70 підприємств та організацій, в якихсередньорічна кількість працюючих 47 тис. осіб, а також 9 проектних,науково-дослідних інститутів та конструкторських бюро. Вонаспеціалізується на виробництві легкових і вантажних автомобілів,автобусів і тролейбусів, автонавантажувачів і електронавантажувачів,мото- і велотехніки, запасних частин та комплектуючих вузлів доавтомобільної техніки. Автомобілебудівні підприємства розміщені майже вусіх регіонах України.
Сьогодні суднобудівна галузь України являє собою науково-виробничийкомплекс, до якого входять 59 підприємств, у тому числі 11 суднобудівнихзаводів, 13 підприємств суднового машинобудування і приладобудування та21 науково-дослідний інститут і конструкторські бюро. Судновемашинобудування в Україні представляють сім спеціалізованих підприємств,серед яких слід відзначити підприємства світового рівня:науково-виробниче підприємство “Машпроект”, котре виконує розроблення ідослідне виробництво газотурбінних установок, виробниче об’єднання“Зоря” – виробник серійних моделей газотурбінних установок. Потенціалморського приладобудування створюють двадцять спеціалізованихпідприємств.
Сьогодні до космічної галузі України входить понад 30 промисловихпідприємств, конструкторських бюро та науково-дослідних інститутів.Галузь стала однією з ключових у національній економіці. Вона забезпечуєрозроблення й виробництво продукції космічного призначення та цивільноїпродукції з використанням космічних технологій. Вітчизняні технології,аналогів яким немає у світі, дозволяють космічним підприємствамстворювати конкурентоспроможну продукцію.
Авіабудування. Україна має необхідний науково-технічний потенціал длястворення і виробництва конкурентоспроможної авіаційної техніки тавходить до сімки світових провідних країн-виробників. Авіабудівна галузьмає всі головні інфраструктури для забезпечення повного циклу створеннялітаючих апаратів — від проектних розробок авіаційних двигунів досерійного виробництва літаків.
Верстатобудівна галузь. Галузь спеціалізується на виробництвіметалорізальних, шліфувальних та деревообробних верстатів,ковальсько-пресового устаткування, ріжучого інструменту, обладнання дляпереробки пластмас, ливарних установок.
Енергетичне машинобудування – перспективна галузь, яка має змогузадовольнити потреби вітчизняної енергетики, а також збільшити поставкиенергетичного обладнання на експорт завдяки його великому експортномупотенціалу та високому техніко-економічному рівню.
Приладобудівна промисловість України являє собою важливу підгалузьмашинобудування. Підгалузь — експортоспроможна. За виробництвом такихвидів продукції як потужні трансформатори‚ промислові електровози‚волоконно-оптичні‚ судові та автомобільні кабелі‚ залізничні й авіаційніваги‚ системи керування газоперекачувальними комплексами‚ електроннімікроскопи і мас-спектрометри‚ аналізатори газів Україна перебуває умонопольному становищі серед країн СНД.
У структурі промислового виробництва України питома вага хімічноїпромисловості становить 7%, при цьому 70% продукції поставляється наекспорт. Хімічний комплекс в цілому нараховує понад 250 промисловихпідприємств та об’єднань, з яких майже 100 — справжні велетні індустрії.Підприємства хімічної промисловості розташовані, головним чином, уСхідній Україні, зокрема в Донбасі. Підприємства хімічного комплексуУкраїни виробляють сотні найменувань продукції, яка використовується вусіх сферах суспільного життя: мінеральні добрива, синтетичні смоли іпластмаси, хімічні волокна і нитки, кінофотоматеріали, шини ігумотехнічні вироби, лакофарбові матеріали.
Легка промисловість України являє собою багатогалузевий комплекс звисоким рівнем внутрішньої кооперації. Охоплює 25 підгалузей тасекторів, більше 4,4 тис. виробничих підприємств, середньорічнакількість персоналу в галузі становить 225 тисяч осіб. Найвищаконцентрація об’єктів галузі — у Києві, Львівській, Харківській,Донецькій, Дніпропетровській областях. Основні підгалузі: текстильна,шкіряна, швейна, трикотажна, взуттєва, текстильно-галантерейна,фурнітурна, шкіргалантерейна, хутрова, виробництво іграшок та інші.
Індустрія харчових продуктів налічує понад 7,3 тисячі підприємств різноїформи власності. У загальній структурі харчової промисловості особливемісце посідає виробництво соняшникової олії та цукру. Переробка насіннясоняшника в Україні забезпечує виробництво харчової олії на душунаселення в обсязі, що у півтора разу перевищує фактичне споживання. Цедозволяє активно експортувати готовий продукт. В Україні працюють понад190 цукрових заводів, у 2001 році було вироблено майже 2 млн т цукру.Найбільше розвинена цукрова промисловість у Вінницькій, Черкаській,Хмельницькій, Київській і Тернопільській областях. Основними принципамирозвитку харчової промисловості визначено такі: ринкова орієнтація,техніко-технологічне оновлення матеріально-технічної бази, підвищенняефективності виробництва.
Підприємства лісової і деревопереробної промисловості розташовані натериторії всіх областей України, в містах Києві та Севастополі.Промисловий потенціал галузі дозволяє повністю задовольняти потребивнутрішнього ринку в продукції лісопиляння, плитних матеріалах, мебляхта інших видах продукції з деревини, а також створює можливостіекспорту. Основні споживачі: країни СНД, держави Балтії, Німеччина,Бельгія, Польща, Великобританія, Італія, Швейцарія, Чехія, Угорщина,Іспанія, США та інші країни.
Будівельний комплекс України характеризується постійним розвитком. Йогоскладовими є організації та підприємства з виробництва будівельнихматеріалів. Будівельні організації країни здійснюють весь комплекс робітвід проектування об’єктів до введення їх в експлуатацію. В галузівиробництва будівельних матеріалів підприємства розподіляються в шестиосновних підгалузях промисловості: скляній, керамічній і неметалорудній,стінових і в’яжучих матеріалів, полімерних, покрівельних,теплоізоляційних, сантехнічних, нерудних матеріалів.
У сільському господарстві кожний четвертий працює у виробничій сфері,тут виробляється майже третя частина національного доходу. Більшеполовини вартості виготовленої продукції сільське господарство реалізуєу вигляді сировини, майже п’ята частина спрямовується безпосередньо уфонд споживання, тобто використовується як продовольство.
Рослинництво. Україна володіє запасами продуктивних угідь (41,8 млн га),які приблизно в чотири рази перевищують її теперішні внутрішні потреби.
Характерною особливістю структури сільськогосподарських угідь є високапитома вага ріллі (майже 80%). Агрокліматичні ресурси дають змогувирощувати на території України всі культури помірного поясу. Зерновікультури займають останніми роками більше 50% посівних площ. Основнимихлібними зерновими культурами є озимі пшениця й жито, круп’яними –просо, гречка і рис, зернофуражними – ячмінь, кукурудза й овес,зернобобовими – горох. Основними технічними культурами в Україні єцукрові буряки, соняшник, льон-довгунець. Частка технічних культурстановить 14% посівних площ.
У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство,свинарство, птахівництво та вівчарство. Скотарство в усіхприроднокліматичних зонах України є провідною галуззю і маємолочно-м’ясну спеціалізацію. Свинарство набуло переважного розвитку врайонах інтенсивного землеробства, промислової переробкисільськогосподарської сировини. Птахівництво – найбільш механізована таавтоматизована галузь тваринництва, де активно використовуютьсяпромислові технології. Вівчарству належить допоміжна роль, до останньогочасу йому приділяли недостатню увагу, незважаючи на йогоперспективність. Не втрачає свого значення і така галузь як конярство.
Транспорт. Географічне розташування України, через територію якоїпроходять головні трансєвропейські коридори, створює вигідні транспортніпередумови як на північно-південному, так і на східно-західномунапрямах.
Автомобільний транспорт здійснює до 95% внутрішніх перевезень. Загаломпарк підгалузі нараховує 45 тис. вантажних автомобілів, 29 тис.автобусів, 4 тис. легкових автомобілів. Мережа автошляхів України вельмирозгалужена. Загальна довжина шляхів становить 169,5 км, з яких 97% — зпокриттям. На сьогодні налагоджено стосунки в міжнародномуавтомобільному сполученні з 43 країнами. Мережа міжнародного автобусногосполучення складається з 170 маршрутів.
Залізничний транспорт. Залізнична мережа поділена на 6 залізниць, дояких входять 1 593 станції, 373 локомотивних і вагонних депо, дистанційколії сигналізації і зв’язку. Загальна довжина залізничної мережістановить 22,3 тис. км. Рухомий склад охоплює: вантажних вагонів — 198тис., пасажирських вагонів — 10 тис., локомотивів – 5 600, дизель- таелектропоїздів – 4 200. Ремонт рухомого складу залізничного транспортута виробництво спеціалізованого обладнання здійснюється на 38 заводахгалузі. Міжнародне залізничне сполучення Україна має з 15 країнами.
