Реферат укр

Місце української мови у сучасному житті (реферат) - Реферати Українською, курсові, дипломи

Реферат на тему:

Місце української мови у сучасному житті

Статус державності потрібен нашій мові, щоб після згубнихБраконьєрських літ повернути їй природну роль, і силу, і престиж,повністю забезпечити їй право на життя у всіх сферах, на всіх рівнях.

О. Гончар

Українська мова є національною мовою українського народу. Вона належитьдо найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Про це свідчать такі їївластивості, як багатство запасу слів, розвинена синоніміка,досконалість фонетичної і граматичної системи. Ще в 1834 р. російськийакадемік І. Срезневський зазначав, що українська мова є однією знайбагатших слов’янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад,перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодомальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка можедорівнятися до мов культурних; щодо гнучкості й багатства синтаксичного— це мова поетична, мелодійна, мальовнича.

Українська мова має давню історію. Наукою доведено, що її основніелементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненнямлатини, а сучасно окреслених рис вона набула у VI-VII ст.

Українська мова вперше зазнала літературного опрацювання наприкінціXVIII — на початку XIX ст. у творчості І. Котляревського. Започаткованийним процес формування української літературної мови був продовженийвидатними поетами і письменниками — Г. Квіткою-Основ’яненком, П.Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, А.Метлинським, В. Забілою, М. Петренком та ін. І. Котляревський та йогонаступники орієнтувалися на середньонаддніпрянські говори і близькі доних слобожанські говірки, які й стали основою української літературноїмови.

Особливу роль у становленні нової української літературної мови відігравТ. Шевченко. Своєю творчістю геніальний поет підніс українськулітературну мову до загальнонародної. Саме Т. Шевченко розкрив багатстваїї словника, її структурно-семантичні та стилістичні можливості, створивчітко внормовану систему української літературної мови. Дальший розвитокукраїнської національної мови пов’язаний із творчістю видатнихписьменників і публіцистів — І. Нечуя-Левицького, С. Руданського, МаркаВовчка, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Коцюбинського, Лесі Українки,І. Франка, О. Кобилянської, С. Васильченка, В. Стефаника та ін.

Історія української мови містить багато трагічних сторінок. Так напочатку XVIII ст. указом Петра І було заборонено друкувати ук-раїнськоюмовою релігійну літературу. Таємний циркуляр міністра внутрішніх справРосії П. Валуєва (1863 р.) заборонив друкування українською мовоюшкільних і релігійних видань. Статус української мови у цьому документівизначався такими словами: “ніякої особливої малоросійської мови небуло, немає і бути не може”. Емсь-кий указ 1876 р. (був підписанийОлександром II у м. Емсі) заборонив друкувати та ввозити з-за кордонуоригінальні твори українською мовою, ставити нею вистави. Утиски ізаборони позбавили українську мову умов для нормального розвитку іфункціонування, зумовили те, що у XIX ст. вона не використовувалася удержавних установах і в освітніх закладах, її розвиток відбувавсяпереважно в межах художнього стилю. Розбудова публіцистичного, науковогота офіційно-ділового стилів, які є атрибутом високорозвиненихлітературних мов, почалася лише на початку наступного століття.

Нелегкою була доля нашої мови й у XX ст. У 20-х роках політикаукраїнізації розширила сферу вживання української мови, на неї булопереведено законодавство, адміністративно-державне урядування, освіту,пресу, науку і культуру, що зумовило становлення наукового,публіцистичного, офіційно-ділового стилів. На жаль, державна підтримкаукраїнської мови тривала недовго. Уже наприкінці 20-х років мовнуполітику українізації замінила політика русифікації, яка спричинилазвуження сфери функціонування української мови, вироблення в масовійсвідомості стереотипу її непрестижності й меншовартості порівняно зіншими мовами. Негативним явищем було втручання у внутрішні процесирозвитку української літературної мови — внесення змін в українськийправопис, виданий у 1946 p., знищення своєрідних фонетичних, лексичних іграматичних особливостей, зокрема скасування літери ґ, занедбаннякличного відмінка, насильне введення російських слів і кальок та ін.Результатом антинаукової сталінсько-сусловської теорії злиття націй булозникнення українських шкіл, дошкільних закладів, театрів, витісненняукраїнської мови російською у вищих і середніх навчальних закладах, узасобах масової комунікації, в армії, у техніці, спорті та в іншихсферах, важливих для повноцінного існування нації.

Представники творчої інтелігенції, освітяни, усі ті, кому боліла ріднамова і стан рідної культури, неодноразово порушували питання прозагрозливу мовну ситуацію в Україні. У 1987 р. О. Гончар пише до М.Горбачова листа з вимогою захистити українську мову. У ньому, зокрема,зазначалося: «Стараннями тих, кому гласність і сьогодні явно не довподоби, мова українського народу послідовно виганяється зі школи, їйбільше не знаходиться місця в установах, у дитячих садках, у середніх івищих навчальних закладах, де ще після війни викладання велося — якправило — українською мовою. Сьогодні ж користуватися мовою народувважається «непрестижним», навпаки — ігнорувати її, всіляко принижуватиїї вважається серед наших відповідальних, мабуть, чи не модою, ознакоюдобромисності.

Схема дискримінації національної мови на Україні є досить простою:спочатку роблено звужуємо сферу практичного застосування цієї мови,виганяємо її з пошти, державних установ (що суперечить Конституції),скасовуємо іспити з цієї мови при вступі до вузів, з презирливою міноювитискуємо цю мову з офіційних зборів, пленумів (залишаючи — нібито наглум — право виступати рідною мовою лише двом учасникам: поетові ідоярці), міністерським циркуляром дозволяємо у школі будь-якому шалапутувідмовитися від відвідування уроків рідної мови, а потім самовдоволенопосміхаємося: «Бачите, самі не хочуть…». Знущання з національноїкультури, з мови народу — лише так це можна назвати.

У республіці діє порядок, згідно з яким від вивчення української мови ушколі можна відмовитися. Зовні нібито все вирішує «воля батьків»,насправді цей порядок було нам нав’язано зверху, він наскрізь фальшивий,лицемірний, псевдодемократичний за своєю суттю. Вивчати чи не вивчати науроці мову народу, хлібом якого ти годуєшся, — в якій цивілізованійкраїні може постати таке питання?

Мова народу — це його національне надбання, основа його культури,значення рідної мови у повсякденному нашому житті величезне, протесьогодні українська мова потребує конституційного захисту».

Поворотним пунктом у долі української мови стало ухвалення 28 жовтня1989 р. Верховною Радою України Закону «Про мови в Українській РСР».Згідно з ним українська мова з 1 січня 1990 р. дістала державний захист,тобто була офіційно визнана державною мовою України.

Статус української мови визначає і Конституція України, ухваленаВерховною Радою 28 червня 1996 р. Стаття 10 Основного Закону державипроголошує:

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мовив усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захистросійської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України тавизначається законом».

Наша мова має посісти в Українській державі належне їй місце. Реальністьутвердження української мови як державної мови України підкріплюється нелише законом, а й багатьма її якостями, насампередсоціально-комунікативними можливостями та високим духовним потенціалом.

Незважаючи на невирішеність багатьох проблем у функціонуванніукраїнської мови, сьогодні є очевидними позитивні зрушення в мовнійситуації в Україні. Зростає кількість тих, хто спілкується українськоюмовою, причому не лише на робочому місці, а й у побуті. Дуже важливо, щонею заговорили соціально авторитетні верстви населення — політики,бізнесмени, журналісти, митці. На думку фахівців, для справжньогоутвердження мови в державі нею повинні спілкуватися три чвертінаселення, які називають себе українцями. Додамо: українці повинні непросто говорити чи писати рідною мовою, а й робити це досконало,виявляючи лексико-граматичне багатство, комунікативні можливостінаціональної мови свого народу. Саме про таке ставлення до рідної мовиговорив О. Гончар: «Усунути деформацію мови, очистити її від спотворень,повернути нашій мові справжню народну красу — це справа честі всіх нас,і старших, і молодших, це природний обов’язок кожного перед незалежною,вільною Україною. Адже і мовою нації визначається моральне здоров’янароду, його розвиненість, культурність. Все це також визначатиме образі творчу спромогу України в сім’ї цивілізованих демократичних держав».

Список використаної літератури

Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. — К.: Либідь, 1991.

Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. — Львів: Світ, 1990.

Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. — К.:Артек, 1999.

Волощак М. Неправильно — правильно: Довідник з українськогослововживання: За матеріалами засобів масової інформації. — К., 2000.

Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери. — К.: А.С. К., 2000.

Гнаткевич Ю. Уникаймо русизмів в українській мові. — К.: Видавничийцентр «Просвіта», 2000.

Головач А. С. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян.— Донецьк: Сталкер, 1997.

Головащук С. І. Словник-довідник з українського літературногослововживання. — К.: Рідна мова, 2000.

Гринчишин Д. Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. —К.: Рад. шк., 1986.

Ділова українська мова: Навч. посіб. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.

Похожие записи

ukrreferat.com

Розвиток української мови (реферат) - Реферати Українською, курсові, дипломи

РЕФЕРАТ

на тему:

«Розвиток української мови»

Вступ

Сучасна українська літературна мова склалася протягом багатьох століть.Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними йглибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвиткуслов’янських народів.

В епоху родового ладу всі слов’яни говорили однією мовою, що поділяласяна племенні діалекти. Цю мову стародавніх слов’ян називаютьзагальнослов’янською.

В певних історичних умовах стародавні слов’яни поступово поділились нагрупи племен, а з відокремленням цих груп почала дробитися їхня колисьєдина мова. Східна частина слов’ян, староруська народність, утворилапершу східнослов’янську державу — Київську Русь і стала творцем і носіємстароруської мови. Сучасних східнослов’янських народів — росіян,українців, білорусів з їх окремими мовами тоді ще не було. Ці часи єлише початком зародження і оформлення російської, української ібілоруської східнослов’янських народностей, а також і формування у своїхосновних рисах братніх східнослов’янських мов.

З того часу минуло понад тисячу років. З територіальних діалектів мовисхідних слов’ян, в силу певних соціально-історичних умов, розвинулисьспоріднені мови — російська, українська і білоруська. Отже, українськамова утворилася з того ж самого спільного кореня, що й російська ібілоруська мови.

1. Основні етапи розвитку української мови

Наша мовна традиція сягає докняжих часів, а в період Київської Русі нашеслово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близькихсусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалось іншими мовами ізбагачувало їх. Гідно подиву, що його не задушили княжі міжусобиці, нестяла ворожа шабля, не затоптали в болото кінські копита, що воно нерозвіялось у вихорі навальних орд, а залишилось сіллю землі й народу.

Ось уже два століття ведеться свідома боротьба за мову в Україні.Протягом цих 73 тисяч днів мало коли світило лагідне сонце і йшлиблагодатні дощі над нашою мовною нивою. Не завжди були на ній багатотрудівників, а ті, що були, не завше працювали ревно. Не дивно, що густопоросла вона бур’янами, що не всі її ділянки зеленіють, що чималимимісцями вона не тільки витоптана, але й заасфальтована.

Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, іоголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектомросійської чи польської мови, і тримали в мовних гетто, й оцінювали як«хлопську», «колгоспну» чи навіть «курдупельну», і підлаштовували її підіншу мову з метою прискорення її злиття в ім’я світлого майбутньоговсього людства, і прославляли її «небувалий розквіт» завдяки дружнімвпливам, — а вона таки живе. «Не вмирає душа наша!».

Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникненняукраїнської мови. В українських підручниках, довідкових та іншихвиданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятомустолітті, після падіння Київської Русі, сформувалися трисхіднослов’янські народності, а отже відповідно і три мови. А дочотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруськоюмовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядовапоезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще вдохристиянські «язичеські» часи, ще до виникнення Київської Русі.Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створеначистісінькою українською мовою. А коли так, то й мова нашихпращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимосьвідмінна від сучасної.

Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження проКиївську Русь як колиску трьох братніх народів – російського,українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт,що жодне з цих трьох немовлят «ніколи не качалося по всій колисці, акожне мало в ній чітко відведене історією своє місце», а отже, мало своюмову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями.

Отож, українська мова не творилася ні в XIV, ні в XV, ні в XVI, ні уXVII століттях, бо вона і її діалекти вже були створені протягомбагатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась,розвивалась і вдосконалювалась.

Вирішальним чинником згуртування українських племен в українськународність було створення першої Української держави з центром у Києві.

Настійною потребою в умовах великої держави стало виникнення писемноїмови. Живій українській мові не судилося відразу стати писемною. Зприйняттям візантійського християнства Україна одержала й готову книжнумову, старогрецьку мову церковних книг. Однак в устах українськогодуховенства ця мова набрала окремого, українського, забарвлення.Згадаймо найдавнішу збережену пам’ятку української писемності «Слово ополку Ігоревім», Видно, що автор добре знав і книжний, і народнийваріанти мови, бо крізь канву старослов’янської виразно проступаютьелементи живої народної мови.

З другого боку, мова церкви й духовенства впливала також на масиукраїнського народу, які звикали до церковнослов’янських слів івисловів, свідомо й несвідомо вносили в живу мову елементицерковнослов’янської фонетики, морфології і синтаксису.

Трагічної історії України присвячені початкові слова відомої пісні:

Ой біда, біда чайці-небозі,

що вивела дітки при битій дорозі.

Ледве витримала Україна рух мадярів IХ ст., як вже в X ст. посунулапеченіги, в кінці ХІ ст. почали послаблювати нашу державу своїминабігами половці, а в ХIII ст., залили українську землю кров’юмонголо-татарські орди. Ще не прийшла до себе Україна після татарськоголихоліття, а вже в кінці ХV ст., почала нищити її кримська орда.Заслугою України перед історією є те, що вона захистила спокійнийрозвиток культури Західної Європи, бо об груди її синів розбивалисяширокі хвилі кочових племен.