Повітряний транспорт. Всі аспекти цивільної авіації охоплює Управлінняцивільної авіації. В рамках цієї структури співіснують управлінняаеропортів, повітряного транспорту та Українські авіалінії. Сектор неотримує ніяких державних субсидій. Парк державних авіакомпаній нараховує1 053 літаки. Загальна довжина авіатрас сягає 250 тис. км. Згідно зміжурядовими угодами про повітряне сполучення українські авіакомпаніївиконують регулярні рейси до 36 країн світу.
Внутрішній водний транспорт та порти. Річковий транспорт забезпечує шляхвід Чорного моря до півдня Білорусі. Річкова навігація охоплює майже всірегіони країни і має перспективи майбутнього зростання. Суднохіднийрічковий шлях в цілому становить 2,4 тис. км. Україна має великукількість портів на Чорному морі, найважливішим з яких є Одеса, в якомузосереджено значну частку морської торгівлі України.
Туризм. Особливості географічного розташування та рельєфу, сприятливийклімат, багатство природного, історико-культурного йтуристично-рекреаційного потенціалу України створюють усі можливості длявсебічного задоволення пізнавальних, оздоровчо-спортивних і духовнихпотреб вітчизняних та іноземних туристів. За даними Держкомкордонупротягом 2001 р. Україну з метою туризму відвідало 9,2 млн іноземців.
Найпопулярнішими туристичними регіонами є Крим, Причорномор’я,Придністров’я, Поділля і Волинь, міста Київ, Одеса, Львів. Ці осередкизначних природних, історичних та культурних ресурсів найперспективнішідля організації туристичної діяльності.
Особливу гордість країни становить її природно-заповідний фонд, щоналічує близько 6 тис. об’єктів загальною площею 980 тис. га, з якихнайвизначніші — Карпатський біосферний заповідник, Карпатськийнаціональний природний парк, Шацький національний парк, Синевірськийнаціональний парк, заповідник Асканія нова.
В Україні 200 тис. пам’яток культури, історії, містобудування іархітектури, палацо-паркового мистецтва, археології, а також 378 музеїв.Створено сім національних історико-культурних заповідників. Найціннішимиє пам’ятки епохи Київської Русі (ІХ — ХІІ ст.) — 80% пам’яток цьогоперіоду зосереджено саме на території України, з яких найвизначніші —Києво-Печерська лавра та Софійський собор — внесено до регістрів ЮНЕСКО.
Успіх у розвитку туризму, рентабельність туристичної діяльності залежитьтакож від стану навколишнього середовища. З цієї точки зору туризм можнарозглядати як модель екологічно зорієнтованої галузі економіки.
Майбутнє українського туризму пов’язане з його екологічною орієнтацією.Україна відкрита для міжнародного співробітництва. Саме така роботасприятиме становленню її як одного з європейських центрів екологічнозорієнтованого сталого туризму.
ukrreferat.com
Реферат на тему:
Українська культура ХХ ст.
Література
Культурно-історичні та культуротворчі процеси початку століття.
Трагедійність культурного відродження 20-х—30-х років.
Українська культура в роки Другої світової війни та повоєнного часу.
У ХІХ ст. відбувається нагромадження матеріалу, вивчення культури врамках етнографії, антропології, фольклору, наукове осмисленняукраїнської культури, її специфіки. У цей процес значний внесок зробилиМ. П. Драгоманов, В. Б. Антонович, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П.Житецький, М. Лисенко.
Іван Франко розглядав українську культуру як процес розвиткуматеріальних і духовних цінностей, пов’язував її з боротьбою засправедливість.
М. С. Грушевський, аналізуючи історію розвитку української культури,ставить проблеми перебудови соціального життя, особливого значеннянадаючи при цьому науці та освіті.
Іван Огієнко, досліджуючи українську культуру, розглядає від найдавнішихчасів її вплив на інші культури.
ХХ ст. дало світові складну і суперечливу культуру. Це культуранапруженого пошуку в усіх напрямах. Це століття воєн і потрясінь,століття перебудов, століття народження численних соціально-культурнихтеорій, століття небаченого соціального експерименту, століттяосмислення людського розвитку і формування культури та культурології якнауки і світогляду, століття, яке в центрі людського світорозумінняпоставило ставлення Людини до всього живого, відповідальність замайбутнє планети Земля.
ХХ ст. особливе і для української культури. Можна виділити в ній такінапрями. Перший — у складі імперії, другий — у складі тоталітарноїдержави, третій, не менш трагічний, — це розвиток культури в діаспорі. Ічетвертий — з 1991 р. в незалежній Україні.
На початку ХХ ст. в усіх партій і культурно-просвітницьких рухів буласпільною національна ідея, право на самостійний національний розвиток.Як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині були групи івеликоруських напрямів, які ставили собі за мету розчинити українськумову, український народ. Це так звані твердоруси (староруси,москвофіли), які проводили русифікаторську політику. Ці консерваторивиступали в 1914 р. проти вшанування Т. Г. Шевченка, відстоювалиросійські шовіністичні ідеї.
Характерною рисою українського культурно-політичного руху кінця ХІХ ст.є те, що уже в 80-ті роки завдяки громадівцям, просвітянам він уросійській і австро-угорській частинах України розвивається впаралельних демократичних руслах. Реакційний москвофільський напрямсеред української інтелігенції поступово вимушений був зійти зі сцени.Політична агітація збудила народ, він вийшов на численні мітинги-віча.
Головне, що свідомість українства з ідеологічного чинника дедалі більшепереходить у практичну площину. Культурно-політична думка кличе до дії,до визволення. Відкритими виступами заявляють про себерадикально-демократична партія, селянська спілка, народна,соціал-демократична. Це проявилось у бойкотуванні виборів до Думи та підчас відкриття пам’ятника І. П. Котляревському 30 серпня 1903 р.
Україну в І Державній думі представляли 40 депутатів. Було створеноукраїнську парламентську громаду.
Український центр у Петербурзі підготував Декларацію про автономіюУкраїни і мав оголосити її на засіданні Думи. Але Дума, яка проіснувала72 дні, була розпущена, а автори декларації потрапили до тюрми. У ІІДумі Україну представляли 47 депутатів. Це вже були менш досвідченіукраїнські діячі. Але ця парламентська група, як і попередня, заснуваласвій друкований орган під назвою «Рідна сторона». Швидко булипідготовлені законопроекти про автономію України, про місцевесамоврядування, українську мову в суді, школі і церкві, але проіснувавши103 дні і ІІ Дума була розпущена.
Настав для української культури час жорстокої реакції. Але це ще більшпосилило політичну українську діяльність. 1908 р. створено Всеукраїнськеоб’єднання «Товариство українських поступовців», яке відстоювалоконституційний парламентаризм і автономію України. За практичну роботувзялись усі партії і рухи.
Вимога автономії України в платформах багатьох партій і об’єднаньставилася лише як перший крок до повної самостійності. Це була теза,продиктована практичними розрахунками, яка давала змогу деякий часуникати переслідувань. Адже царський уряд розумів, що автономія України— справа часу. Прем’єр-міністр Столипін заявляв: «Українці хочутьвідділення України в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом,своїми послами і консулами в чужих державах, своєю окремою монетноюсистемою і своїм власним військом» (4, с. 322(.
Через кілька днів після зречення царя Миколи ІІ в Києві була створенаЦентральна Рада. Це сталося 17 березня 1917 р. Вона існувала поряд зкомітетом Тимчасового уряду і Київською радою робітничих і солдатськихдепутатів.
Ці три сили вестимуть тривалу боротьбу, сповнену компромісів ісуперечностей. Політичну ініціативу в цьому виявило Товариствоукраїнських поступовців, соціал-демократи, есери. Головою ЦентральноїРади заочно був обраний видатний український історик, професор М. С.Грушевський. До складу Центральної Ради ввійшли представники від різнихпартій та військових, робітників, студентів, кооперативних організацій,православного духовенства, українського наукового товариства,Педагогічного товариства та ін.
Першими документами, які свідчать сьогодні про участь українського рухув лютневій революції, є відозва Петроградського тимчасового українськогоревкому від 2 (15) березня 1917 р., Ради Товариства українськихпоступовців 8 (21) березня 1917 р. та Української Центральної Ради від 9(22) березня 1917 р.
У відозві «До українського народу» Центральна Рада констатувала:«Уперше, український тридцятип’ятимільйонний народе, ти будеш мати змогусам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація з цьогочасу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собікувати кращу долю».
Після жовтневого перевороту (7 листопада) в Петрограді в Україні подіїрозвивались дуже складно. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат якмогли протистояли Раді робітничих і солдатських депутатів, де головнуроль відігравали більшовики, діяв ще також військовий орган Тимчасовогоуряду — штаб Київського військового округу. По суті це вже було початкомтривалої громадянської війни.