Цієї заслуги Європа не оцінила, а найближчі сусіди відразу кинулися наослаблену безупинними боями Україну, щоб насититися її природнимибагатствами. Так вчинила Суздальщина з Київською державою, так зробилиполяки і мадяри з Галицько-Волинським князівством. Таким чином,український народ жив власним державним життям недовго: вже в ХІV ст.він увійшов до складу чужих держав—Польщі й Литви.

У XIV ст. після загарбання Литвою українських і білоруських земельутворилось Велике Литовське князівство. Однак культурна вищістьукраїнців білорусів, що входили до складу Литовської державі, їхчисельна перевага робили з неї властиво Українсько-Білоруську державу зтакою ж культурою і урядовою мовою. Українською («руською») мовою булонаписано зведення державних законів — «Литовський статут». Нею ж велосялистування, судочинство, літературна творчість. 0сь що записано в«Літовському Статуті» про мову: »А писар земський маєть по-руськулітерами і словы руськими вси листы, выписи и позовы писати, а не инымязыком и словы».

У 1569 р. в Любліні був підписаний акт про унію: Польща та Литва сталиоб’єднаною державою— Річчю Посполитою. Після’укладення унії більша,частина українських земель відійшла до Польщі (Підлящщя, Волинь,Поділля, Брацлавщина, Київщина). Галичина і Холмщина були під владоюПольщі ще з княжих часів. Становище української мови погіршується.Польська шляхта намагається силою прилучити український народ допольської мови. Люблінська унія стала для української шляхти, що до тогобула носієм української державної думки, містком для переходу в рядиворогів, що політичне й економічно гнобили український народ. «Дляпанства, великого, для лакомства нещасного» українська шляхта відрекласясвого народу та спольщилася.

Незважаючи на соціальний та націоналний гніт з боку Речі Посполитої, уXVI-XVII ст. розвивається освіта, шириться наука, збагачується культура.Україн стінах Києво-Могилянської академії та братських шкіл українськеслово пізнає еллінську і римську філософію і поетику, науку; воно стаєдемократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасним,як козацьке бароко.

На Запорізькій Січі, яка була військовим центром України, всідокументи, військові правила, команди, листування в ті часи велисяукраїнською мовою, і це підтримувало її громадянський статус.

Мандрівник та історик сирієць П.Аленпський, що зустрічався з БогданомХмельницьким, стверджує: «Не лише козаки, але більшість їх дружин ідочок уміли читати».

В такій ситуації, природно, не вистачає книг. Тому масово виникаютьдрукарні. У другій половині XVII ст. останніх налічувалось в Україні 24.Зазначимо, що у Московському царстві тоді було 2 друкарні. Книгипроникають у Московську державу, поширюючи на Московію вплив українськоїкультури.

З цього приводу академік М.Грушевський писав: «Українській нарід, якпорівняти його до московського приміром, — був тоді далеко розумнійший,освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє надходили наМосковщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали ідрукували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з українців, босвоїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою,поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українськихучених».

2. Час утисків української мови

Ситуація почала змінюватися після 1654 р. Взявши головним постулатомсентецію «коли буде багато мов, то піде смута по землі», московськіцензори виправляли книжки українських авторів, уніфікуючи мову намосковський зразок.

Централізовані утиски посилюються за Петра І, який жорстоко винищувавкозаків і селян, поглиблював духовний геноцид. В указі від 5 жовтня 1720р. Петро І узаконив переслідування мовних відмінностей українськихвидань: «… вновь никаких кроме церковных прежних изданий, не печатать…».

З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвиткуукраїнської писемності й освіти. Не останню роль у цій ганебній справівідіграла російська православна церква – чи не найбільш дієве знаряддярусифікації. Ось далеко не повний перелік царсько-імперських вироківукраїнської мові і культурі у XVIII столітті:

1721 рік. Указ про заборону використати знаряддя письма – чорнило і перабез дозволу начальства.

1766 рік. Указ Св. Синода про заборону друкувати книги вКиєво-Печерській лаврі без попередньої московської цензури.

1769 рік. Указ Синода про вилучення в населення українських букварів тастарих українських церковних книг і заміна їх московськими.

1775 рік. Закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях,зруйнування Запорізької Січі.

1783 рік. Запровадження загальноросійської системи управління.

Повна русифікація за допомогою репресивних заходів Києво-Могилянськоїакадемії.

Український мовознавець та історик М.Костомаров писав: «З того часуУкраїна мовчала, її народність приречена була на забуття. Ім’я хохол,яке москалі давали козакам за оселедці, стало синонімом дурня. Поетичнамова України стали предметом зневаги і глуму. Часто самі малоросіяничервоніли, коли їх вимова виявляла південне походження. Українськаісторія була або закинена, або представлена спотворено».

Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовоюзакріпаченого плебсу – її слово живе у пісні і думі, у фольклорівзагалі. Україна на довгі роки перетвориться в країну безпросвітноїнеграмотності. Роздертий. Розшматований народ конатиме в двох тюрмахнародів, під скіпетром вінценосних імперій – у цих тюрмах конатиме ійого мова.

3. Відродження української мови

Новий етап розвитку української літературної мови починається з часувиходу з друку «Енеїди» Котляревського (1798 р.).

Нормальному розвиткові української літературної мови довгий часперешкоджали утиски й заборони російського царизму. Негативнопозначилося на її розвиткові також роз’єднання українських земель міжрізними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції,наприклад, українська мова не мала навіть єдиного правопису. Міжорфографією, вживаною в східній і західній частині України, існувализначні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська моважила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках,передавалась від покоління до покоління.

З кінця XVIII і першої половини XIX століття загальнонародні норми новоїукраїнської літературної мови починають закріплятися в літературі, асаме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І.Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Т. Г. Шевченко піднісукраїнську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половиніXIX і початку XX століття українська літературна мова збагачується йрозвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, якМарко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. К. Тобілевич,М. П. Старицький,

І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В.С.Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. — О.Вишня, П.Тичина,М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус.

Висновки

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вонаповинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як однаіз складових частин державної має бути спрямована на забезпеченняоптимального функціонування української мови в усіх сферах життяукраїнського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії.Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинникомзміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвиткунашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, дотиживий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагневідняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків.Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагогаК.Ушинського:

«Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову –і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу –вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієїнедовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життябагатовікової особистості народу?».

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання — відродженняукраїнської мови, держави, нації. І виконати його — наш громадянськийобов’язок.

Використана література

Ажнюк. Національна ідентичність і мова в українській діаспорі//Сучасність, 1999. — № 3.

Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. —Львів, 1941. — С. 3.

Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 року // Твори:У 5 т. — К., 1983. — Т. 3. — С. 283-301.

Монографія Ю.Жлуктенка “Українська мова на лінгвістичній карті світу”.Київ \\ Наукова думка. — 1990.

Оржехівський В. Міжетнічні взаємини // Права Людини. — Харків, 2001.

Освіта України. — №4 (232) від 24 січня 2001.

Пентилюк М. Наш скарб — рідна мова. /Матеріали сайту “Сторінкилінгвіста”, 2001.

PAGE

Похожие записи

ukrreferat.com

Українська ономастика (реферат) - Реферати Українською, курсові, дипломи

Реферат

на тему:

Українська ономастика

Українські імена

Багато народів світу вірили в магічну силу імені, його нерозривнийзв’язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов’яни. Томучасто нарікали дітей назвами звірів — Вовк, Ведмідь, Зубр, вважаючи, щотакі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарнимім’ям (Некрас, Поганка, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно несподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спокої.

Деякі давньослов’янські язичницькі вірування і забобони, пов’язані звибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатнийсербський філолог Вук Караджич в укладеному ним «Сербському словнику…»1818 р. під словом вук (вовк) написав: «Коли у якої-небудь жінки дітидовго не живуть, тоді дитині дають ім’я Вук — вовк (щоб відьми не моглиїї звести з світу і тому й мені дали таке ім’я)».

Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні слов’янські імена здругим компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, -жир і под.:Всеволод, Володимир, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав,Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир і т. п.

У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на змінудавньоруським найменням прийшли християнські імена грецького,латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом зрелігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутуватипаралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князьВолодимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенніім’я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім’ям Юрій.Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов’янськими іменами.І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівськогодому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім’я,але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським»,іменем. У староукраїнській мові поширеним було також усічення основиімені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замістьХведор, Климент, Юрій .

Великою варіативністю у творенні похідних від особових власних іменхарактеризуються деякі говори сучасної української мови. Наприклад, наЗакарпатті жіноче ім’я Ганна має понад 70 розмовних варіантів: Аннуся,Ануша, Аннушка, Ангорка, Анниско, Аннище, Аннуца, Андя, Анніка, Ганя,Ганька, Ганиско, Ганьча, Ганьчуша, Нйзя, Нйця, Онйзя, Онуша тощо. Ім’яМикола побутує на цій же території у таких формах: Миколав, Миколай,Миколайко, Миколаїк, Миколайцьо, Микула, Микулик, Микульцьо, Никола,Никора, Никбцьо, Коця, Кбцьо та ряд інших.

За народною традицією, сучасний словник «Власні імена людей» Л. Г.Скрипник і Н. П. Дзятківської подає імена Кость, Олекса, Гнат, Панас,Наталка, Одарка та інші як рівноправні офіційні варіанти поряд з іменамиКостянтин, Олексій, Ігнат (Ігнатій), Опанас (Афанасій), Наталія, Дарината інші.

Розмовні форми імен лишаються основним джерелом поповнення офіційногоіменника і в наш час. Так, до недавнього часу ім’я Леся вживалося лишеяк пестлива форма повних імен Лариса, Олександра, Олена, але, завимогами батьків, які хотіли записати ім’я дочки в документах саме втакій формі, ім’я Леся набуло прав повного імені. У згадуваному вищесловнику-довіднику ім’я Леся винесено в реєстр з такою позначкою:«скороч. варіант від ряду імен (Лариса, Олександра та ін.), який всечастіше фіксують як документальне ім’я на честь української поетеси ЛесіУкраїнки».

Статусу офіційного набуло в наш час і ймення Олеся, а також паралельніформи чоловічого імені — Олесь, Лесь, що раніше побутували лише якздрібніло-пестливі варіанти повного імені Олександр. На усталення цихімен у ролі офіційних великий вплив мали літературні наймення видатнихукраїнських письменників і діячів культури, таких як Лесь Мартович(документальне ім’я та ім’я по батькові Олекса Семенович), Лесь Курбас(Олександр Степанович), Олесь Гончар (Олександр Терентійович).

Які ж імена були найпоширенішими серед наших прадідів?

Львівський мовознавець Р. І. Осташ провів дослідження відомих козацьких«Реєстрів», складених після Зборівської угоди 1649 р. і виданих О.Бодянським у 1875 р. «Реєстри» зберігають імена й прізвища (правильніше,«прізвищеві назви», оскільки «прізвище» в сучасному розумінні цьогослова — явище пізнішого часу) понад 40 тисяч козаків з НаддніпрянськоїУкраїни. За підрахунками Р. І. Осташа, у «Реєстрах» зафіксовано близько200 імен. Основне навантаження припадає на 120. За частотою вживаннявони розподіляються у такій послідовності. Першість належить двоміменам: Іван (11 % від загальної кількості імен), Василь — 6 %. Далі йде9 імен, кожне з яких має частотність 2—3 %. Це Федір, Степан, Грицько,Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій).Близько 1 % набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро,Максим, Мартин; 0,5 % — Кондрат, Левко, Лук’ян, Марко, Матвій, Микита,Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько (похідне від Яків).

Взагалі, у дореволюційний період обряд наречення новонародженого належавцеркві. Під час церковного обряду хрещення піп обирав із святців,календарного церковного списку святих, ім’я для новонародженого. Процеснаречення дитини не був лише формальним ритуалом, він розглядався якдуховне прилучення людини через ім’я до релігії. Ім’я в християнськійрелігійній традиції виконувало сакральну функцію. Святий, ім’ям якогобуло наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небеснимзаступником. У церковних календарях вказувалась і етимологія кожногоімені, тому значення їх було загальновідомим.

1/4

3/4

`„Ae

&

Nих святцях, на відміну від католицьких, на кожен день року припадає, якправило, поминання кількох святих, отже піп мав можливість вибору іменіз-поміж кількох. Деякі імена згадувались у святцях неодноразово, інодіпонад 10 разів (ім’я Іван поминалось 79 днів на рік, лише в січні булидні Иоанна Предтечи, Иоанна Кушника, Иоанна Златоуста тощо), інші ж булирідкісними, екзотичними. Згадаймо в цьому зв’язку історію нареченнягероїні повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»: «Ту дівчину звалиНимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надавав йогодітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі вголову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові тогоймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп давймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою».

Внаслідок протистояння православної та уніатської церков з’явилосябагато біблійних, переважно старозавітних, імен типу Авраам, Веньямін,Герасйм, Давид, Дамнян, Инокентій, Єлисей, Иов, Лазарь, Макарій,Назарій, Пантелеймон, Парфеній, Саватій, Самуїл, Серафим, Соломон,Філімбн, Версавія, Гликерія, Діонісія, Єфросінія, Макрина, Рахйля,Ребека, Соломія, Таїса, та ряд інших.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції було ліквідованоцерковний список і введено свободу вибору імені. У 20-х роках іменникзначно розширився й оновився. Оновлювання здійснювалося за рахунокзапозичення західноєвропейських імен, як: Альберт, Артур, Едуард, Еміль,Роберт, Альбіна, Гертруда, Елла, Елеонора, Ельвіра, Емілія, Емма, Жанната ін.; повернення давніх імен Олег, Ігор, Вячеслав; створення нових,зокрема абревіатур: Владлен (з рос. Владимир Ленин), Кім «КомуністичнийІнтернаціонал молоді»; Рем — «революція, електрифікація,машинобудування», Ревмира — (рос. революция мировая), Пятвчет— (рос.пятилетка в четыре года) та ін.