20 (7) листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила свій ІІІ Універсал.
Програма перебудови України, намічена цим документом, зачіпала всісторони життя.
Розроблюваний земельний закон передбачав норму на кожне господарство в40 десятин. Це мали вирішити Установчі збори. Більшовики використалимомент, скасували земельну власність без обмежень. Більшовицький декретпро землю посіяв надію (як виявилось, дуже оманливу) у селян. Адже землязгодом, після зміцнення більшовиків, була підступно відібрана, аселянство, що вміло господарювати на землі, фізично винищене. Однаксимпатії селян у той час були на боці того, хто давав землю.
Наприкінці листопада 1917 р. відбулись Установчі збори: українськіпартії мали 75 відсотків голосів, більшовики 10 відсотків. ОднакЦентральна Рада з ряду питань виявляла нерішучість, особливо звійськових.
Україна залишилась без військової сили. На Україну посунули війська підкомандуванням В. Антонова-Овсієнка та авантюриста-есера М. Муравйова(згодом розстріляного самими більшовиками). У цей час Муравйов,влаштовуючи криваві розправи над сільськими та міськими загонамисамооборони (вільними козаками, призначення яких — боротьба зізлочинністю, анархією), ніс на багнетах радянську владу по Україні.Реальних сил, які б протистояли наступу, було дуже мало.
Хоробро бився курінь київських студентів та гімназистів під Крутами. Усівони, майже діти, були порізані і пошматовані п’яними матросами. Їх прахпокоїться сьогодні на схилах Дніпра біля Аскольдової могили.
Реального українського війська було недостатньо. Чимало українськихполків не брали участі в бойових діях, багато селян (а агітаторипопрацювали активно) чекали, що більшовики дадуть землю, і булинейтральні. Центральна ж Рада працювала в ці дні над законом про землю.Крім того, у Центральній Раді були всі соціалісти, а ліве крило відкритопідтримувало більшовиків, досить поміркованим був і В. К. Винниченко.
Під величезною загрозою 22 січня 1918 р. стікаюча кров’ю підмуравйовськими багнетами Україна проголосила свій ІV Універсал.
Потрібно було відбудувати заводи і фабрики, установлювався контроль надвиробництвом. На найважливіші товари оголошувалась монополія держави.Земля передавалась трудовому народу без викупу (але час уже бувутрачений, і більшовицька агітація привернула увагу цим пунктом).
У першому параграфі Загальних положень Конституції УНР говориться:«Відновивши своє державне право, яке Українська Народна Республіка,Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення праваі охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосиласебе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною».
Звертає на себе увагу мета, заради якої Україна стала незалежною. Цямета — гарантія прав людини — громадянина України, охорона її культури ідобробуту. Уже з перших слів нової конституції проглядає їїдемократичний характер, підвладність і громадян, і влади законові,підтверджувалось те, що культурно-історичні процеси в Українірозвивались на основі об’єктивних закономірностей, у руслі утвердженнятих кращих цінностей, які продукувались світовою цивілізацією.
Титанічними були зусилля представників української наукової, технічної,освітянської та хліборобської інтелігенції, самого народу з розвиткукультури, витворення ідеї парламентської держави, практичні кроки щодоїї здійснення, звичайно ж, інтелігентськими демократичними методами.
Уперше український народ здійснив право на свою мову, свою культуру,будівництво національної освіти, розпочавши активну роботу в напряміукраїнізації школи, видавничої справи, формування національної державноїінтелігенції, кадрової роботи.
1917 р. засновано Українську академію мистецтв. Професорами академіїбули художники — Юрій Нарбут, Василь та Федір Кричевські, МихайлоБойчук, О. Мурашко, М. Бурячек, А. Манєвич, М. Жук. Академія мистецтвзапочаткувала вищу мистецьку освіту в Україні. У Харкові, Одесі створенохудожні училища, промислові школи, деякі товариства художників ім.Костанді АРМУ (Асоц. революційного мистецтва України).
Товариство сучасних архітекторів творило національну архітектуру наоснові бароко. Серед скульпторів цього періоду активно творилиО. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе, М. Тельман, А. Страхов,П. Вітович, М. Паращук.
Свою сторінку в історію української культури вписав і гетьманСкоропадський. За вісім місяців гетьманщини в більшості шкіл булавведена українська мова. Побачили світ кілька мільйонів примірниківукраїномовних підручників, створено національний архів та бібліотеку, щоналічувала понад мільйон томів, два нові українські університети [2].1918 р. створено Національну академію наук, першим президентом якоїобрано В.І. Вернадського, видатного українського вченого і філософа.Призначено перших академіків. Це В. І. Вернадський, Д. Багалій,А. Кримський, М. Туган-Барановський, М. Кащенко, М. Петров, С.Смаль-Стоцький та ін. Усього 11 осіб.
У тоталітарній країні розвиток думки, культури був підпорядкованийполітиці, жорстокій політиці винищення культури, винищенняінтелектуальної національної еліти. Політика нокаутувала і культуру, йекономіку. Однак зусилля еліти спрямовувались на розвиток духовноїкультури. Ціною величезних утрат давався цей розвиток.
У цей час творив в еміграції видатний філософ, політик і культурологВладислав Казимирович Липинський. Філософські і культурно-політичніпогляди В. К. Липинського формувались не тільки на теоретичному ґрунтіукраїнської історії, науки, культури, важливим чинником був впливоточуючих його людей.
Уже після закінчення гімназії в Києві він, член української громади,глибоко відчуваючи себе українцем, іде вглиб шляхом національногосамоусвідомлення, тим більш маючи перед собою такий чудовий приклад, якжиття і науковий подвиг Володимира Антоновича, Тадея Рильського, ПаулінаСвєнціцького.
В. Липинський доводить, що об’єднуючою ідеєю під час будівництваукраїнської держави може бути саме ідея територіального (державного)патріотизму. Він усвідомлював її саме як єдність і солідарність усіх,хто мешкає на території України, незалежно ні від етнічного походження,ні соціально-класової належності. Україна — батьківщина для всіх їїгромадян і творити її мають усі спільними зусиллями. Ця ідея —прогресивний крок в нашому нинішньому культурно-політичному мисленні.Вона має стати об’єднавчою, формуючи почуття любові до рідної землі, дорідної держави України. Адже наш народ України — це органічна ісуспільна, і біологічна цілісність, яку сьогодні ми можемо називатиукраїнською нацією. У розвиток культури цієї нації має внести своючастку кожен етнос, який проживає на даній території. Тобто слідрозуміти і сприймати життя нації в його розвитку, органічнихпереплетеннях і цілісності, а не в розмежовуванні, протиставленні.
Знамениті «Листи до братів-хліборобів» є апофеозом державного мисленняВ. Липинського. Тут він на основі світового політичного досвіду, аналізуідей козацько-гетьманської демократії, окремих висновків КонституціїПилипа Орлика, ідей античних учених, а також ідей Т. Гоббса, Д. Локка,Ш. Монтеск’є визначає три варіанти, які можливі під час будівництваукраїнської держави:
демократична республіка;
диктатура охлократії;
конституційна правова держава на чолі з гетьманом (монархом), абокласократія.
Як Платон, Арістотель й інші мислителі, Липинський переконаний, щодемократія — не найкраще державне влаштування. Адже все тут вирішуєтьсякількістю, а не якістю голосів виборців. Саму виборчу кампанію додемократичних парламентів уважає політичною бутафорією. В. Липинськийнеобмежених прав не визнавав ні за народом, ні за монархом. Вінвідстоював завжди і скрізь підвласність закону всіх і кожного: народу,класу, монарха.
Як і Пилип Орлик, В. Капніст та західні представники конституційноїмонархії, він наголошував, що влада гетьмана, монарха чи іншогоправителя має чітко регламентуватись законом, бути підвладною йому.
Чимало уваги приділяє В. Липинський питанням політичної культури. У цепоняття він вкладає наявність рівноваги між політичною діяльністю іполітичною наукою, уміння, спираючись у політичній творчості на науковізнання, політичний досвід, традиції, аналізувати політичні явища іпроцеси і приймати політичні рішення.
Запорукою побудови української держави він уважає єдність релігійну,територіальну, політичну, національну, організаційну.
Українськими патріотами для нього є всі, хто бажає створення державногоі політичного співжиття України, виховує в собі громадянські, політичніякості, хто працює постійно, наполегливо виховуючи в молодікультурно-політичні державотворчі цінності. Кожен на своєму місці, ужитті має проводити державотворчу політику, спираючись на гетьманськітрадиції, ураховуючи здобутки української демократичної,культурно-політичної думки.
Ідея синтезу культур і прагнень, ідея єдності всіх народів у лоніукраїнської держави (читай і іншої) дає українській нації притягальнуморально-політичну силу.
«Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо» — ці словавченого з «Листів до братів-хліборобів» сьогодні особливо актуальні.
Після 1924 р. розпочинається процес українізації. Старий більшовикМикола Олександрович Скрипник був рушієм українізації. Історичніобставини привели до суперечності двох культур — між містом і селом.Місто представляв русифікований пролетаріат — українське ж селоставилось вороже до перебудов суспільного життя.
У цей час було висунуто теорію боротьби двох культур, згідно з якоюкерівна роль пролетаріату мала виявлятись у витісненні українськоїкультури російською пролетарською культурою.
Більшовицький лозунг культурної революції ґрунтувавсь на знищенні іросійської, і української культур та створенні єдиної — пролетарської,потім перейменованої в соціалістичну (національної за формою,соціалістичної за змістом). На противагу цьому в Україні сформувавсясвій культурний центр, культурним процесом керували українці, які були ускладі державного радянського апарату. Була вироблена власна культурнаполітика. Нею стала українізація. В освіті цю політику проводиликерівники цієї ланки — Еллан-Блакитний, Гринько, Шумський, якіпідтримували і творили нову освіту.
Культурну політику більшовиків цього часу дослідники поділяють на такіперіоди:
1917—23 — русифікації;
1923—32 — українізації;
1933 — совєтизації.
Коли не можна було подолати народ за допомогою зброї (повстанці — селянигостро заявили про себе), політика русифікації змінилася українізацією:звертали увагу на мову, культуру, самобутність. Але це був лишетактичний хід. Висувався принцип вільної конкуренції культур.
«Зробити так, — говорив Зинов’єв, секретар Комінтерну, — щоб ніхто неміг запідозрити, ніби ми хочемо перешкодити українському селянинуговорити українською мовою. За 10 років переможе та мова, що має більшекоріння, яка є життєвіше, культурніше».
Декретом про українізацію 1 серпня 1923 р. вводились різні курси,атестація — обов’язкове вивчення мови, збільшено кількість українськихшкіл, сталися зрушення у сфері театру і кіно. Це діяльність Леся Курбасаі О. Довженка. Було два культурні центри: Київ і Харків. У Києві —Михайло Грушевський, а також Микола Зеров — видатний літератор,провідник неокласиків, його твір «До джерел»; у Харкові — МиколаХвильовий (1893 р. н.), людина пристрасна, творча. Він відстоювавдуховну незалежність України, вважав, що Україна має рівнятись напсихологічну Європу на чолі азійського ренесансу. Він закликав рівнятиукраїнську літературу на кращі європейські зразки. У 1926—1928 рр. булостворено Вільну академію пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ. У Києвірозвивається неокласичний рух у літературі — Микола Зеров, М.Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт, П. Филипович. У цей часрозпочинають активну творчу діяльність П. Тичина, В. Сосюра, А. Головко,В. Чумак, В. Еллан-Блакитний та ін.
®
°
r ue th Vp
&
&
F
ся вільний розвиток української культури, усіх досягнень світовоїкультури. Він проводить акції допомоги українцям Зеленого Клину, наКубані, на Воронежчині та Курщині, у Казахстані.
У 1933 р. посилились репресії, розпочато наступ на українську культуру.Осуджуються такі ухили, як шумськізм, хвильовізм, волобуєвщина.
У 30-ті роки сфабриковано процеси СВУ, СУМ, розгромлено Українськуакадемію наук.
45 звинувачених — академіки, професори, інженери, лікарі, науковці,письменники, студенти. Було засуджено і фізично знищено десятки тисячлюдей, близько 2 тис. членів Спілки української молоді.
У мистецтві і літературі в цей час культивувався символізм, модернізм.Серед представників цих напрямів були і модерністи старшої генерації:Олесь, Вороний, Чупринка, Філянський.
З молодих символістів особливо виділявся Павло Тичина. Серед футуристівнайяскравішим був поет Михайло Семенко.
Навколо журналу «Авангард» сформувалась група «конструктивнихдинамістів», яка виступала за європеїзм у літературній творчості.
30-ті роки для української культури були роками втрат, інтелігенція,творчі діячі винищувались морально і фізично. У листопаді 1937 р. вурочищі Сандормох розстріляно 1111 діячів української культури, в’язнівсоловецьких таборів, серед них поети, художники, у тому числі й ректорКІНГу М. Л. Баран. Деяка частина інтелігенції змушена булаприлаштуватись до умов тоталітарного буття. Етноцид, голодомор, надуманіполітичні процеси національну культуру і навіть свідомість народузагнали в підпілля.
Архітектура. Українська архітектура ХХ ст. вагомим внеском лягла вскарбницю української та світової культури. У зодчестві того часупанівним стилем в архітектурі і мистецтві був модерн (фр. moderne —сучасний, новий). Його принципи руйнували канони інших стильовихнапрямів, зокрема класицистичного, відкривались можливості для творчогорозвитку на основі національних традицій. Митці часто ставали на позиціїрозуміння прекрасного в раціональному. Для споруд раціоналістичноїспрямованості характерні витонченість, тендітність, графічність ліній,площинність фасадів. Митці ототожнюють прекрасне з легкістю, прозорістю,простором.
Раціоналістичний модерн спрощував і виявляв функції об’єкта в декоріспоруди. Раціоналістичний модерн перетворював корисне у витончене.
На початку ХХ ст. в Україні творили такі видатні архітектори, як А. І.Бернардацці, Л. А. Владек, В. В. Городецький, О. Б. Мінкус, Ф. А.Троунянський, Ф. Н. Неструх, О. В. Кобелєв, П. Ф. Альошин, Е. П.Бродтман, О. М. Вербицький, В. О. Осьмак, О. М. Гінзбург, К. Н.Рженішевський, О. Л. Красносельський, В. С. Скоробагатов. Майже всі вонипрацювали в стилі модерн, ведучи пошук пластичних можливостей новихконструкцій та матеріалів, виробляючи нову пластичну мову.
Раціоналістичні риси модерну найяскравіше проявлялись у творах О. М.Вербицького, яким властиві логічна закономірність архітектурногомислення, функціональна обґрунтованість об’єкта, осмислення можливостейнових конструкцій, барвистість декору. Архітектурне вирішення фасадужитлового будинку на розі вулиць Рейтарської та Стрілецької в Києвіприваблює чіткою пластикою фасадів, зручними еркерами різної форми,пропорцією вікон, ліпним орнаментом.
Професор Валерій Микитович Риков (1874—1942) — архітектор з великимтворчим потенціалом. Близько 300 будівель зведено в Києві з йогобезпосередньою участю.
Одним з перших був будинок «Народної аудиторії» (нині вул. В.Воровського, де розміщується «Діпроцивільпромбуд»), споруджений 1909 р.,модерн. Звертають на себе увагу балкони, вишукана ліпнина вікон,картуші, карниз.
Його творчості належать будинки на вул. Заньковецької, відбудова театру«Апалло», споруди на Саксаганського, 9, Шовковичній, 16, Франка, 17,будівлі Київської студії імені О. Довженка. Він проектує кінотеатр«Київ», проектує і здійснює надбудову будівлі нинішнього Нацбанку (булоприйнято варіант, розроблений архітекторами О. Кобелєвим і В. Риковим).Творчість його була різностильовою. Він виховав цілу плеядуархітекторів, працював заступником голови Спілки художників України.
Яскравою спорудою раціоналістичного модерну є критий Бессарабський риноку Києві (1909—1912) — проект архітектора Г. Ю. Гая за участю П. Н.Бобрусова. Площа споруди 3000 м2, висота 30,6 м, вражає оголеністюконструкцій та інтер’єром, який майже не декорувався. Фасад будинку відХрещатика оформлено декором з елементами народної творчості, надвіконнядругого поверху прикрашає геометричний орнамент. Горельєфи «Селянин» та«Молочниця», які виконав скульптор Т. В. Руденко, органічно вписуються уфасад. Визначальними особливостями споруди є конструктивна виразність таприродність матеріалів.
Комплекс КПІ побудовано в 1889—1902 роках за проектом архітектора І. С.Кітнер за участю О.В. Кобелєва, В. О. Осьмака, О. М. Вербицького, В. О.Обремського, Г. І. Реутова. Раціоналістичну спрямованість будівлі надає«цегляний» стиль. Композиційна побудова корпусів функціональновписується в ландшафт дванадцятигектарного парку.
Раціоналісти підкреслювали залежність архітектурної форми від суспільнихпотреб, природну властивість матеріалу та розважливу ощадливість.
У стилі раціоналістичного модерну будували мости, башти, промисловібудівлі. На базі творів цього стилю у 20-х роках сформувався такийнапрям, як конструктивізм та функціональний метод проектування.