У нових іменах знайшли відбиття революційні події, атрибутика революції,настрої масового ентузіазму, сподівань на швидку індустріалізаціюкраїни. Дітей називали такими іменами, як: Революція, Інтернаціонал,Авангард, Геній, Граніт, Іскра, Май, Майя, Воля, Титан, Зоря, Індустрія,Електростанція, Енергія, Електрифікація, Мартен, Трактор і т. п.Щоправда, побутування таких імен не набуло масового характеру, більшістьз них не витримала перевірки часом і вже в 30-х роках вони почалищезати. Лишились у вжитку лише деякі з новостворених імен, такі якВілен, Владлен, Октябрина, Майя та деякі інші. Значно суттєвішимивиявилися малопомітні в той час глибинні масові процеси, які відбувалисьу вживанні імен і які призвели до значної перебудови старого іменника.Уже в 30-ті роки у містах вийшли на перше місце за частотою вживанняімена Володимир, Юрій, Ніна, Валентина, Галина, тоді як популярні дореволюції Іван, Василь, Ганна, Марія з’являлися рідше. У селах цейпроцес протікав повільніше, але й там у 30-х роках першість зайнялижіночі імена Валентина, Ніна, Галина, Тамара, залишивши далеко позадуГанну, Марію і Євдокію.

У наш час усталився досить постійний і компактний набір імен.Спостерігається, крім того, значна концентрація імен, тобто невеликакількість їх охоплює переважну більшість новонароджених. Так, запідрахунками, проведеними за даними загсів, у м. Ульяновську п’ятьнайпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир,Ігор) і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина)одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 р. хлопчиків тадівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами)отримала першість у 1967 р. і в м. Києві. Всього у 1967 р. в Києві буловикористано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п’ятьжіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половинумаленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр,Сергій, Олег, Володимир, Ігор.

Отже, цілком добровільно обираючи ім’я для дитини, ми, не усвідомлюючицього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхиякої не завжди вдається встановити.

Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вонаохопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна бувбагатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали йогонаші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємолише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася — Мишею. Забули й Наталку, Оленку,Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних дляукраїнської мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко,Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цейсуфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і-енко, який став своєрідною візитною карткою українця.

На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народнутрадицію, пов’язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називатиїї на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часузберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого —іменем батька. Отже, давши дитині ім’я свого батька чи матері, ми нелише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життяімені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо,продовжать і наші діти.

Використана література:

Керста Р. Й. Українська антропонімія XVI ст. Чоловічі іменування.

Худаш М. Л. З історії української антропонімії.

Бевзенко С. П. Із спостережень над старокиївською антропонімією //Давньоруська ономастична спадщина в східнослов’янських мовах.

Чучка П. П. Антропонімія Закарпаття.

Масенко Л. Т. Українські імена та прізвища.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи

ukrreferat.com

Діалекти України (реферат) - Реферати Українською, курсові, дипломи

Реферат

на тему:

Діалекти України

Кожна природна мова характеризується наявністю територіальнихвідгалужень – наріч, діалектів, говірок. Їх виникнення сягає глибокоїдавнини, ще родоплемінного періоду, а територіальне закріплення сягаєчасів феодалізму.

Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної картиУкраїни. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всьогонаселення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєюрідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традиціючи політичний сентимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінноювід наведених вище цифр. Для оцінки цієї реальної ситуації соціологамиКиєво-Могилянської академії було запроваджено поняття “мови, якійнадається перевага” (мова, яку вільно обирав респондент для відповідейна запитання, поставлені відразу двома мовами – українською іросійською). За даними репрезентативного опитування в цілому українськіймові в Україні віддають перевагу 43,6 % респондентів

З діалектом ситуація майже розбіжна, як із суржиком, адже це всього лишвідгалуження, говірка, наріч. Виникнення їх сягає глибокої давнини.

Діалектна диференціація мов не однакова. Якщо в англійській мовідіалектні відмінності не дуже значні, то в німецькій чи китайській вонинастільки великі, що їх носії не завжди можуть порозумітися між собою.Діалектні відмінності в Україні не належать до таких, що створювали бперешкоду у спілкуванні.

Нині не припиняють недолугі спроби створити «русинську» мову, для чоговикористовувались елементи бойківських і лемківських говірок.

Територіальна українська мова складається з трьох наріч. До північногонаріччя належать діалекти Чернігівщини, Сумщини, Київщини, Волині.Південна межа цього наріччя проходить приблизно в Луцьку, Рівному,Прилуках, Конотопі. Південно-західне наріччя складають діалектиВінниччини, Хмельниччини, Тернопільщини, а до південно-східного –діалекти Харківщини, Луганщини, Донеччини.

Територіальні діалекти – це різновиди мови, де вона живе, функціонує ірозвивається природним шляхом. Це ті потічки, які впадають у могутнєрічище загальнонародної мови та її вищого, окультуреного різновиду –літературної мови. Пересохнуть струмки – обміліє ріка. «Мова народурозчленована в діалектах, а зібрана воєдино в літературній мові» (Г.Брінкман).

Українські діалектичні напрямки в деяких районах досить відрізняютьсяодин від одного, а в деяких є такі слова, котрих не чув досі жоденукраїнець інших етнічних груп. До прикладу подано кілька слів ізсловника діалекту закарпатських лірників:

барлуджити — орати

бастій — отець

раклі, каравона — дівча

сабатка — субота

сев’ячка —гречка;

тарандій — горобець

шім, шом — дім

терпелюк — парубок

укорений — Учений

фейло, хвейло — рот

ходирка, ходуха — нога

чихморитись — чесатись

шандра — шість

Отже, територіальні діалекти – це діти національної рідної мови, ріднідіти. Їх існування не йде на шкоду літературній мові. Навпаки, вони єджерелом збагачення, опорою, резервом і запорукою розвитку літературноїмови, коли суржик – негативне явище в нашій мові, з котрим потрібноборотися.

«Європа — скарбниця мов». Так звучить гасло Ради Європи до 2001 року,проголошеного Європейським роком мов. Коли б до цієї скарбниці приймалитільки писемні мови, тоді українцям — як і румунам, росіянам абосучасним грекам — довелося б показувати свої останні «письмовіперепустки» хіба що 200-річних нових літературних мов. Зокрема, в нас —від часів І. Котляревського й тільки. Та ще й орфографія досі невпорядкована, і словник засмічений, і узус недовершений («пишітьтак…», «не пишіть отак…»). Однак писемна мова — це, виявляється, щене все. І тут ми не гірші й не кращі від інших, лише трохи забарилися,бо донедавна були найбільшим бездержавним народом Європи. Дехто зєвропейців кодифікував свої мови раніше (як-от ірландці або французи),дехто — пізніше (італійці, німці), а ще хтось — і зовсім недавно(румуни, норвежці).

Наступний пасаж із книжки сторічної давності настільки нас стосується,що вартий розгорнутої цитати. Як пише тодішній румунський автор Б.Александрі, «невдоволені єднанням двох (християнських. — К. Т.) церковна Флорентійському соборі 1449 року, молдавани скинули свого митрополитаМитрофана і скасували латинське письмо, запровадивши слов’янськулітургію. З церкви слов’янська мова перейшла до уряду і стала йогоофіційною мовою. Більшість державних актів і чимало рукописів того часунаписані цією мовою, яку не розуміли ані прості люди, ані самісвященики. Ще згодом сюди прийшла грецька мова — від часів появидинастії Фанаріотів наприкінці XVII ст. За неповних сто років грецьказаполонила тут усе — князівський двір, міста, управління, школи й суди.Тубільна мова лишилася тільки по селах. Після повернення до владимісцевих князівських родів у 1821 році почалося літературне відродження,що в Румунії, як і в Греції, передувало відродженню політичному. Мовудовелося творити заново. Або, краще сказати, відроджувати. Почали зтого, що скасували кирилічне письмо й запровадили латинське, однакзаздалегідь не домовилися про спосіб транскрибування. Потім заходилисяочищати мову (від слов’янських, грецьких і турецьких слів — К. Т.), абиповернути її до її власних джерел, проте й тут ніяк не могли домовитисяпро вихідні положення: одні хотіли все позаміняти латиною, інші —італійськими словами, дехто — французькими. Внаслідок цього ще йсьогодні (1893 року — К. Т.) вживана в Румунії мова не має чіткихправил, ані правопису» [1]. Усе тут таке знайоме, що коментар зайвий.Сподіваймося, що й в Україні за наступні 100 років її незалежностіпристрасті нормування письмової мови також уляжуться.

Перед схожими проблемами опинилася свого часу й італійська мова воб’єднаній державі, яка періодично ще й досі повертається до їхрозв’язання, — і це при тому, що Данте, здавалося б, заклав тут надійніпідвалини сучасної писемної мови ще в XIV ст. у своєму основоположномутворі «Про народну мову» (1303-1307). А норвезька, яка дотепер має двіписемні норми, і обидві пізні, хоча народні діалекти її триваютьбезперервно від часів вікінгів? Тим часом писемна мова, дуже близька досправжньої давньонорвезької, утрималася як літературна зовсім в іншійкраїні — Ісландії… Фінська, доіндоєвропейська мова Північної Європи,письмово засвідчена «лише» від XVI ст. Нарешті баскійська витворилаєдину літературну норму якихось 20 років тому, дарма що діалекти її —найстарші в Європі, бо на 20 тис. років (!) давніші від часу появиперших індоєвропейців на Балканах і фактично є живим залишком палеоліту[2]. Висновок один: діалектні «стовбури» цих мов — прадавні, алітературний «цвіт» — молодий.

Коли йдеться про українську писемну мову, то тут також живі народнідіалекти значно давніші від неї, адже в Україні, як доводить Ю.Шевельов, «тяглість живої, «природної», «нерукотворної» мови існуєблизько 1300 років» [3]. Коли ж мають рацію іраністи (В. Абаєв та ін.) іфрикативне г є рисою української мови, успадкованою від іранців (скіфів,сарматів, аланів), тоді цей вік доведеться подовжити ще на сім столітьуглиб праслов’янської доби. Зрозуміло, що переважна частина історіїіснування такого поважного за віком діалектного утворення від часівпояви перших українських рис (фрикативне г, дж, кв/цв, тверде р, перехідо, е в і ) пройшла лише в усному діалектному, переважно сільськомусередовищі. Тут-таки слід застерегти, що українські говірки не всіоднаково давні. Найстарші серед них — західні й північні (поліські),вцілілі від домонгольських часів. Згодом, за «української реконкісти» впізньому середньовіччі були започатковані мішані говірки Вінниччини,Черкащини, Полтавщини, Слобожанщини. Найпізніше, у XVIII ст. —територіально найбільші степові говірки Таврії та Кубані.

З відомих історичних причин упродовж тривалого, майже двотисячолітньогочасу існування українського говіркового масиву на його території длязадоволення суспільних немісцевих, понадлокальних потреб було вживанокілька писемних мов.

Хронологічно першою літературною мовою України була моваморавсько-македонсько-болгарська за походженням — церковнослов’янська, вїї києворуській відміні — від часу хрещення киян у 988 році. Як зазначаєЮ. Шевельов, «наявність такої літературної церковнослов’янської мови донашої проблеми генези української мови має побічний стосунок», і додає:«зрештою, для середньовіччя були типові понаднаціональні, церквоюплекані (але до церкви не обмежені) літературні мови, як у країнахкатолицької церкви — латина». З плином часу до цієї першої писемної мовив Україні проникали місцеві діалектні домішки — «не так програмово чи внамірі, як через брак тренування й освіти, хоча згодом деякі з них ібули легалізовані» [3]. Занепад цієї першої писемної мови був зумовленийполітичним занепадом першої Київської держави з подальшимвинародовленням давньої панівної еліти (хоча дрібна українська шляхтадовший час ще залишалася при своєму народі).

Друга писемна мова України — це мова військової гетьманської канцеляріїXVI-XVII ст., мова судочинства, згодом — адміністративна моваГетьманщини. Вона просякнута полонізмами й локалізмами, з дедалі більшлатинським синтаксисом, однак пов’язана і з церковнослов’янською самесвоєю писемною, писарською традицією. Вживана також у Білорусі, вонафункціонувала як офіційна в Литовській державі, нею складено Литовськістатути. Занепала вона разом з Гетьманщиною і черговим винародовленнямчастини еліти (Прокопович, Сковорода, Гоголь).

Третя письмова мова України (Котляревський, Квітка, Гулак, Шевченко)заступає другу майже одразу по занепаді її, причому демонструє раптомформи вдивовиж розвинені, несподівано довершені, пластично досконалі — зперших же рядків «Енеїди» І. Котляревського (1798 року). Не потребуєдоведення, що ця мова виросла з «готового» живильного середовища,відтворила готові форми усної побутової українськомовної стихії, цебтонарешті стала найближчим письмовим відображенням живих говірок: увипадку «Енеїди» — «вимішаних» говірок Полтавщини.

Були в розвитку цієї третьої писемної мови України дві норми, щодо якихМ. Грушевський в одній із статтей 1906 року висловив пересторогу: як такпіде далі, то з одного етносу вийде дві різні нації — наддніпрянці йгаличани. Актуальність проблеми видно з сучасних подій на Пряшівщині, дезацікавлені кола щойно відсвяткували 10-ту річницю успішного вирощуванняз українського діалектного підґрунтя русинської писемної мови длямініатюрного русинського народу. Очевидно, що мати з ним справувидається декому зручнішим, аніж з етнічною меншиною 50-мільйонногосусіда. Ця передусім політична проблема лише підтверджує слушність думкиГая Вікторина (роки 300-362): Gentem lingua facit — «Мова створюєнарод».

Відмінність між живою діалектною стихією і тоненьким прошарком писемноїмови часом унаочнюється. Якщо значна частина італійських запозиченьприйшла в Україну справді через польську мову (фортеця, палац, реєстр,кошти, решта, ковдра, жупан, скриня, комора, комин, барило, керсетка),то цього не скажеш про південноукраїнські діалектні італізми. Передусімце назви вітрів: тромонтан (тобто «зпозагірний», північний), острий(саме так, без протетичного г-, від пізньолат. auster — південний),левант, пунент, майстра, широкий (сіроко). Такі ж суто місцеві італізмиє серед реалій морського й рибальського повсякдення: прова, бастуння,бунація, пайоли, кавила, рашкетка [4]. Історичних документів прообставини появи їх саме тут обмаль. Зате власне цей пласт типовоприбережних українських італізмів спростовує комусь вигідний міф пронезаселеність Дикого поля й Таврії до XVIII ст. Генуезькі колонії вКриму були зруйновані Туреччиною 1475 року. Отже, місцева українськатрадиція вживання цих слів може сягати без посередників до прямихконтактів з генуезцями в XV ст. І це при тому, що офіційне навчаннялоцманів останні 200 років велося в нас російською мовою — плюспідручники й карти! — з історично чужою для України голландськоюноменклатурою вітрів: норд, зюйд, ост, вест і проміжними.

Інший приклад — діалектна назва чорногуза гайстер, відома на Лівобережжівід Чернігова до Переяслава [5] М. Фасмер довів, що ця назва —германізм. Однак ні на заході від названого району, ні деінде в біктеперішніх германських земель такої назви більше ніхто не вживає. Але жЧернігів, Київ, Переяслав — це три міста, де найперше розмістили своївійськові залоги варяги-руси, це ж і є найдавніший осередок найранішої,тобто наддніпрянської Русі [6]. Щоправда, і в писемній українській мовіцих варяго-руських германізмів відомо чимало: спільні з сусідами — стяг,кнут, ябедник, пуд. Проте є суто українські: жебрак, щогла, скарб,гатка, гатити. Звідки ж, як не з діалектів вони сюди прийшли? Алепоказово, що навіть без санкції писемної мови усна діалектна традиціясягає з тим гайстром X ст.

III-IX ст.

У цьому випадку українській діалектології явно пощастило, адже дослідникзумів вийти за межі власне діалектології, спроектувавши її поняття навже датовані дані археології та історії. Певні хронологічні висновкиможна часом робити й на основі вивчення мовних контактів. В. Мартиновуже давно успішно застосовує цю методику для відтворення часових етапіврозвитку праслов’янської мови за даними слов’яно-іншомовних контактів.Аналогічний підхід варто застосувати й для часового впорядкуваннязапозичень в українській мові, адже наслідком її відомих та окреслених учасі контактів стали значні пласти росіянізмів, полонізмів, германізмів,літуанізмів, раніше — тюркізмів та іранізмів. Показово, що всі вонимають своє окреме представництво в діалектній лексиці. Взагалі, доситьпогортати видані три томи «Етимологічного словника української мови»,щоб переконатися в численності діалектних слів, не вживаних узагальноукраїнській писемній мові, — у словнику ці лексеми-заголовкисловникових статей подано у квадратних дужках.

Варто окремо зупинитися на готизмах. У слов’янських мовах їх відомочимало: шолом, меч, полк, шкло, дошка, виноград, бук, буква, редька,осел, кіт, лев, верблюд, дружина (військова), хижа, хлів, хліб,колодязь, скот, князь. Але є й «сепаратно» українські готизми: мито,шати, шеляг, лихвар тощо. Очевидно, що в III ст. н. е. про писемну мовув українців не йдеться. То як же дотривали ці готизми дотепер, як нечерез діалектне усне мовлення? До того ж хазяйнували готи не деінде, асаме в наших краях, тут, на Наддніпрянщині аж до приходу в 370 роцігунів, від яких зазнали нищівної поразки й зникли з історії (пізнішівідомості про кримських «готів» XVI ст. контроверсійні). Тут же, вУкраїні досі є й готські назви річок: Велибок, Тирихва, Мурахва, Мерефа,Стинавка, Пискава, Танискава, а по сусідству — й антиготські оборонніспоруди тих часів, — щоправда, так само напівофіційно визнані, як ідіалектне мовлення. Ідеться про обстежені й картографовані математикомА. Бугаєм Змійові вали, згодом датовані радіокарбонним методом зазібраними ним на валах зразками вугілля [8]. На північ одВіта-Бобрицької оборонної лінії, збудованої 370 року проти гунів,проходить паралельна ділянка 280 року. Оце якраз і є лінія оборони відготів, безпосередніх сусідів предків українців тут, на межі Полісся.Виходить, що мовна пам’ять сягає в нас навіть III ст. А от у мовнупам’ять литовців готська навала на південь від Литви вкарбувалася так,що й пізніших своїх південних сусідів — білорусів литовці дотепер звутьу діалектах gudai, тобто готи, а guda — то досі страховидло, страховище,потороча.

Коли вже зайшлося про Змійові вали, або, як називав їх А. Бугай, —Велику древлянську стіну, то слід, по-перше, згадати, що ці рівнобіжніпасма земляних фортифікацій з рештками згорілого частоколу на нихвитягнуті в широтному напрямі практично по діалектній межі поліськихговірок, досі «матеріально» відділяючи їх від решти українськихдіалектів. Ця ж діалектна межа колись відділяла дві хвилі в топоніміїПолісся, спеціально досліджені В. Никоновим: назви поселень з давнішимсуфіксом -ичи, очевидно, древлянські; з -овці, -инці — пізніші,подільські, залишені слов’янським населенням, яке «стало одним зкомпонентів української народності» [9]. По-друге, треба зауважити, щоназвані вище дати — не найдавніші в 900-річній історії безперервної йсистемної розбудови валів. На 45-му кілометрі шосе Київ-Житомирзбереглася ділянка валів з радіокарбонним датуванням 20 років до н. е.(!), а невеликий 30-кілометровий вал у Забуянні датується 150 роком дон. е. (!). Це вже дати іранської, сарматської доби [10]. Проте незабуваймо, що, за сучасними науковими уявленнями, іранські мовні впливиякраз і були останнім, третім складником (після балтійського йітальського) у формуванні праслов’янської мови [11], а іранськийсубстрат, — який і досі промовляє зокрема через оте незнищенне«українське» г [12], відоме й іншим центральнослов’янським мовам(білоруській, словацькій, чеській, верхньолужицькій), — простягався тодідо верхів’їв Дністра, на що вказував ще Геродот [13].

Діалекти — як досі живі свідки справжньої, а не вигаданої історії —донесли до нас прадавні назви річок України, її гір, урочищ, поселень.Ці свідки — непідкупні і невблаганні, особливо коли давні назвирозцінюються як «загадкові», незрозумілі, «непрозорі», тобто, непоясниміна сучасному мовному ґрунті. Тоді навколо них виникають наївні пояснення«народної етимології». Однак, це лишень байки. Досить поглянути на мапуЧернігівщини й Сіверщини знавцеві литовської мови — і до нього одразу«заговорять» такі мовні сфінкси, як Шостка — «кущова», Шатрищі —«лозове», Дyнаєць — «болотне», Уздиця — «пересихаюча», Обложки й Полошки— «підупалі, розвалені», Гірині — «лісові», Гудові — «білоруські»,численні Локні — «ведмежі», Жукотки, Жавинки — «рибні», Крупці —«жаб’ячі», Кудрявці — «ставкові» тощо [14].

Лише фахівець-балканіст зразу впізнає серед річок України назвифракійського і дакійського походження, бо зможе пояснити їх: Ібр,Ятрань, Альта, Іртиця, Березань. Виявляється, є вони в Україні лише там,де існувала трипільська культура. Першим це достеріг О. Трубачов [15].То виходить, Трипілля — балканський «імпорт»? Але ж такий висновоквипливає і з неупереджених праць археологів. І недаремно ж усі бронзовізнаряддя трипільців виготовлені з міді Аї-Бунару — родовища в теперішнійБолгарії. Ці висновки спектрографічного аналізу металу опублікував свогочасу Є. Черних. Знаменно, що в одному ряду з копіткими розкопками іскладними спектрографічними технологіями опиняється такий крихкийматеріал, як слово — назва, донесена через шість тисячоліть (!)українським діалектним мовленням.

У працях О. Трубачова й В. Топорова з гідронімії України [16] можназнайти багатющу інформацію про назви наших річок і гір, успадкованіпредками, крім уже згаданих народів, іще й від тюрків (Орель, Інгул,Ташлик, Саксагань і сотня інших), іранців (Дніпро, Дністер, Дунай, Дін,Сула, Хорол), від предків теперішніх албанців — ілірійців (Горинь,Стрий, Бескид, Карпати, Медобори), давніх балтів (Рось, Раставиця,Вересня, Норин, кілька Вілій) — більшість у доріччі Прип’яті та Горині.Чимало успадковано від давніх слов’ян і досі зберігає архаїчні форми:Стир, Стубель, Радоробель, Либожада, Жерев, Ірпінь, Трубіж, Сувид,Супій.

Нарешті, фінолог спробує пояснити таке майже неймовірне поширеннятопонімічної основи кий-: від ісп. Сеути, фр. Севен, англ. Чевіот Гілз,нім. Кібіц-гебірге, численних Києвів і Київців у центрі Європи, сотеньрічок у Прибалтиці й Фінляндії (Ківі, Кіяні, Ківі-ярві, Ківі-олі), г.Кейви на Кольському півострові, де й Хібіни, Кийських островів у Біломуморі (тут же на березі — Кийська сопка на півострові Канін Нос), домансійської назви Уралу — Кев («камінь, скеля») та Київських гір —історичної назви Кузнецького Алатау, звідки й досі бере витоки р. Кия, адалі на північ протікає Київський Єган [17]. З кожним десятиліттямдосліджень щораз більше аргументів на користь уральського,протофінського походження цих назв. Це означає, що й через таку позірнохистку стежку, як усна діалектна традиція, теперішні носії діалектівмовно єднаються з сучасниками, а то й частиною тих самих протофінів іфракійців, ілірійців та іранців, тюрків та литовців.

Як уже йдеться про такі давні матерії, варто подивитися, щo повчальногоу ставленні до своїх діалектів може нам дати найдавніший народ Європи —баски. Тих діалектів у них лишилося сім на території 100 ґ 20 км. Однаквони — справжні прадавні мафусаїли порівняно зі своїми романськимисусідами. Як згадано, до 1980-х років баскійська не мала спільноїписьмової норми і жила у вигляді діалектного масиву. За висловом В. Гюґо(1843 р.), «давня назва «Наварра» — це не просто слово. Людинанароджується тут баском, спілкується баскійською, живе по-баскійськи іпо-баскійському вмирає». Баскійська мова — це справжня батьківська хатадля басків, які живуть ще більшою мірою, ніж ми «на нашій, не своїйземлі», адже тепер становлять у Басконії етнічну меншину (28%). Протеколи після їх виходу з історичної драми франкістського етноциду «наісторичному світлофорі перед басками спалахнуло червоне світло» (Х.Інчаусті), вони спромоглися на велетенські зусилля і дійшли-такирозв’язку відразу кількох своїх пекучих проблем. Передусім, вонистворили загальнобаскійську письмову норму euskara batua, далі —зміцнили баскійську церкву, організували мережу освіти баскійською мовоювід ясел до університету, підтримали й розвинули традиції берцоларі —турнірів народних поетів-імпровізаторів, які збирають мільйоннуаудиторію телеглядачів. Звичайно ж, тепер є баскійське радіо ітелебачення. І, нарешті, вони зуміли компенсувати брак баскійськогомовлення у місті, створивши цілодобові радіопередачі діалогів з простимибасками — носіями діалектної мови. Прийшло й молоде поколінняконтреліти, яке вустами Габріеля Аресті (1975 р.) заявило про своюрішучість в обороні останнього бастіону свого прадавнього народу —баскійської мови (ЕТА з’явилася трохи раніше — в 1960-ті роки):

Боронитиму батькову хату

Від вовків, лихварів,

Від посухи та суду

Я її вбережу.

Нехай втрачу худобу,

Залишуся без лану і лісу,

Без прибутків та зиску,

Але батькову хату

Я таки вбережу.

Коли зброї не стане —

Голіруч боронитиму хату.

Посічуть мені руки та плечі

І груди прохромлять, —

Все одно, до останку

Боронитиму хату батьків.

Хай не стане мене,

Навіть згинуть нащадки,

І душа, і надія —

Та стоятиме хата батьків.

(Переклад К. Т.)

До такого радикалізму в нашій літературі, здається, не дійшло. Отже,порівняно з басками справи не такі вже й кепські.

Таким чином, з огляду на кількаразову зміну писемної мови в Україні задовжелезний час існування українських діалектів доходимо висновку, щоспадкоємність писемних норм забезпечували щоразу саме живі народніговірки — наче могутній стовбур мови. Тоді як літературна, або писемнаформа мови — наче гілка, найкраща, доглянута, часом прищеплена. Однагілка всихає, інша виростає. Проте все на тому ж стовбурі. У тіні тогостовбура-велета дрібнішають і в’януть ой які болісні — бо ще близькі —суперечки про неологізми 1930-х, заборони 1970-х, нерозв’зані питанняправопису і мало не національний символ — отой хвостик угору в літеріґ… Як сказав індійський філософ Крішнамурті, коли немає баченняцілого, тоді деталі набувають неймовірних розмірів.

Хай і хвора на суржик, недоглянута, як хтось вважає, а, може, й мурзата,обчухрана, але діалектна українська стихія триває — і триватиме щедовго. Навіть просто так — без літературних щеплень і дозволів тривати.Вона, сказати б, наче та відома з усного фольклору рота, що й далімарширує «не в ногу», тоді як «їхнє благородіє» — чергова писемна мова —«ідуть в ногу».