У стилі неокласицизму збудовано в 1911—1913 рр. будинок Педагогічногомузею (нині Будинок учителя) на Володимирській вулиці в Києві(архітектор П. Ф. Альошин). Його творчості належить і сучасне приміщенняНАН України. У 1902—1905 рр. у стилі «ранній ренесанс» збудовано спорудуДержбанку (архітектори О. В. Кобелєв та О. М. Вербицький).
У класичному стилі в 1897—1900 рр. за проектом В. В. Городецькогозбудовано споруду історичного музею.
У 1903—1906 рр. побудовано в Полтаві будинок земства (архітектори В.Кричевський, розписи інтер’єру С. Васильківського). Ця споруда (нині цеПолтавський краєзнавчий музей) вражає особливостями українськогомодерну. За проектом архітектора О. Щусєва 1906 р. збудовано Троїцькийсобор Почаївської лаври (російсько-візантійський стиль).
Зразком неокласицизму є будинок філії № 1 Національної бібліотекиУкраїни ім. В. І. Вернадського та корпус бібліотеки університету ім. Т.Г. Шевченка. Основними течіями модернізму в мистецтві були символізм,авангардистські течії, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, імпресіонізм,абстракціонізм, імажизм, дадаїзм.
В основі мистецтва символістів лежав символ — засіб уникненнябуденності, прагнення досягти ідеальної суті світу — краси.
1899 р. в Києві відкрито Міський музей пам’яток давнини і мистецтв(тепер Національний художній музей). Про українське мистецтво тоді імови не могло бути, однак мистецтвознавці директор Н. Біляшівський, Д.Щербаківський, Ф. Ернст зібрали чудову колекцію творів української школиживопису. Були представлені твори Т. Шевченка, І. Рєпіна, В.Боровиковського, В. Тропініна, М. Врубеля, М. Ге, Г. Нарбута, М.Мурашка.
1929 р. в музеї було вже 110 тис. експонатів і бібліотека в 40 тис.томів. У наш час у музеї зберігається 20,5 тис. експонатів.
Серед українських архітекторів слід виділити Д. Дяченка, К. Жукова, С.Тимошенка, А. Добровольського, Л. Катка, Я. Красного, О. Власова, О.Заварова.
1904 р. за проектом архітектора Роберта Марфельда збудовано «ЗамокРічарда» (Андріївський спуск, буд. № 15). Розпочинав будувати відомийпідрядник Дмитро Орлов, завершувала будівництво його вдова.
Кожен з напрямів мистецтва, архітектури має свої особливості. Дляімпресіонізму, наприклад, це передання суб’єктивного враження художнімизасобами, асоціативність, гра кольору і звуку, складна метафоричність.
Для експресіонізму — це нервова емоційність, символіка,ірраціональність, гіперболічність, відсутність барв або контрастів.
Для сюрреалізму характерне спирання на підсвідомість людини,синергетичність, запис першого, що прийшло в голову, і викликаних цимасоціацій, це психічний автоматизм, який має за мету реально відобразитифункціонування думки (Андре Бретон).
В українському авангарді окремою постаттю стояв скульптор кубофутуристОлександр Архипенко (1887—1964). Живучи і працюючи за кордоном, вінздобув світове визнання.
Українська скульптура ХХ ст. представлена такими іменами, як Ф.Балавенський, М. Гаврилко, І. Кавалерідзе, Г. Кузневич, М. Паращук, В.Климов.
Нещодавно на Михайлівській площі в Києві відновлено пам’ятник княгиніОльзі. Автор проекту монумента, установленого 1911 р., скульптор І.Кавалерідзе. Художнім керівником робіт був Ф. Балавенський, архітекторансамблю В. Риков. Статуї княгині Ольги (висота 9 м), Св. Кирила іМефодія виконав І. Кавалерідзе, апостола Андрія Первозванного — П.Сніткін. Творчості Івана Кавалерідзе притаманні новаторські пошуки.
Для серії скульптурних портретів діячів культури (В. Стефаника,С. Людкевича, І. Франка, М. Лисенка), виконаних М. Паращуком, характерніімпресіоністичне мислення, світлотіньові ефекти.
Скульптор І. Севера став родоначальником високохудожньої реалістичноїпластики. Його твори «Філософ», «Молодий Шевченко», «Коперник» сповненіособливою внутрішньою експресивністю.
Музична культура. ХХ ст. збагатило українську музичну культуру чудовимитворами К. Стеценка (1882—1922), М. Леонтовича (1872—1921), Ф.Вериківського, В. Верховинця, М. Віленського, П. Демуцького, П.Козицького, К. Данькевича, А. Кос-Анатольського, В. Косенка, Б.Лятошинського, Григорія та Платона Майбород, Л. Ревуцького, Я.Степового, А. Філіппенка, А. Штогаренка, М. Скорика, Л. Колодуба, І.Шамо, Є. Станковича, Л. Дичко, Ю. Рибчинського, І. Кириліної. Великийвплив на розвиток музичної культури та музики мало професійне музичнемистецтво ХІХ, ХVІІІ ст., попередніх поколінь, музичнапісенно-фольклорна творчість, етнографічне музикознавство.
Світове визнання здобули українські співаки С. Крушельницька,О. Петрусенко, Б. Гмиря, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришко, З. Гайдай,І. Паторжинський, І. Козловський, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Л. Руденко, А.Солов’яненко, Д. Петриненко та О. Гришко, майстри сцени О. Сердюк,Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра, Ю. Шумський, В. Добровольський та ін.Світову славу здобув Київський хор О. Кошиця, хор ім. Г. Верьовки підкерівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, капела«Думка», ансамбль танцю України ім. П. Вірського, Український державнийсимфонічний оркестр, народний самодіяльний хор Л. Ященка, капелабандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».
Явищем в українській культурі періоду Першої світової війни булистрілецькі пісні, які спирались на народні та козацькі традиції.
Музичне мистецтво розвивалось у різних жанрах і стилях, незважаючи натоталітарний тиск. Це і традиціоналістські, і авангардистські течії(експресіонізм, конструктивізм).
Чимало діячів музичного мистецтва зазнали переслідувань, були страчені.Протягом тоталітарної доби формувались дві культури (офіційна на засадахсоціалістичного реалізму і паралельна, яка будувалась на засадахестетики протиставлення).
Пісні сучасних композиторів В. Івасюка, І. Білозіра справді сталинародними. Подіями музично-пісенного мистецтва є фестивалі українськоїпісні та музики, конкурси хорів, огляди творчості самодіяльних митців,українські міжнародні музичні фестивалі.
Значних успіхів досягла українська естрадно-пісенна творчість, широковідомі імена співаків Н. Яремчука, Т. Петриненка, П. Зіброва, С. Ротару,І. Бобула, С. і В. Білоножків, Т. Повалій, О. Білозір, І. Білик, А.Лорак та багато інших.
Українці еміграції також зробили значний внесок у розвиток українськоїмузичної і взагалі культури.
Українська музична культура несе високі духовні та естетичні цінності, єсправжнім діамантом світового мистецтва. Вона ввібрала в себе і магіютрипільських духовних вірувань, і засоби мозаїки Київської Русі, ідивовижність (химерність) українського бароко.
Українське театральне мистецтво ХХ ст. розвивалось при світлі такихзірок, як П. Саксаганський, Л. Курбас, М. Заньковецька, Г. Юра, І. К.Карпенко-Карий, М. Крушельницький, М. Куліш, М. Садовський, С. Демченко,Р. Віктюк, А. Роговцева, Б. Ступка.
Видатною зіркою на небосхилі українського кіномистецтва був О. Довженко,автор фільмів «Арсенал», «Земля», «Звенигора», «Аероград», які ввійшлидо золотого фонду світової класики.
Його традиції продовжують Ю. Іллєнко, М. Мащенко та ін.
Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у русліосновних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українськіхудожники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва.Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912),пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш,К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федірта Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематикизвертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливогосплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свійпогляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О.Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич (1878—1935).
О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди наавангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар»,«В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму таекспресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їхсиньо-фіолетовим вираженням. К. Малевич став основоположникомсупрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах.Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добревідомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим,незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичніпросторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червонийквадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах».Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки,як втілення енергії природи і Всесвіту.
Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, якепоєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохиіталійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак,О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформлялиКиївський оперний театр, художній інститут, український павільйонсільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були першізразки українського та й усього радянського монументального мистецтва.Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доляінтелігенції «розстріляного відродження».
Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістівФ. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М.Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В.Касіян, В. Костецький та ін.
Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світовоївійни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців,артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикоюмистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, працяна перемогу.
У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл (згодоммайже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів. Розпочав роботу вже вКиєві Київський фінансово-економічний інститут (так називався тодіКНЕУ), поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів.
Шаленому компартійному осуду була піддана діяльність істориків України,поетів М. Рильського, В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисераО. Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків,генетиків, велась боротьба з космополітизмом.
Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х років їх було вже майже 137.