Проте є-таки й занепокоєння. Складається враження, що чиєсь надзавдання— старанно затулити масові й неспростовні факти дальшого існуванняукраїнських діалектів у доброму здоров’ї. Затулити, розраховуючи нанерішучу або байдужу частину еліти, внутрішньо вже готової до черговоговинародовлення. Цілком очевидно, що всюдисущу усну діалектну стихіюнамагаються закамуфлювати або скомпрометувати, довести до сороміцькогоабсурду й підмінити обговорення проблем існування розмаїтої українськоїдіалектної стихії розмовами про технологію кращої письмової фіксації їїісторично змінної — бо аж третьої — літературної форми.

Дорогі земляки, небайдуже українство! Любімо живі діалекти, могутнійстовбур нашої мови. Принаймні не зневажаймо їх, слухняно ставлячи побічсуржику або зводячи до ненормативних «формул».

Зробімо так, як зробили баски. Знайдімо кошти, щоб створити радіостанціюживого, тобто діалектного українського мовлення, де в прямому ефіріцілодобово звучали б тільки реальні, живі, автентичні діалоги українцівусіх суспільних верств, усіх рівнів освіти й фахів. Потрібно дати вихідв ефір цьому живильному життєдайному середовищу — побутовому, щоденномуспілкуванню етнічних українців, які мають перед освіченим прошарком туперевагу, що засвоїли мову з потужної родинної, хатньої традиції. Нехайнарешті лунають в ефірі розмови про те, як сіно зібрати, город скопати,як хабаря негідникові дати або не дати, як весілля справити і потім зборгів вилізти, яка погода була сьогодні, які біди в родині і які втіхи.Може, тут і народній автентичній пісні знайдеться гідне місце, бозрештою весь фольклор — це ж таки зразки діалектного, а не якого іншогомовлення.

Така радіостанція потрібна як реальний інструмент мовного єднання, якпосередник між справжніми носіями мовної традиції (більш чи меншскаліченої, але ж уцілілої) і тими, хто цією традицією не просто негребує, але переймається нею більше, ніж глобалізацією або черговимактуальним братанням. Радіо повинне нарешті задовольнити право на вибірне лише різноманітних мішанок, спринтів і кока-коли, але й живої водиджерел.

Список використаної літератури

В. Івашин, Я. Радевич-Винницький. Мова і нація. – Відродження, 1994.

Панько Т. Мова і нація в естетичній концепції І. Франка. — Л.: Світ,1992.

Бабич Н.Д. Історія української літературної мови. –Львів: Світ, 1993.

Блик О.П. Українська мова: Підручник: В 2-ч. – К., 1997.

PAGE

Похожие записи

ukrreferat.com

Українська національна ідея (реферат) - Реферати Українською, курсові, дипломи

Реферат на тему:

Українська національна ідея

Важко визначити, що таке національна ідея взагалі, бо її можна розумітияк зберігання материнської мови, обрядових звичаїв і т. ін. для окремоїлюдини, родини чи громад, які проживають за межами рідного етносу. Алеможна з’ясувати, що таке національна ідея для конкретного народу, якиймає свою мову, культурні й духовні традиції, пам’ять про своє минуле,характерні риси ментальності, економічні інтереси, територію, своєрідніспособи добування засобів до життя. Національна ідея сполучає в собівизначальні прикметності народу і вимагає від нього для їхньої оборонита розвитку створення власної, ні від кого не залежної державноїорганізації.

Отже, національна ідея — це творець, захисник, відновлювач ібудівничий державності народу, його дух свободи, вищий рівеньсамоусвідомлення, ознака інтелектуальної зрілості, його здатністьвпливати на формування позитивного для себе політичного міжнародногоклімату.

Державні організації українського етносу виникли в середині першоготисячоліття нашої ери. Є відомості про існування держави Кия, Щека іХорива в передруські часи, а ще перед тим явив себе союз антськихплемен. Княгиня Ольга донищувала підкорену Києвом древлянську державу.Отже, Київська Русь виступає вже як добре організована державнаструктура на велетенській території. То була держава князя, його роду тавійськової дружини. Народ перебував у залежності від них, але непочувався відчуженим від політичного устрою, в якому жив, а вважав цюдержаву за свою.

«Слово про Ігорів похід» подає у високохудожній формі зміст національноїідеї Київської Русі. Це — утвердження родинної єдності князів,засудження їх династичної роздрібненості і ворожнечі. Якщо пригадати, щоза сто років (1146 — 1246) Київ переходив з рук до рук сорок шістьразів, тут княжило сім князів із семи ліній і трьох династій, то стаєзрозумілою тривога автора «Слова» — великого патріота Київськоїдержави, основу якої заклали племена саме українського етносу,передовсім поляни.

Київська Русь найбільше постраждала від нападів Юрія Долгорукого,засновника Москви, що був на чолі Володимиро-Суздальського князівства —першого державного утворення московитів. Могутність Київської державипідірвали не так кочові племена, що ринули на неї з Азії, як війна міжкиянами і суздальцями, що носила вже майже міжнаціональний характер1.

Видатний український державник Данило Галицький продовжував традиціїЯрослава Мудрого в орієнтації на Європу, він встановив тривалі контактиз західними сусідами і з Ватиканом; 1253 року одержав корону від Папиримського Інокентія IV на знак подяки за оборону християнського світувід татаро-монгольської навали.

Із середини XIV ст., тобто із занепадом Галицько-Волинської держави,українська ідея знаходить свій вияв у автономній князівськійпідпорядкованості литовській династії Гедиміновичів. Велике КнязівствоЛитовське, яке називалось також Литовсько-Руською державою, генетичновиводило себе з Київської Русі. Тут державною мовою була мова руська, засучасною і точнішою назвою — староукраїнська, а система законівбазувалась на «Руській правді» Ярослава Мудрого.

То був час, коли український народ зберігав і розвивав риси своєїокремішності. Відмирання нашої державності, а водночас початокформування української ідеї як протестуючої сили, сконцентрованої і втих верствах, що втратили владу, і в тих, що найбільше відчули чужепоневолення, настає в процесі об’єднання Литви з Польщею.

Опір польській експансії на українські землі, що розпочалася в серединіXIV ст. підкоренням Галицької Русі, чинили православні, руськомовнілитовські володарі. Аж коли князь Ягайло став польським королем (1383р.), прийняв католицизм і створив конфедеративну польсько-литовськудержаву, все змінилося. Польська мова і віра почали витісняти українськумову і віру.

В XVI ст. віровизнання і національність були близькими, майже тотожнимипоняттями, тому оборона віри була також обороною нації. Але головнимносієм нашої національної ідеї тоді стала так звана римо-католицькарусь, тобто письменники і філософи, рутенці з походження, які одержалиосвіту й виховання в європейських університетах. Це — В. Загоровський,М. Стрийковський, С. Оріховський С. Кльонович, В. Тяпинський та іншівидатні таланти, які створили латиномовний пласт української літературиі своєю освіченістю успішно захищали українські шляхетські родини відполітичного поглинання Польщею. Проте згодом вони почали втрачати своїпозиції. Настає контрреформація в католицизмі, йде атака на православ’яяк на схизму, а патріотична ініціатива переходить до православних, якідуховно очолюють народні маси. Саме православне священництво виступилопроти угоди Богдана Хмельницького з царем, але, силоміць підпорядкованемосковському патріархатові 1686 року, воно поступово було поглинутеросійською церквою і стало скабою, що нею імперія прикріпила до себеУкраїну.

Та не менше значення має утворення нової політичної та військової елітиукраїнського народу — Запорозької Січі — з розширенням її впливу наволості. Це був новий реальний прорив української політичноїсамоорганізації у вигляді нескорених панщизняними порядками селян, начолі яких стають національне свідомі шляхтичі. Український феодал ДмитроВишневецький (Байда), Черкаський і Канівський староста, сформував першібагатотисячні козацькі загони в низов’ї Дніпра і поводився як незалежнийвід польського короля володар. В Україні утворився численний станвійськових людей, запорожців, національна свідомість яких розвивалася вдержавницькому напрямі. Про це свідчить ряд протипольських козацькихповстань ще перед добою Хмельниччини. Збройне оборонятися від польських,магнатів і татарських нападів, мати своє військо на малодоступнихтеренах — це мрія про державу в державі, яку реалізували запорожці іяка надала українській ідеї не лише оборонний, а й наступальнийхарактер.

Головні політичні постулати козацької держави створилися в другійполовині XVI ст. на основі запровадження територіальної, полковоїадміністрації в Україні — за планом суто козацької структури, що йогопропонував Северин Наливайко, і частково за планомкнязівсько-шляхетсько-козацької структури, що його пропонував ЙосипВерещинський. Це мало свій розвиток на початку XVII ст. і завершилося увизвольній війні під проводом Хмельницького.

Хмельницький та його наступники намагаються будувати Україну, беручи заприклад Польщу або Росію, а то були держави шляхти і боярства, а ненароду. Наші найвидатніші гетьмани, за винятком Петра Дорошенка,Петрика, Івана Мазепи та Пилипа Орлика, не підіймалися до ідеї окремої,самостійної Української держави. Вони творили тільки субдержаву на рівнікнязівства, підпорядкованого чужоземному монархові, чим і зумовлювалисяголовні наші національні біди. Ідея незалежності не влилася в народніуми як необхідна умова існування нації, а творилася лише на рівніспорадичних актів. Тарас Шевченко називав наших гетьманів «варшавськимсміттям» та «гряззю Москви», і це для нас цікаво не так за суттюзвинувачення, як за тим, що поет інтуїтивно відзначав різницю міжступенем рабства.

Польська панщина не була кращою від російського кріпосництва, та все жмала в собі дещицю європейського духу. З Польщі в Україну приходилакультура політичного життя і мислення, що ґрунтувалася на правіукраїнського козацтва і духовенства брати участь у королівському сеймі.«Історія XVII віку для українських народних мас, — пише Іван Франко, —то поступове послаблювання свобідного козацького елемента, ширеннякріпацтва, зменшування і здушування автономії початків просвіти народноїі всіх прав української окремішності. Московська «плеть» так самодошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не нашлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою» [1]. ЦіФранкові слова ще більше стосуються реалій XVIII століття, коли Українавже зовсім потрапила під панування російського гарапника.

Тріумфальне і катастрофічне шістдесятиліття нашої історії, від 1648-годо 1709-го року, підняло українську ідею вгору, а потім ударило нею обземлю, поклало напівживу до гробу, її воскресіння мусило відбутися, бо вукраїнському суспільстві з’являється освічений стан, який вірить уневмирущість мазепинської ідеї і створює міф про козаччину, що й дониніє найсильнішим державотворчим чинником і джерелом натхнення літературнихі політичних геніїв, емоційною основою для згоди в національнійсвідомості всіх українців.

Микола Костомаров, ідеолог Кирило-Мефодіївського братства, автор «Книгбуття українського народу», знавець козацької історії, знайшов для їїсамостійницького продовження опору в слов’янстві та християнськійморалі.

Незалежна Україна в союзі слов’янських націй та ще й справедливасоціально — це була політична формула, на яку працювали першіукраїнські історики, дослідники й видавці народної творчості. «ІсторіяРусів», читана в середовищі інтеліґенції задовго до виходу друком 1846року, висуває питання національної ідеї як головний нурт княжої ікозацької доби. А перша наукова історія України — «История МалойРоссии» Дмитра Бантиш-Каменського, видана 1822 року, на багатющомуматеріалі показала суперечливість українських і московських інтересів,ховаючи у підтекст ідею української державності.

«… Загроза козацькій державі, — пише Валерій Шевчук, — з її правамий вольностями, яка постала в часи Петра І, а також брутальне ставленнядо тих прав та умалення їхнє з боку царя-деспота примусили тогочаснесуспільство ширше осмислювати власну історію, що сприяло твореннюлітописів, хронік, реєстрів, поетичних творів на історичну тематику» [2,с.9]. Козацькі літописи Григорія Граб’янки та Самійла Величка працювалина нашу державницьку ідею, подаючи правдиву історію України в їїнайважливіших вузлах — українсько-польських та українсько-російськихсуперечностях і збройних конфліктах.

Дала себе знати декоративна державність, що існувала у формі гетьманщиниз царської ласки, чи, вірніше, з хитрої обачливості російськихправителів, які дозволяли поневоленому народові побавитися в своюдержавність. Гетьманщина в післямазепинські часи — прообраз радянськоїУкраїни — була створена для того, щоб російське гноблення прикритиформальною владою українських чиновників.

Для імперії Романових не було нічого страшнішого за ідею самостійноїУкраїни навіть у складі федеративної слов’янської держави. Граф Орловназвав цю ідею «вченою нісенітницею трьох молодих людей» і все зробив,щоб тих людей та їхніх однодумців вилучити з нормального життя, зачинитиза ґрати, пожиттєво переслідувати, змусити до політично нейтральної чинавіть проімперської творчості.

Але з кириломефодіївців вийшов Тарас Шевченко, найсвітліший українськийгеній, що в своїх творах дає образ України, розп’ятої російськими царямита її «лукавими чадами». Це — Україна воскресаюча. «Воскресни, мамо!»— кличе поет, встань, відомсти за свої страждання. Не вперше в нашійнаціональній ідеї з’являється мотив справедливої помсти. Шевченкопродовжив традицію наших полемістів XVI ст., які висунули ідеюприродного права кожного народу збройно оборонятися проти своїхгнобителів. Цей важливий мотив проходить у численних творах наших давніхписьменників і знаходить теоретичне обґрунтування в трактаті видатногомислителя XVIII ст. Михайла Козачинського «Філософія аристотеліанства».«Природний закон, — пише Козачинський, — завжди дозволяє вбивствотого, хто погрожує сокирою» [3, с.28]. На цьому законі постійно робитьнаголос також «Історія Русів». Поезія Шевченка надала особистісномучуттю національні виміри. Вона діє як відсвіжуючий дух гідності йвідплати не лише за горе України, і й за приниження особистості, яка незносить рабства і готова не ридати, а відповісти ударом за образу своєїчесті.

Шевченкова любов до України змагається з його любов’ю до правди Бога.Поет вважав, що Бог покидає напризволяще невільників і протестував протицього. Але саме правдою Бога він користувався не раз, викриваючифальшиву науку церковників, які проповідували рабську покору іпотульність надламаного духу. Українська ідея в розумінні Шевченканалежить до сутності світу і мусить бути явлена Богом, який у тійсутності перебуває. Крім філософського, поет мав і політичний погляд навідновлення Української держави. В «Передмові до видання другого«Кобзаря»» (1847) Шевченко коротко арґументував рівноправність українціві росіян в тому, що дає їм підставу мати свої окремі не лише культури,але і держави: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово» [4, с. 259].

Шевченко вніс в українську ідею титанічну емоційну силу, що сталарелігією нації. Епігони та сентиментальні поклонники Шевченка пересунулиу сферу почувань багато політичних проблем, які потребують раціональногоі прагматичного підходу. Духовне життя в творах Шевченка ставало майжерівнозначним перебуванню в свободі. За комуністичних часів громадянськимподвигом було встати при співанні «Заповіту» в присутності представниківвлади. Це був героїзм, але, на жаль, героями почувалися й ті, що невставали, а тільки слухали. Для багатьох і цього було досить.

Михайло Драгоманов змінює програму кириломефодіївців. Він орієнтуєтьсявже не на загальнослов’янські, а на загальноєвропейські демократизаційніявища, на соціальну й духовну спорідненість народів, на конституційнеобмеження монархічної влади як факторів, які можуть наблизити визволенняУкраїни. Федералістична доктрина перебудови Росії здається йому найбільшреалістичною, оскільки, як тоді вважалось, російська влада змушена будезмінюватись під тиском демократичних перемін у Європі.

На порозі XX ст. з’явилося два важливі документи, спрямовані проти ідеїфедеративного зв’язку України з Росією: книжка Юліана Бачинського«Україна irredenta» (1895) та брошура Миколи Міхновського «СамостійнаУкраїна», написана 1900 року в Харкові як програма заснованої тоді і тамже Революційної української партії.

Бачинський доводив, що «економічні суперечності, які заходять міжУкраїною та рештою Росії» [5, с.31], неухильно вестимуть доунезалежнення українського народу. Це був підбитий марксизмом підхід досправи, важливий не так аргументацією, як постановкою питання про«потребу політичної самостійності України» (слова І. Франка).

Міхновський зосередив свою увагу на «Переяславській Конституції» 1654року. Звідти виводив права українського народу мати свою державу. ГаслоМіхновського — «Одна-єдина, нероздільна, вільна, самостійна Українавід Карпатів аж по Кавказ» — збудоване на шевченківських візіях, навірі в сили молодої інтеліґенції. Тут знову з’являється відгомінприродного права народу боротися збройно за своє національне державнежиття: «… нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їхненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись віднасилля» [5, с.68].

Теоретичну базу для української національної ідеї того ж 1900 року встатті «Поза межами можливого» висуває Франко. Це найбільш аргументованахарактеристика не лише нашої, але й будь-якої іншої національної ідеї якскладової історичного процесу. Однобічне, оперте винятково на розвиткуекономічних важелів Марксове розуміння історії Франко заперечує ідоводить, що матеріальна продуктивність розвивається тільки там, деприсутня боротьба і конкуренція у сфері соціальних ідеалів. «А тут, —пише Франко, — синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якоїповинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і необмежуваного… життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, сеабо фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикритисвої змагання до пановання одної нації над другою, або хоробливийсентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразамипокрити своє духовне відчуження від рідної нації» [5, с.84-85].

Проводирі Української Народної Республіки на початку своєї діяльностітрималися федералістичної концепції, але напад більшовицької Росії наУкраїну змусив їх, за висловом Михайла Грушевського, до «очищеннявогнем» своїх поглядів. З появою Четвертого універсалу Центральної радисамостійницька ідея остаточно перемогла в українській політичній думці.

Дмитро Донцов у книжці «Націоналізм» (1926) назвав Драгоманова та йогопослідовників, у тому числі провідників УНР, «плебеями», а їхнюфілософію державності — «провансальством» і зрадою національнихінтересів. Це несправедливий суд надмірно праведного судді, який дививсятільки в минуле і не міг знати, що УНР і ЗУНР своїми жертвами,трагічними постатями політиків, а також своїми перемогами повернулиукраїнську ідею на шлях, який неухильно вів до майбутнього утвердженнядержавної незалежності України.

Інтеґральний націоналізм Донцова виник не лише як критика «м’якотілості»наших провідників, але і як реакція на більшовизм, збройний опір якому,розглядаючи питання теоретично, можна було чинити тільки на засадахтоталітарної ідеології. Український націоналістичний рух на практиці бувзавжди оборонним визвольним, патріотичним рухом, який боровся занезалежність України, за право народу мати свою державу. В українськуідею націоналістичний рух вніс патріотичну одержимість, яка мала і своїнеґативні сторони, але назагал служила головному законові демократії —національній свободі.

Комуністична верхівка СРСР найбільше боялася відновлення українськоїдержавності в рамках соціалістичної федерації народів, якою на словахбула радянська імперія. На початку 20-х років Москва загравала зколишніми лідерами УНР, виставляючи радянську Україну як державусоціальної справедливості, де також мали б торжествувати національнідомагання народу. Частина української інтеліґенції повірила Москві. Недиво, бо тоді вірила Москві значна частина європейської інтелектуальноїеліти.

Та швидко все змінилось. Імперська комуністична влада почала проводитипорівнянний хіба що з фашистським вигублюванням євреїв геноцид щодоукраїнського народу. Тиранові йшлося не про боротьбу з класовим ворогом,що ним у його уяві була інтеліґенція. Він хотів зупинити взагалірозвиток національної свідомості українців, а для цього паралельно зарештами, вбивствами, засланнями на Сибір українських інтелектуаліввирішив знищити українське селянство, звідки надходив основний припливнаціонально свідомих людей і кадрів у державні установи. ОрганізованийСталіним та його прислужниками 1933 року голодомор в Україні поклав уземлю сім мільйонів хліборобів. Тоді ж, за один рік, знищено понад стотисяч українських комуністів, які прийшли в партію з надією будуватиукраїнську соціалістичну державу. Це були люди, що, подібно до Скрипниката Хвильового, розчарувались у російському комунізмі, чинили йому опір ісвідомо йшли на смерть або ж були механічно втягнуті між триби каральноїмашини.

«Комуністична Москва» перестала вірити «комуністичному Києву»: страхперед націонал-комунізмом був такий великий, що почався відстрілукраїнських партійних кадрів усіх рангів без розбору. Микита Хрущов, щойого Сталін 1937 року прислав наводити порядок в КПУ, писав: «… Незалишено жодного секретаря районного виконавчого комітету, жодногосекретаря Ради народних комісарів, ба навіть жодного депутата. Ми малипочинати перебудову з нуля» [6, с.195].

Націонал-комунізм більше не був вірою, а став ширмою українства в 60-і і70-і роки XX ст. Цитатами з Леніна, який дозволяв собі, як послідовникМак’явеллі, вимагати від кожного комуніста в Україні знання українськоїмови і водночас створив апарат для ліквідації тієї мови, творчаінтеліґенція намагалася захищати національну культуру і свою гідність. Ізнову Москва вдається до репресій, спираючись на присланих для наведенняпорядку росіян, а в першу чергу — на видресируваних малоросів.

Володимир Щербицький на засіданні політбюро ЦК КПУ 19 червня 1972 рокусхарактеризував ситуацію в Україні як небезпечну для радянської влади,звинуватив творчу інтеліґенцію в націоналізмі, долучивши до «злочинців»і Петра Шелеста — за книжку «Україна наша радянська» і за те, що написьменницькому з’їзді той закликав «берегти нашу рідну українськумову».

Це був час піднесення української національної свідомості, розбудженоїкнижкою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та багатьмаіншими творами письменників-шістдесятників і дисидентів, які ставили туж таки проблему — лицемірність ленінської національної політики.Велике значення мали присвячені цій проблемі наукові трактати ЮріяБадзя, статті на захист інакодумання Юрія Литвина. З людей освічених інезламних у своєму патріотизмі сформувався український рух опору.Політичне мислення цих людей сміливістю і чітким розуміннямколоніального становища України перейшло в історію як підготовчий етапдо створення Народного руху України і розвалу червоної імперії.Духовними провідниками інтеліґенції стали політичні в’язні: ЛевкоЛук’яненко, Юрій Бадзьо, Вячеслав Чорновіл, Микола Руденко, ЄвгенСверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Валерій Марченко, ВасильОвсієнко, Михайло й Богдан Горині та багато інших борців за свободу.

На них орієнтувалися незаарештовані, але взяті під нагляд і підслухнайталановитіші письменники. Водночас ідея української державностіпоширилася в середовищі наукової, гуманітарної і технічної інтеліґенції,яка наприкінці 80-х років створила багато громадських напівлеґальнихантирадянських організацій. Так виникла троїста плеяда українськихінтеліґентів, що організувала Рух, очолила антирадянські демонстрації імітинґи, повела за собою народні маси і, зрештою, створила революційнуатмосферу, єдиним мирним виходом з якої могло бути тільки проголошеннясамостійної України.

Спрацював закон передачі української ідеї від покоління до покоління, щоґрунтувався на відновленні попереднього досвіду та пам’яті про відданіжертви за ідею. Кремлівські верховоди у 80-і роки остерігалисяповторювати криваві сталінські репресії. Отже, творці українськоїкультури і носії національної ідеї, вмираючи на Соловках, на будовіБіломорканалу, під кулями в Сандормосі, віддавали своє життя не лише заволю свого покоління, але й за тих, хто в наступні десятиліття заступитьїх у цьому світі і підніме прапор самостійності України.

ІІ

Перший заповіт української ідеї виконано двома юридичними діями 1991року: голосуванням Верховної Ради за Акт проголошення незалежностіУкраїни 24 серпня і голосуванням всього народу за цей документ нареферендумі 1 грудня. На всі прийдешні часи має діяти усвідомленалеґітимність нашої державності, її демократична правова основа. Такого внашій історії не було. Вперше не повстання, не зброя, не якась партія,що узурпує собі владу, а мирний волевияв усього народу здобуваєнаціональну державність. В цій перемозі пульсує кров, пролита за Українупротягом нашої історії, торжествує волаюча правда наших геніїв. Довговиборювана стражданнями народу і саме тому правно здобута наша держава,хоч і далека від ідеалу, є та й буде окриленням духу нації на всімайбутні століття. Змінюватиметься її система правління, яка напевнепереживатиме політичні струси, господарські кризи, часи розгубленості іницості своїх лідерів, але всупереч усьому Україна ставатиме дедалібільше українською, демократичною і європейською.

Успішним виборювачем цього був Народний рух України. Сила Руху виявиласьв його загальнонародному характері. Рух у своїх документах синтезувавідеал державності з моральними й демократичними загальнолюдськимицінностями, виступив за свободу не тільки корінної нації, а й усіхетнічних меншостей, які мають політично єднатися з провідним етносомдержави.

Саме тоді розпався ідеологічний і військовий обруч, яким комуністичнаімперія тримала в покорі своїх сателітів у Центральній Європі.Становлення України як незалежної держави мало величезне історичнезначення і на міжнародному рівні. Ми не спізнилися, ми повстали вналежну хвилину, взялися за руки з усіма народами, що визволялися. Ми,тобто лідери і члени Руху, знали, що комуністична влада може танкамирозчавити наші збори і мітинґи. Якщо цього не сталося, треба завдячуватинасамперед не зовнішнім обставинам, а нашому народові. Комуністичнавлада була паралізована ланцюгом від Львова до Києва, що його утворилинародні маси на підтримку національній ідеї. Вся свідома Україна вдумках була на тій дорозі. Так розгорталася мирна революція, збиралисямільйони людей в усіх містах України на підтримку поваленнятоталітарного режиму і проголошення Української держави.

Постає питання: чому ж, повставши і проголосувавши за свою державу, нашнарод ще не створив громадянського суспільства, яке стоїть над державноювладою, керує нею й вимагає від неї чесної роботи? Чому за десятиліттянезалежності він не забезпечив собі відповідно до свого багатства, досвоїх продуктивних потужностей, зрештою, відповідного своїй чисельностіі великій території гідного місця в Європі? Чому, виконавши першийзаповіт своїх прагнень, наш народ, ніби втомлений від перенапруги океан,затих, ліниво похлюпуючи вряди-годи млявою хвилею? Якщо національна ідеяне спрацювала в умовах державності, то чому?

Колись Костомаров порівнював українців з поляками: «…Це ніби двігалузі, які виросли супротивно: на одній зложено й виховано панство, надругій — хлопство, мужицтво, або, говорячи простіше: поляки — народглибоко аристократичний, українці — народ глибоко демократичний….польська аристократія вельми демократична, українська демократія —вельми аристократична» [7, c.69]. Це правда. Наша демократичнааристократичність — надмірна амбіційність, пихата обмеженість,безмежна самозакоханість — ось що було і є нині внутрішнім гальмомнашого національного розвитку. Егоїзм пересічних, а ще більше —піднесених, обдарованих високим інтелектом українців призводив до того,що вони воліли бути радше під чужою рукою, ніж значними особами — середсвоїх. Найбільше горе непересічного українця — служити братові.Неприязнь до брата така поширена, що стала загальнонаціональнимкомплексом меншовартості. Ось що було і є нині причиною багатьох, якщоне всіх наших національних невдач.