Відбудовуючи промисловість, зруйноване сільське господарство, народпіднімав і культурне життя. Незважаючи на сталінський тоталітарний тиск,переслідування митців, поряд з формуванням класової культури пробивалисьпаростки і загальнолюдського та національного гуманістичногосвіторозуміння в мистецтві і літературі. Збройний опірнаціонально-патріотичних сил у Західній Україні тривав до початку 60-хроків.
«Хрущовська відлига» значно покращила умови для розвитку культури,формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити чималолітературних, громадсько-політичних видань, серед них «Радянськелітературознавство», «Український історичний журнал», «Всесвіт».Українська література збагатилася творами О. Гончара, О. Довженка,Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана,П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе поколінняшестидесятників. Серед них Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба,І. Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк,О. Бердник, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький,О. Заливаха, Б. Олійник та ін. У таборах померли В. Марченко, О. Тихий,Ю. Литвин, В. Стус.
Розвивалась українська музика, створено ряд оперних творів, відродиласьукраїнська пісенна творчість. Любов’ю народу користуються і сьогодніоперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, А. Кос-Анатольського,К. Данькевича, В. Корейка, пісні О. Білаша, П. Майбороди, І. Шамо,А. Філіппенка. Відродилась українська пісня, заявили про себе рядчудових співаків і співачок: Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Ю. Гуляєв, С.Козак, М. Стеф’юк, Є. Мірошниченко, А. Солов’яненко та багато інших.
У складних умовах денаціоналізації українське кіно прагнуло досамобутності, проникнення в глибини народного життя. Здобулипопулярність фільми І. Савченка, С. Параджанова «Тіні забутих предків»,Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», фільми В. Івченка, «У бійідуть одні старики» Л. Бикова та «Кам’яний хрест» Л. Осики, фільми І.Миколайчука, М. Мащенка та інших.
В умовах перебудови в українській культурі стали відроджуватись засадидемократії, національних та загальнолюдських цінностей, гуманізму іцілісного екологічного світорозуміння.
Література
Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. — М., 1989.
Базилевський В. Холодний душ історії // Дніпро. — 1996. — № 1—2.
Введение в культурологию / Под ред. проф. В. А. Сапрыкина. — М., 1995
ukrreferat.com
Реферат
на тему:
Українська культура початку ХХ ст.
Розвиток української культури був невід’ємною складовою тих загальнихпроцесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний,неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощамий перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одногобоку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційногоруху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політикацарської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільшихмасштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.
Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури вУкраїні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьомуплані на європейський рівень, то переважна більшість населення не булазнайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури.Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для ЄвропейськоїРосії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькійгуберніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті.Після поразки революції в університетах було заборонено викладатиукраїнською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботупедагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українськомусепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.
Разом із тим, головним чином під впливом революційних подій 1905—1907рр., у сфері культури і духовного життя поступово розвивалися й інші,позитивні процеси. В деяких школах тимчасово запроваджується вивченняукраїнської мови, викладання нею. Жінкам було дозволено вступати довищих закладів у якості вільних слухачок. У ряді українських містстворено вищі жіночі курси. У 1908 р. в Києві засновано Фребелівськийжіночий педагогічний інститут. Значного поширення набуликультурно-освітні заклади, особливо Народні будинки. Вони малибібліотеки, вечірні класи для дорослих, їдальні тощо.
Українські вчені та інженери зробили чималий внесок у розвиток науки йтехніки. М. Курако розробив і реалізував проект доменної печі, щовідповідав кращим європейським зразкам. Д. Григорович сконструювавперший у світі гідролітак, І. Сікорський — перший багатомоторний літак.П. Нестеров обгрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував напрактиці низку нових прийомів, у тому числі «мертву петлю». Д.Заболотний уперше в світі визначив ефективні методи боротьби з чумою.Вагомий доробок у галузі української лінгвістики належить Б. Грінченку,авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються першіпраці з національної історії — «Історія України-Руси» М. Аркаса,«История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль установленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей часроботи М. Грушевського — «Очерк истории украинского народа»,«Ілюстрована історія України». Багато років учений присвятив праці надбагатотомною «Історією України-Руси», яка стала першим фундаментальнимдослідженням української історії із стародавніх часів до середини XVIIст. Плідно працювали в цей час також Д. Багалій, Д. Яворницький, І.Лучицький, В. Барвінський та ін.
На початку XX ст., незважаючи на обмеження з боку влади, чималих успіхівдосягає українська література. Одним з найвидатніших творів цієї добистала поема І.Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри в силу йнепереможність українського народу. Одним із вищих досягнень українськоїпрози вважається повість М. Коцюбинського «Фата моргана». У 1903 р.вперше побачив світ гостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика«Пропаща сила» («Хіба ревуть воли, як ясла повні»), який авторизакінчили ще в 1875 р., але не змогли видати в зв’язку з горезвіснимЕмським указом. Пафосом свободи й непокори пройняті палкі твори ЛесіУкраїнки. Помітними постатями в українській літературі були Я.Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А. Тесленко, С. Васильченко таін.
Долаючи заборони, розвивалося українське мистецтво. Неперевершенийвнесок в національну музичну культуру зробив М. Лисенко. В 1904 р. вінорганізував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала фахівціврізних галузей музичного мистецтва. Серед її вихованців — композитор К.Стеценко, співак М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала С.Крушельницька, чий неповторний голос ввійшов у світову скарбницювокального мистецтва. В українському театрі існувала ціла плеядавидатних митців — М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, І.Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907 р. М. Садовський створив уКиєві перший український стаціонарний театр, де здійснив постановкутаких відомих українських опер, як «Запорожець за Дунаєм», «НаталкаПолтавка», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. В образотворчомумистецтві плідно працювали І. Труш, С. Васильківський, М, Самокиш, М.Пимоненко, О. Мурашко та ін. Український живопис знаходив своїхшанувальників не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Таким чином, у період після революційної реакції українська культура нетільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненнюнаціональної самосвідомості народу.
ukrreferat.com
Реферат на тему:
Проголошення Української Народної Республіки
У Росії на початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба зпрогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у суспільстві,стомленому від нескінченної війни, наростала дуже швидко.
Революція почалася в Петербурзі з масових мітингів і зборів робітників 8березня (23 лютого) 1917 р. на честь Міжнародного жіночого дня. Потім доробітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону.Масові мітинги і збори перетворилися на загальний політичний страйк,який переріс у збройне повстання. Повстанці створили Раду робітничих ісолдатських депутатів. До неї ввійшли здебільшого представники есерів іменшовики, делеговані підприємствами і військовими частинами. УДержавній думі 12 березня утворився перехідний орган влади — Тимчасовийкомітет. У день зречення від престолу Миколи II 15 березня 1917 р.Тимчасовий комітет за згодою Петроградської ради робітничих ісолдатських депутатів утворив виконавчий орган влади — Тимчасовий уряд.Очолив його князь Г. Львов. Більшість міністрів у ньому булипредставниками буржуазних партій. Єдиним соціалістом виявився міністрюстиції О. Керенський (трудовик, згодом есер). Таким чином, поряд зПетроградською радою виник Тимчасовий уряд — орган влади буржуазії іпоміщиків. Утворилась історична своєрідність буржуазно-демократичноїреволюції в Росії — двовладдя.
Тимчасовий уряд мав право на владу до скликання Установчих зборів, щопланувалися на початок 1918 р. Вони мали затвердити форму державноголаду і прийняти Конституцію. Депутати Установчих зборів повинні булиобиратися демократично на основі загальних, прямих і рівних виборів притаємному голосуванні.
Звістка про революцію в Росії і проголошення Тимчасового уряду долетілай до України. Національна революція в Україні розпочалась одразу післяповалення самодержавства. Основними рушійними силами Українськоїреволюції були нечисленна національна інтелігенція і багатомільйоннеселянство, частково вдягнене в солдатські шинелі.
Почався період формування органів влади. Різні політичні сили по-різномуставилася до цього. Представники російських буржуазних партій в Україніпочали формувати органи на підтримку Тимчасового уряду в Росії.Паралельно формувалися Ради робітничих і солдатських депутатів у Києві,Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві та Херсоні. Протягом березня1917 р. їх виникло понад 170. Більшість у них становили представникисоціалістичних партій — російські соціал-демократи, меншовики й есери.Члени цих партій зробили багато для повалення самодержавства йперетворення Росії на демократичну країну.
Кадети, октябристи, меншовики й есери підтримували Тимчасовий уряд. Вонивважали, що країну після перемоги буржуазно-демократичної Лютневоїреволюції чекає порівняно довгий шлях капіталістичного розвитку.
Категорично проти Тимчасового уряду були більшовики, які орієнтувалисяна «світову соціалістичну революцію». Вони розпалили вогнищебратовбивчої громадянської війни, від якої найбільше постраждалаУкраїна.