Ми любили хвалитися своїм демократизмом. Захоплено читали і писаликнижки про Запорозьку Січ, де кожен козак мав право кинути багном вобличчя новообраного кошового. А багно демократії виїдало очі нашійдержавності. Виїдало і тепер виїдає, бо ганьбити не владу, а своюдержаву стало звичкою не лише прихованих ворогів української ідеї, але йнаших показушних героїв, що їх наплодила обкидана болотом демократія. Мине мали з XIV ст. освяченої спадкоємністю національної влади.Відсутність у нас протягом довгого часу в періоди бездержавності класусправжньої аристократії, верстви, що її покликанням в інших націй булатверда влада над своїм народом в ім’я національної державності — ценаше нещастя. Ми мурували свою державу, щоразу починаючи з фундаменту, анаші сусіди свою державність лише добудовували, накладаючи на стертітрони нову позолоту.

В нашій історії чергувалися короткочасні визвольні рухи з довгимиперіодами «облудливої покірності», які оберталися в часи національноговідступництва, добровільного переходу нашої еліти на службу Польщі іРосії. Син Яреми Вишневського Михайло Корибут став, хоч нездарним, тавсе ж королем Польщі, а Олександр Безбородько, що, за висловом Пушкіна,«скочив у князі з хохлів», був канцлером уряду Катерини II. До речі, цевін підказав цариці ідею розділу Польщі, щоб до Російської імперіїприлучити майже всю Україну. Можливо, канцлер думав про те, що тодіУкраїна матиме лише одного ворога — Росію, а з одним ворогом легшевоювати, ніж із двома.

Ми не раз так близько були до національної смерті, що й сьогодні стаємоторошно, коли, йдучи за спогадами Євгена Чикаленка, подумаємо, що,якби розбився поїзд, яким 1903 року з Києва до Полтави на відкриттяпам’ятника Котляревському їхали українські письменники, то нашомунаціональному рухові прийшов би крах. Вся українська еліта вміщалася удвох вагонах того потягу.

Хто міг подумати, що за якихось п’ятнадцять літ, 1918 року, постане УНРз усіма ознаками самостійної держави, а 1919 року Симон Петлюранебезпідставно говоритиме, що за два роки незалежності український народперетворився в націю!

Це велика дивина нашого народу. Ярослав Осмомисл говорив про вдачугалицьких бояр, порівнюючи їх із корінням: щоб воно пахло, його требапотовкти. Так відбувалося з нашим народом. Що більше його товкли на всілади, то виразніше він являв свою душу. Але ось він стає вільним, маєдержаву — та чомусь подається назад, в часи, коли він стававетнографічною масою. А причина ясна: йому не дали ожити в національнійідеї; його тримають не в ступі, де макогоном з нього виганялидержавницькі почування, а в загороді нужди, ідеологічної невизначеності,морального занепаду. Рідна держава перейняла імперські форми правління,зрусифіковані кадри чиновників, для яких національна ідея обмежуєтьсяпрапором і портретом Шевченка або Грушевського в кабінеті.

Але чи те все, на що скаржимось, є провиною тільки нашої влади йполітичної еліти, чи, може, давня бацила рабства підточує сформований неуспіхами, а поразками і падіннями, відчаєм наш народний характер? Нанашу національну психіку впливала історична дійсність, в якій українськаідея зазнавала катастроф і погромів, а її носії гинули в тюрмах, уСибіру, поневірялися в еміграції. Наша історична доля навчала жити,уникаючи щоденного протистояння з неправдою, сповідувати філософіюслухняного теляти, яке ссе дві корови. Нахили, необхідні длясуспільного, громадського, політичного життя, з часом у народіатрофувалися, а для їхнього відродження потрібен час і відповіднаполітика рідної держави. А такої політики нема.

Наш народ сьогодні бідний, зрусифікований, роздертий конфесійнимичварами, врізнобіч керований державною владою і національною, на жаль,між собою пересвареною, елітою. Бідний не тому, що дурний чи непрацьовитий, а тому, що окрадений олігархами, а перед тим — радянськоюпартократією. Русифікований, бо політика обрусіння проводилася царями ігенеральними секретарями з однаковою заповзятливістю, а тепер майже всізасоби масової інформації в нас працюють на ту ж таки мету. Вонитримають нас при російщині, ніби якійсь вищій формі свідомості іпізнання світу, при москвоцентризмі, що передбачає зневажливе ставленнядо рідної мови й культури. Найвища влада намагається обходити мовчанкоюпитання русифікації, бо сама не тільки в мові, а в глибині душізрусифікована. Наш народ повертається і, я вірю, повернеться до своєїмови, але влада, яка розмовляє українською мовою, а думає по-російськи,ніколи українською не буде. І далі головним засобом русифікації Україниє російська церква. Вона постачає Московському патріархатові більшістькоштів на його потреби. Тому належить сказати: остаточна перемога нашоїдержавності настане аж тоді, коли в Україні утвердиться поміснанаціональна церква під омофором Києва.

Національна ідея спрацювала на етапі проголошення самостійності України,і саме ця ідея в умовах державності мала б ще більше працювати. Але їїне прийняли, не зрозуміли, відсунули вбік високі чиновники, призвичаєнідо гнучкого патріотизму, який у Львові славить Мазепу і Грушевського, ав Донецьку боїться слово сказати українською мовою. Проблема нашої владиполягає не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом і Заходом,бо по суті вона мусить бути активною і різною на західному і на східномунапрямі. Біда наша — це дволикість внутрішньої політики, яка заохочуєдо постійного роздвоєння: на сході України потурає русифікації, назаході — грає роль українізатора, на сході береже пам’ятники Леніну,на заході — благословляє пам’ятники Бандері.

В нас немає урядової національної політики, суб’єктом якої був биукраїнський народ як суверен держави і її творець. Така політика не можей не повинна бути побудована на ненависті українців до народів, що вминулому нас поневолювали. В інтелектуальні обрії українства взагалі неможе входити зневага до іншої нації. Якщо стрижнем національної ідеї єсвобода, то, власне, свобода повинна бути динамічним, живим рушіємполітики, що могла б творити з усіх громадян України сучасну націю,підносити її до рівня розвинених демократичних держав, але безупослідження, а з вивищенням нації корінної.

А чим є національна свобода, як не творенням насамперед найнеобхіднішихзасад для духовного життя народу? Проте в нас за роки незалежностікількість україномовної преси зменшилась, а кількість російськомовної —збільшилась у п’ять разів. 80% друкованих засобів масової інформації вУкраїні зареєстровано як російськомовні або двомовні видання, більшістьіз них фінансується з Росії. Подібна ситуація і в телебаченні. Власники,редактори, коментатори майже всіх засобів масової інформації прикриваютьсвої москвофільські уподобання вимогами ринку, засадами демократії,відсутністю в нас талановитих журналістів. Панує радянська думка продругорядність, аматорство, безмозкість українського письменницького ігазетного слова. Ніхто з наших політологів не поставив собі завданнябодай раз проаналізувати «високий рівень» російськомовної літературноїмакулатури, що заповнює наш книжковий базар, російськомовної преси іросійськомовних телеведучих в Україні, щоб показати їхню відсталість,бульварщину, цинізм, приховану ненависть до всього українського іприслужницький стиль в матеріалах про владу і стосовно Москви.

Хочеться процитувати канадський закон щодо засобів масової інформації,який наголошує: радіомовлення і телебачення має бути «у власності й підконтролем канадців», має служити «збереженню, збагаченню та зміцненнюкультурного, політичного, соціального та економічного ладу Канади…поширенню канадського погляду на навколишній світ за допомогоюрізноманітних програм, що відображають канадську позицію, думки, ідеї,цінність і художню творчість» [8, с.24].

Українські видавництва та журнали, обкладені податками, платою за орендуприміщень, позбавлені державної уваги й підтримки, опинились у набагатоскладнішій ситуації, як це було за радянських часів. Наша влада длянашої культури — мачуха, нагадує сонце за Полярним колом: світить, таніколи не гріє.

Але за всіх злигоднів першого самостійного десятиліття наш народ за цейчас все-таки розвивався під знаком української ідеї. Він явив доситьвисокий рівень політичної культури, що засвідчили вибори до ВерховноїРади 2002 року.

Наш народ не молодий, але й не ветхий, він не любить голосносповідатися, ніби соромиться своїх найглибших почувань. Він умієдочекатися слушної нагоди і, вже не озираючись ні на кого, заявити проте, що йому найбільше болить. Його нелегко підняти на боротьбу заукраїнську ідею, але, коли він підніметься, його не зупиниш. Прикладомможе бути десятилітня війна проти фашистської окупації України, а потім— проти радянського режиму, війна без перспективи на перемогу, а тількизаради вірності своєму ідеалові. Ця визвольна боротьба могла бутизупинена тільки насильницьким вивезенням півтора мільйона галичан іволиняків у Сибір та смертю зі зброєю в руках сотень і тисяч воїнівУкраїнської Повстанської армії, героїчну боротьбу якої ми не тількимаємо визнати, а ввести її в свою державотворчу свідомість.

Це була остання (дай Боже, щоб остання!) війна українського народу засвою державу. Хоч точилась у середині XX ст. і головним чином у ЗахіднійУкраїні, вона своїм духом нагадувала козацькі повстання. Туди, в добунаших великих народних поривань XVII ст., були задивлені старшини йрядові стрільці УПА, які вибирали собі з козацьких прізвищ псевда івмирали як Богуни, Кривоноси, Гамалії, Дорошенки, замикаючи таким чиномтрагічне коло нашої історії.

ІІІ

Наша влада недемократична, а політична опозиція слабка2, бо роз’єднана,тому в нас для нормального функціонування національної ідеї немапростору. Вона не має повітря ні в коридорах влади, ні на зборах партій,які діють наосліп, бачать лише те, до чого дотягається рука. А це —переважно урядовий стілець.

Конституційна система державної влади в Україні, побудована начебто задемократичними західними зразками, де панує рівновага між функціямипарламенту, уряду і президентської адміністрації, насправді жвіддзеркалює образ тоталітарного радянського устрою. Конституція надаєГлаві держави права, які роблять його верховним начальником, формувачемі контролером структур виконавчої влади. В президентсько-парламентськійдержаві, якою нібито є Україна, президент має такі переваги надВерховною Радою та урядом, що наш державний устрій насправді єпрезидентським.

Український уряд нагадує райського птаха, який має крила, але не маєніг, а тому сидить тільки в своєму гнізді. Уряд існує для того, щоб йогочас од часу розганяли й заново створювали на засіданнях Верховної Ради здозволу начальника держави. Реальний наш уряд — адміністраціяПрезидента.

В такій ситуації всі претензії до влади скеровуються до Глави держави якдо найвідповідальнішої особи за все, що діється в країні. Хто маєнедемократичні права, той мусить приймати й терпіти демократичні,справедливі скарги і звинувачення. Творці касетного скандалу, а йоговчинили замасковані під західних добродійників промосковські,антиукраїнські сили, знали, куди спрямувати удар, щоб захитати авторитетУкраїни.

Протистояння між парламентом і президентом — річ неминуча унайдемократичнішій системі, але в нас воно має мінливий, віроломний,кулуарний характер через те, що у Верховній Раді нема стабільноїбільшості, збудованої на ідеологічних засадах. До парламенту масовопотрапляють національно безбарвні або й ворожі до своєї держави особи,дрібні політикани, інтересанти, далекі від законодавчої роботи.Відсутність політичної більшості в парламенті дає змогу маловпливовимпартіям, наприклад, комуністам, відчувати свою значущість прицілковитому анахронізмі їхньої ідеології.

?

[email protected]? [email protected]?і за комуністичного режиму так само займали високі посади,але були майже цілком позбавлені гуманітарної освіти, духовної культуриі взагалі культури та національної гідності. Це так звані совки, головнаідеологія котрих — особисте збагачення. Це люди, що випадководісталися на верхи і підвершини керівництва. Вони бояться втратити своїчиновницькі крісла, тому позбавлені всілякої творчості та ініціативи.Послушенство перед начальником і жорстока та вульгарна безпринципність уставленні до підлеглого — правила їхньої поведінки. Вони намагаютьсяза найкоротший термін для своєї кишені урвати якнайбільше. В їхніх рукахмайже всі засоби масової інформації, вони вибудовують власні, потаємніта явні, торгові й виробничі підприємства, вростаючи матеріальнимиінтересами не тільки в зриму, а й у невидиму тіньову економіку. Вонипоєдналися в реґіональні клани олігархів, де національна ідеясприймається як театральна бутафорія або як рекет, що вимагає від нихкоштів на якісь ворожі чи незрозумілі для них справи. Їм відповідаєроздвоєна політика Президента, який солодко говорить про європейськийвибір України і водночас підписує указ про святкування ювілеюПереяславської угоди, хоч добре знає, що саме з тієї угоди почалосязагарбання наших земель і поневолення нашого народу царською Москвою.Загалом перехиляння України в бік Росії після касетного скандалу сталоочевидним.

Як Україна втрачає економічну незалежність, говорять факти.Миколаївський глиноземний завод, що виробляє півтора мільйона тоннглинозему, з якого можна видобувати 500 тис. тонн алюмінію (тобтобільше, ніж Україні потрібно), міг би вивести Україну з цим кольоровимметалом на світовий ринок. Але його продано Росії, конкретно«Сибірському алюмінію», отже, тепер тут командує Москва.

Всі нафтопереробні заводи України перейшли в російські руки.Лисичанський НПЗ купила «Альфа груп», яка володіє Тюменською нафтовоюкомпанією. Одеський НПЗ продано «Лукойлу», Кременчуцький НПЗ контролюєТатарстан, Херсонський НПЗ — російська група «Аліян», і галицькі НПЗ(Надвірна і Борислав) також перебувають під контролем росіян.