Після перемоги Лютневої революції в Україні виник ще один центр, якийпредставляв інтереси українського народу, — Українська Центральна Рада.її було створено 20 (7) березня 1917 р. у Києві з ініціативи українськихполітичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських таінших організацій. До Української Центральної Ради ввійшли керівникиТовариства українських поступовців (ТУП), представники українськихсоціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, студентських таінших організацій, громад і гуртків. Про створення Ради було повідомленоТимчасовий уряд.
На з’їзді ТУП, що відбувся в березні 1917 р., главою було обрано М.Грушевського, хоча він не мав наміру в післяреволюційній ситуаціїзалишатися членом товариства. Делегати з’їзду заявили про підтримкуТимчасового уряду, зобов’язалися домагатись автономії України, щобвсеросійські Установчі збори тільки затвердили її. З’їзд звернувся донароду із закликом сприяти підготовці українського національногоконгресу. Було вирішено змінити назву організації на Союз українськихавтономістів-федералістів. До її керівництва обрали Д. Дорошенка, С.Єфремова та А. Ніковського. Ця партія масовою не стала, оскількиздійснювала політичну діяльність тільки в інтелігентських колах. М.Грушевський закликав добиватись якнайширшої національно-територіальноїавтономії, яка «більш-менш наближена до державної самостійності».Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як федерацію.Автономія України мала постати на землях, де українське населеннястановило більшість. Будь-які прояви українського шовінізму М.Грушевський пропонував вважати національним злочином. Гнівно відкидаючигасло «Україна — для українців», він проголошував від імені всьогоорганізованого українського громадянства: «Україна не тільки дляукраїнців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, алюблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а необбирати, не експлуатувати для себе».
У квітні 1917 р. провела конференцію УСДРП, яка була створена в 1905 р.Як цілісна організація вона перестала існувати в 1907 р. За кількістючленів (близько 5 тис. у середині 1917 р.) українські соціал-демокративдесятеро поступалися місцевим меншовикам. Якщо соціальну базуменшовиків становили пролетарські райони України, то УСДРП мала впливпереважно в містах індустріально слаборозвиненого Правобережжя. Середукраїнських соціал-демократів були такі визначні діячінаціонально-визвольного руху, як В. Винниченко і С. Петлюра.
Водночас завершилось створення Української партіїсоціалістів-революціонерів (УПСР). Раніше цілісної партії не існувало,хоча гуртки й організації українських есерів діяли з 1905 р.
Як і соціал-демократи, українські есери вимагалинаціонально-територіальної автономії України. Організаторами партії булистуденти віком до 25 років. Саме з цією партією пов’язував своюполітичну долю М. Грушевський. За кількістю членів (до 75 тис. осіб)УПСР набагато поступалася спорідненій всеукраїнській партії есерів —найчисленнішій в Україні. Якщо російських есерів підтримували впромислових районах, а також у внутрішніх військових гарнізонах та нафронтах, то українські есери мали вплив серед сільського населення.
За вплив на село боролися три політичні сили — більшовики, російські таукраїнські есери. Російські есери досягли певних успіхів тільки наКатеринославщині та Херсонщині. Зрештою селом «оволоділи» українськіесери у співдружності з кооператорами. Під їхнім впливом відбувся з’їздтак званих діячів українського села. Він вирішив скликати Всеукраїнськийселянський з’їзд і підтримав гасло національно-територіальної автономіїУкраїни.
В Українському національному конгресі, який відбувся в Києві у травні1917 р., взяли участь понад 900 делегатів від політичних партій ігромадських організацій — робітничих, селянських, військових такультурних. Серед них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів.На конгресі було прийнято рішення негайно організувати Крайову Раду.Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Гру-шевського, а йогозаступниками — С. Єфремова і В. Винниченка. Авторитет конгресу зміцнивавторитет Центральної Ради, підтримавши її повноваження. Центральна Радастала представницьким, законним органом української демократії.
Національне питання було наріжним каменем суперечностей між російськимита українськими демократами. Негативне ставлення за-гальноросійськихдемократичних партій до державних прав українського народу було причиноюконфліктів між радами, які перебували під контролем меншовиків і есерів,й українськими організаціями. Тимчасовий уряд й Петроградська радаробітничих і солдатських депутатів робили все можливе, щоб перешкодитиздійсненню українського «сепаратизму».
Тільки спираючись на реальну силу, можна було вступити в переговори зТимчасовим урядом з надією на успіх. Дуже важливою виявилась тутпідтримка Центральної Ради з боку скликаного в Києві в травні 1917 р. ІУкраїнського військового з’їзду, який вирішив, що Центральна Рада єєдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі питання, щостосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим урядом. Делегатиз’їзду прийняли ухвалу про формування із солдатів-українців національнихполків.
Виконуючи постанови військового з’їзду, Центральна Рада наприкінцітравня 1917 р. направила для переговорів з Тимчасовим урядом іПетроградською радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком.Однак Тимчасовий уряд заявив, що не може визнати Центральну Радувиразницею волі українського народу і уряд не має повноваженьрозв’язувати питання про автономію України.
У червні 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський селянський з’їзд, якийобрав Раду селянських депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла доЦентральної Ради. Це рішення мало принциповий характер, оскільки поклалопочаток перетворенню Центральної Ради на справді представницький орган.У цьому ж місяці відбувся, також у Києві, II Український військовийз’їзд, який підтвердив постанову першого з’їзду про українізацію армії ізатвердив статут найвищої української військової установи — Генеральногокомітету на чолі з С. Петлюрою. З’їзд обрав Раду військових депутатів іухвалив, щоб вона ввійшла складовою до Центральної Ради.
Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним рухом, 23червня 1917 р. Центральна Рада видала І Універсал. У ньомупроголошувались автономія України у складі Федеративної Російськоїдержави, право українського народу бути господарем на своїй землі. А внаступні дні було створено крайовий уряд — Генеральний секретаріат начолі з В. Винниченком (1880-1951). Це був перший у XX ст. українськийуряд. Незважаючи на те що в українському політичному житті на переднійплан одразу висунулась есерівська партія, у першому складі урядуЦентральної Ради переважали соціал-демократи. Однак значення цьогофактора послаблювалося відсутністю злагоди всередині УСДРП, щонайвиразніше виявилося в суперечках між В. Винниченком і С. Петлюрою.
Занепокоєні станом справ в Україні, у середині липня 1917 р. до Києваприбули міністри Тимчасового уряду І. Церетелі, М. Терещенко й О.Керенський. Під час переговорів було вирішено проблему представництва вЦентральній Раді неукраїнського населення — виділено 30 % місць дляпредставників національних меншин. Передбачалося також обрати новийсклад Генерального секретаріату, до якого мали ввійти представникинеукраїнських організацій. Це дало змогу прийняти II УніверсалЦентральної Ради до українського народу. У виданому 16 липня 1917 р. IIУніверсалі висловлювалася згода чекати рішення Всеросійських Установчихзборів щодо питання автономії України. Тимчасовий уряд погодився визнативладу Генерального секретаріату, яка поширювалася на п’ять губернійУкраїни. Центральна Рада погоджувалася співпрацювати з «неукраїнськимигрупами населення». Відкривалася нова сторінка в житті України.Починалася доба будівництва органів влади на місцях, узаконення їх,добору і розстановки ділових, кваліфікованих кадрів. Однак замістьСтатуту вищого управління України, який у Петрограді не затвердили, ацей Статут українці вважали на рівні Конституції, було запровадженоінструкцію, в якій права автономії України значно обмежувалися.Генеральний секретаріат було названо органом не Центральної Ради, аТимчасового уряду. Новий Генеральний секретаріат було доручено формуватиД. Дорошенку. У принципових питаннях він не дійшов згоди з М.Грушевським, і несформований уряд знову очолив В. Винниченко.
Ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війноюекономічне життя завмирало. Голод примарою ходив Росією і зачепивЧернігівщину. Продовольчих запасів було мало. Петроград вигрібав зУкраїни все, що можна, і цим обмежувалася його продовольча політика.Податків ніхто не платив. Селянство, змучене війною, революцією,розорялося. Суд, поліція не функціонували. З фронту масово тікалидезертири, посилюючи безладдя у країні.
Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно ступаєнайрадикальніша частина російської соціал-демократії — більшовики. Вонивиступили з ідеєю про переростання буржуазно-демократичної революції всоціалістичну. Спочатку вони мали намір добитися цього мирним способом,а після липневих подій, коли 17 липня в Петрограді півмільйоннудемонстрацію робітників, солдатів і матросів було розігнано, десяткидемонстрантів убито, сотні поранено, вони пішли шляхом збройної боротьбиі встановлення диктатури пролетаріату.
Революційний запал, в якому багато було утопічного і водночасжорстокого, наростав. Визріла загальна революційна криза. Процеси, щовідбувалися у країні, забезпечили більшовикам підтримку пролетарськихмас, особливо в індустріальних центрах. Потужна агітація і пропаганда,закликаючи до експропріації експропріаторів, дали результати. У ніч з 24на 25 жовтня (за старим стилем) 1917 р. влада в Петрограді перейшла дорук більшовиків, які мали тепер більшість у Радах робітничих ісолдатських депутатів. Тимчасовий уряд було повалено. Із двовладдям україні було покінчено.
УII Всеросійському з’їзді Рад взяли участь 650 депутатів (400 з них булибільшовиками) — представників 400 Рад країни. З’їзд проголосив Росіюреспублікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Булоприйнято декрети про землю, мир, сформовано новий російський уряд — Радународних комісарів (Раднарком) на чолі з В. Ульяновим (Леніним).
В Україні події розвивалися іншим шляхом, ніж у Росії. Події вПетрограді підтримували робітники багатьох міст України, особливоДонецького басейну. В інших містах, і особливо в Києві, народ висловивсяза підтримку політики партій, які входили до Центральної Ради.Центральна Рада 26 жовтня 1917 р. прийняла відозву «До всіх громадянУкраїни», де говорилося, що Центральна Рада висловлюється протиповстання в Петербурзі. Раднарком визнавався урядом центральних районівРосії.
Вживалися заходи до створення збройних сил. Активізувалася підготовка доУкраїнських установчих зборів, які мали утвердити новийсуспільно-демократичний устрій України. Центральна Рада набувалапоступово значення загальноукраїнського уряду. Роль Києва як політичногоцентру України посилювалась. Водночас тривала державотворча діяльністьЦентральної Ради. Центральна Рада 20 (7) листопада 1917 р. ухвалила IIIУніверсал, де проголошувалося, що віднині Україна стає УкраїнськоюНародною Республікою (УНР). її територією визнавалися землі, заселеніздебільшого українцями. Право власності на землі поміщицькі, нетрудовихгосподарств, удільні, монастирські, кабінетські та церковніскасовувалось. Установлювався 8-годинний робочий день; запроваджувавсядержавний контроль над виробництвом. Висувалися вимоги до союзників іворогів негайно розпочати мирні переговори. Передбачалося забезпеченнясвободи слова, друку, віровизнання, зібрань, спілок, страйків,недоторканність особи, життя. Проголошувалися право й можливістьзастосування мов, усім народностям надавалася національно-персональнаавтономія. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори до УкраїнськихУстановчих зборів.
Отже, було викладено конституційні основи держави, хоча вона йзалишалася у федеративному зв’язку з Росією. Центральна Рада звернуласядо всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні республіки,які б об’єднувались у федерацію демократичних держав.
Проголошення III Універсалом УНР стало визначною історичною подією, яказнаменувала відродження української державності у XX ст.
Згідно з III Універсалом УНР залишалася частиною Росії, тобто лідериукраїнської революції сприймали колишню імперію як федеративну державу.Подальші події показали, що ця позиція була хибною.
Більшовики, здійснивши жовтневий переворот, не бажали співіснувати знепідконтрольним їм українським національним урядом. Спираючись на Радиі червоногвардійські загони в Україні, вони готувались усунутиЦентральну Раду від влади мирним або збройним способом.
Список використаної літератури
Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.
Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.
Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки.— К., 1996.
Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.:Навч. посіб. — К, 1996.
Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українськогоповстанського руху. Склади. —К., 1996.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —Львів, 1996.
Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.
Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.
Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історіїукраїнського народу. — К., 1954.
Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995.
Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.
Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національнійсамосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997.
Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.
Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.
ukrreferat.com
РЕФЕРАТ
на тему:
“Основні етапи розвитку
української державності”
П Л А Н
Вступ
1. Початки формування української державності. Київська Русь.
2. Українська державність в період Хмельниччини. Запорізька Січ
3. Державотворчі процеси в 1917-20 рр. Діяльність Центральної Ради,проголошення ЗУНР.
4. Проголошення незалежності України.
Висновки
Використана література
1. Початки формування української державності.
Київська Русь
Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бересвій початок від середини 1 тис. до н.е., коли у народів і племенПівнічного Причорномор’я з’являються перші державні утворення. Це булирабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинноголаду й встановлення класового суспільства.
Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропеись-кого населення,що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останністоліття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображенав археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та іншіархеологічні культури). Писемні відомості про слов’ян з’явилися напочатку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розглядпроцесу зародження у давніх слов’ян класових відносин як умовистановлення державності. Територію первісної України заселяли різніплемена. Однак, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві булозакономірним результатом внутрішнього соціально-економічного таполітичного розвитку східних слов’ян. Процес їх політичної консолідаціїзумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів:територіальною і культурною спільністю східних слов’ян, економічнимизв’язками і їхнім прагненням об’єднати сили в боротьбі з спільнимиворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвелидо етнічного консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруськународність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (іззбереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра восновному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовноїкультури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуваннюсхідних слов’ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї,звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба протизовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементинаціональної свідомості, почуття патріотизму.
У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльністькнязів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так істворенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судовірішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема,говориться: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини», у загальнійформі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела праваКиївської Русі.
Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов’ян — маловелике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Великуісторичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов’янськихнародів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор’я, якіробили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичномурозвитку.Завершення в Подніпров’ї державотворчих процесів позитивнопозначилося на етнічному розвиткові східнослов’янських племен, щопоступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільнатериторія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв’язки.Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічнаспільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональніособливості.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, щодійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовнійкультурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи єнащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити внаших тілах, серцях і душах.
За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а заформою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великийкиївський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі буладесятирічна система управління, що сформувалася в міру розвиткувійськової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцненняфеодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління —двірсько-вотчинної.
Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні і місцевіоргани, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення пануванняфеодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.
2. Українська державність в період Хмельниччини. Запорізька Січ
Другим важливим етапом формування української державності можна вважатиперіод народного руху під проводом Богдана Хмельницького. Цей періодособливий тим, що тривалий час український народ не мав власноїнаціональної держави, що було унікальним явищем — коли б організований укласове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щобусунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, впорядок денний було поставлено невідкладне завдання — створити ізміцнити державне національне утворення. Це об’єднало зусилля усіхкласів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволенняз-під влади Речі Посполитої.
Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українськашляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, щоБ.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себетитулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький самповідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежнуукраїнську державу.
З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органипублічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували своїфункції на визначеній території; територію, яку охоплювала державнаорганізація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися наутримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільноїУкраїни, визнавало нову владу.
Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій,що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функційпристосовувалася вже готова, перевірена практикоювійськово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. Векстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати тамобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тількизагальною для усіх повстанських сил, але й єдиноюполітико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не булапідпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то воназберігала здавна встановлену форму правління.
Створення української національної держави вперше одержало правовеоформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і уБілоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклавіз Річчю Посполитою.
Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єктаміжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки зсусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. Задоговором 1649 р. турецького султана з «Військом запорізьким і народомруським», тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такізобов’язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, аукраїнським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитнеторгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізькимі донським козакам нападати на Османську імперію.У ті ж роки Українавстановлює зв’язки з різними країнами Європи.
3. Державотворчі процеси в 1917-20 рр. Діяльність Центральної Ради,проголошення ЗУНР
Третій важливий історичний період формування української державності –це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни таіноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. Напершому — етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.
В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку(УНР).
Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовахокупації України австрійськими та німецькими військами.
Особливою проблемою в національному державному відродженні булоутворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. ЗахідноїУкраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частиніУкраїни, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР начолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР.
Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. Нажаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національногодержавного відродження був перерваний перемогою об’єднаних радянськихзбройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині Українита окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією,Чехословаччиною.
4. Проголошення незалежності України
УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріпленуконституцією суверенність, залишалася економічно, політично таідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру.Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умовжиття.
Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався якпрояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався.Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свободгромадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна,соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновленняекономічних, правових і соціальних інститутів На першому етапі такимоновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичногожиття. Але вона не виправдала покладених на неї надій.
16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітетУкраїни, а 24 серпня 1991 р.— Акт проголошення незалежності України, чимвідкрилися широкі можливості для демократичного розвитку України.
Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічнимзавершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція —це одна з важливіших гарантій її незалежності, справді реформаторськоїрозбудови держави.
Завершено найважливіший етап перехідного періоду. Україна вступає вякісно нову смугу власної історії. В умовах глибокоїсоціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався іодержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицькоїсистеми і демократизації соціально-економічного та державно-правовоголаду. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності іполітичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного пануваннякомпартії в країні.
Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивнівибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальнаборотьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і намісцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,ліквідації партійно-радянської номенклатури.
Намітився перехід до ринкових економічних відносин.
Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що укінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежностіУкраїни.
Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність постворенню своєї демократичної правової держави.
Використана література:
Історія держави і права України. В 2-х книгах. – К., 2001.
Субтельний О. Історія України.
PAGE
PAGE 2
ukrreferat.com