Запорізький алюмінієвий комбінат, який виробляє 100 тис. тонн первісногоалюмінію, купила російська фірма «Автовазінвест», яка має всього 10 тис.доларів базового капіталу. Отже, позичила у Внєшекономбанку СРСР (ще єтакий) 100 млн. доларів, а цей банк винен Україні 640 млн. доларів, зтого ще урядові УРСР — 150 млн. доларів. Отож купили нас за нашігроші. Такий механізм «дружби народів», або поступового втрачаннянайважливіших українських промислових підприємств, а з ними — і нашогосуверенітету.

Частково провину за це перехиляння до Росії має нести політикум Заходу,який не раз відзначався політичною тупістю. Там давно чекали нагоди, щобвідвернутися від нашої держави. Але хіба не ясно, що Україна — це неїї сьогоднішня і навіть не завтрашня влада? Це — європейський народ,без якого не було й ніколи не буде цілісного, огорнутого миром тасповненого добробутом континенту. Про європейську рівновагу, яка не можебути повна без незалежної України, говорив ще анонімний автор «ІсторіїРусів».

Зважаючи на наші історичні традиції, на необхідність у теперішніх умовахмати владу європейського формату, ми стояли й стоїмо за вирівнюванняповноважень парламенту, уряду й Президента. Якщо ми вже вибрали неамериканський, а французький варіант державного устрою, то слід доводитисправу до кінця. Це означає, що Президентові мали б бути підпорядкованітільки два департаменти — оборона і питання зовнішньої політики, а начолі виконавчої влади має стояти прем’єр. Прем’єр, а не Президент, маєпризначати обласних адміністраторів, щоб спиратися в своїй роботі наних, але їхні функції повинні обмежуватися обов’язками, що їх у Франціївиконують префекти, а в Польщі — воєводи.

Всі президентські республіки мають тенденцію до перероджування удиктаторські режими. Це явище характерне не тільки для Африки йЛатинської Америки, але й для Європи. Приклади — Югославія, Білорусія.І Росія дрейфує в цьому ж напрямі. Тільки США не дають перетворити своєїсильної президентури на диктаторську владу — завдяки сильномуконгресові і ще сильнішій судовій владі, — хоч подібні процесипомічаємо тепер і там. А проте слід пам’ятати, що суто парламентськаформа управління для України може бути згубною, бо ніде немає такихзапеклих суперечностей і таких заклятих протистоянь, як у нашійВерховній Раді. Український народ завжди чинив мудріше, ніж нашпарламент, і саме народ повинен обирати свого Президента. А Президентповинен мати право розпускати парламент, особливо в ситуації, коли тамне сформована стабільна і відповідальна за роботу уряду більшість. Такаформа державного правління, перевірена всіма найрозвиненішимидемократіями, має бути прийнята Україною. Ми стоїмо на порозіконституційної перебудови, і нас не повинно скерувати в хибному напряміні почуття пошани, ні почуття ненависті до діючого Президента. Україніпотрібна така форма державної влади, де було б зведено до мінімумузначення суб’єктивного впливу. Така влада має діяти в інтересах всьогонароду і не повинна за жодних обставин обслуговувати приватні інтересинаціональних зверхників. На найвищі посади в державі мають обиратисялюди, здатні самостійно орієнтуватися в головних сферах життя, видатніособистості, мислителі і, що найголовніше, — наснажені духовністю іжертовним патріотизмом громадські діячі.

За козацької доби носієм української політичної думки виступаластаршина. Кращі її представники були також, за сучасним терміном,інтеліґенцією, в природі її розуму духовне начало вивищувалося над усімаматеріальними мотиваціями. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усімзапорозьким товариством вступив до Київського братства, і це свідчитьпро те, що Січ зобов’язувалася боронити духовне осердя нації. Видатніприбічники Хмельницького — люди з європейською освітою, а сам duxzaporoziensis — поліглот з виховання, а не тільки через перебування втурецькому полоні чи виконання іноземних військових завдань. А ІванМазепа — людина універсальної освіченості, знавець багатьох мов, поет,музикант (грав чудово на бандурі), один із головних творців українськогоархітектурного бароко. А Пилип Орлик — творець першої в Європідемократичної конституції, схваленої 5 квітня 1710 року, високоосвіченалюдина, визначний політичний мислитель, автор не лише поезій таманіфестів, але й великого «Діаріуша», ще досконало не вивченого нами.Його художні твори визначаються бароковою вишуканістю, він міг увійти вісторію нашої культури і без свого гетьманування.

Та краще не висвітлювати парсуни козацьких лідерів, щоб не бачити,наскільки ми відійшли назад до обскурантських традицій, коли володар мігбути неграмотним, не вмів підписатися, як це було з французьким королем,чоловіком Анни Ярославни.

Українська інтеліґенція нових часів не могла бути одночасноінтелектуальною і збройною фалангою народу, але тримала в пам’яті своєне тільки культурницьке, а й державотворче покликання і при слушнійнагоді ставала на чолі оружних сил нації. Українська інтеліґенція —головна державницька сила нашого народу, що явила себе на початку інаприкінці XX ст. Між цими двома виходами на політичну сцену вона буланайбільше переслідувана саме за вірність національному ідеалу. Цей ідеалпрочитувався у творчості Миколи Зерова, Миколи Хвильового, МиколиКуліша, Валер’яна Підмогильного, Михайла Бойчука та багатьох іншихвеликих і менших представників відродження української культури.Новаторські школи і течії в літературі і мистецтві виражали тоді всенайкраще і найздоровіше, що було в субстанції українського народу. Саметому у чекістських катівнях було розстріляне українське культурневідродження 20 — 30-х років XX ст.

Потяг створювати в незалежній Україні багатопартійне суспільство,інспірований ненавистю до всевладдя й культу комуністичної партії, бувспонтанний, нестримний, закономірний, але через властивий нашим лідерамкомплекс особистого егоїзму призвів до роздрібнення національних сил, дознекровлення української ідеї. Сп’янілі від перемоги, наші лідеривтратили відчуття реальності і не зауважили, що в державі дієпроімперська ідеологія, яка має ще й фінансово надпомагану з Москвисистему русифікації України.

З перших президентських виборів українська політична еліта почаларозвалюватися. Вузькопартійні та вождівські амбіції не дозволилиучасникам доленосної кампанії домовитись між собою і, якщо не вигративибори, то вибороти собі в очах нації визнання і підтримку, які маємудра й перспективна опозиція. Але наші лідери, як це писав ще про своїхпопередників Мазепа, «през незгоду всі пропали, самі себе звоювали».Неспроможність мислити стратегічно, підніматися над дріб’язковимисправами й особистими образами, відмовитись від булави провідника накористь іншого, хай навіть у чомусь слабкішого, але зате єдиного лідера— це для наших чільних патріотів річ поки що неподоланна.

Коли Президент Леонід Кравчук пропонував створити рухівський уряд, нашілідери відмовилися брати владу, аргументуючи це тим, що співпраця зколишнім секретарем ЦК КПУ дискредитує націонал-демократів. То булатяжка помилка, що потягла за собою ряд негативних для України наслідківаж до того, що всі керівні посади в державі опинилися в руках колишньоїрадянської номенклатури.

Це свідчить про слабку теоретичну підготовку наших політиків, про те, щовони запізно почали вивчати настанови В’ячеслава Липинського, якийнаголошував, що успіх новоствореної держави може бути забезпеченийтільки співробітництвом між новими революційними силами, що прийшли довлади, і чиновниками колишньої влади. Нам ішла в руки найважливіша вдержаві урядова ланка, але ми не взяли її, бо хотіли мати все й одразудо останньої адміністративної клітини, а для цього треба було бративладу кров’ю, а не переговорами з Президентом. Але то була б уже іншаісторія, страшніша і напевне програшна для нашої державності, бо нашадемократія не володіла сформованим державним апаратом.

Міжусобиці між національно свідомими політиками та їхніми партіямитривали і, хоч у пом’якшеній формі, тривають досі. Народ розчарований нетільки владою, але й патріотичними опозиційними силами, які не зрозумілиі не визнали, що розбрат між ними є головною причиною утвердження саметакої влади, яку маємо. Демократичні сили в парламенті і за його межамизалишаються надалі розбитими, стратегічно недалекоглядними, вони несформулювали своєї спільної мети, тактики і методів боротьби. «НашаУкраїна» досі не виступила з фундаментальним програмним документом.Існує небезпека, що вона втрачатиме підтримку народу, якщо партії, котріїї створювали, не об’єднаються в одну політичну, організаційно оформленусилу на засадничій національній ідеї. Керівництво «Нашої України» несприяє навіть об’єднанню Руху, не розуміючи, що, як тільки перестанебитися в ній рухівське серце, єдиною радістю для неї буде дихавичнесходження на найвищу гору в Карпатах, але вона навряд чи підніметься наГоверлу української влади.

Необхідно усвідомити, що перемога «Нашої України» на виборах доВерховної Ради спричинена передовсім об’єднанням майже всіхдемократичних сил в одному блоці. Наявність харизматичного лідераВіктора Ющенка має значення, але набагато більше значення має факт згодиміж партіями та особистостями, що входять до «Нашої України». Однак досвітлих голів нашої еліти ще не дійшло, що політичні однодумці, нездатніпорозумітися і створити єдину організовану політичну силу, просто незможуть керувати державою, а, допущені до такого керівництва, —принесуть Україні не менше зла, ніж її випадкові безпартійні правителі.

Маючи перед очима певних людей з когорти наших провідників, знаючи їхнідостоїнства і слабкості, ми не можемо приписувати їм усього, що несутьнині і що можуть принести завтра для розвитку української ідеї новісуспільні формації. Пропрезидентські сили, які сьогодні ставлять понадусе власні економічні інтереси, домоглися того, що у Верховній Радіфракція комуністів зменшилася наполовину. Це не лише природне відмираннякомуністичних ілюзій в народі, але й певне зростання свідомості впідприємницьких і чиновницьких структурах, що пам’ятають про завтрашнійдень.

Створена натиском згори мінімальна і хистка більшість у Верховній Радіщо ближче до президентських виборів, то глибше впадатиме в сумнів щодосвоєї політичної поведінки. Чи зможе вона, звикла бігати запрезидентським возом, сама впрягтися до справжнього керівництва,одягнути хомут відповідальності за дії нею створеного уряду? Чи справдіми вже доросли до парламентсько-президентського правління, яке мало бочистити державу від корупції і злодійства, а виборчу систему — відадміністративного ресурсу та продажі й купівлі депутатських мандатів? Наці питання насуваються сумні відповіді, але перемога «Нашої України» навиборах, поява Віктора Ющенка та його сподвижників, здатних все ж такиоб’єднувати демократичні сили, дає підстави сподіватися на успішнийрозвиток нашої державності і національної ідеї.

IV

Певна річ, європейський вибір України належить до нашого національногоідеалу. Але треба пам’ятати, що ми виходимо з державністю на кінєвропейської історії в часи глобалізації, тобто об’єднування континентув наднаціональну організацію, яка крок за кроком посувається до того,щоб стати новою Священною Римською імперією. Вже є спільна валюта,спільні зовнішні кордони, спільне, добре плановане господарство, бракуєще спільної армії та конституції. Але це незабаром буде. ЄвропейськийСоюз, що виник з потреби захисту від комуністичної імперії, поступовосам стає наддержавою і несе загрозу для існування автентичнихнаціональних організмів.

Замість національного статусу людини висувається статус її громадянства,який «… уже не зводиться просто до приналежності до якоїсь держави, адає шанс на включеність у сучасну цивілізацію, не обмежену рамкамиокремих країн і континентів» [9, с.179]. Це нагадує статус громадянства,що його намагалися запровадити в життя всі імперії, щоб збутися нібито«національної обмеженості» своїх різноплемінних громадян. Будівникитакої цивілізації надають перевагу побутово-комфортному,матеріально-споживацькому, космополітичному, а не національно-духовномужиттю людини.

Вони підпорядковані ідеї і практиці економічної глобалізації, вимогамміжнародної співпраці, яка в теорії здається дорогою до матеріальногоблагоденства на всій планеті, але насправді є засобом ще більшогозбагачення розвинених країн. Держави, які поставляють усьому світовізасоби транспорту і зв’язку, високі технології виробництванайнеобхідніших товарів, уніфікують духовне життя планети, зводять йогодо зоднаковіння, до примітивних безнаціональних форм. «Коли нашою долею,— пише польський філософ Лешек Колаковський, — мало б стати знищеннякультурного розмаїття світу в ім’я якоїсь «планетарної» цивілізації, тоце призначення, либонь, не могло б збутися інакше, ніж ціною такогопереривання тяглої традиції, яке потягло б за собою смертельну небезпекудля кожної цивілізації зокрема і для людської цивілізації загалом» [10,с.213-214]. І знову ж таки маємо згадати про так званий «природнийзакон», основи якого розробляли наші мислителі ще з XVI ст. Кожна нація— це творена вищою силою жива сутність, своєрідна ноосфера, знищенняякої — злочин так само великий, як нищення індивідуальної сутностілюдини.

Якщо мати на увазі християнську цивілізацію, яка черпає свою життєвістьіз церковних патріотичних та обрядових відмінностей європейськихнародів, то і вона вже під загрозою. В храмі, де не моляться за націю,де не сприймають своєрідних різдвяних та великодніх національнихтрадицій, панує студена догма, оглуплення і стандартизація віруючих, що,врешті-решт, обертається на скептичне ставлення до Бога. Смертельнунебезпеку для кожної національної культури і національної ідеї неусунуто провалом комуністичних теорій перебудови світу. Ця небезпекатепер загрожує з іншого боку. На місце тоталітаризму приходитьглобалізація Європи, де для національних почувань вже побудовано музеї.Але національне почуття — це почуття природне, релігійне, духовне,пов’язане з вірою в спільне безсмертя людини і народу.

Отже, так само, як національний фанатизм у формі німецького чиросійського шовінізму знищував духовність Європи, так буде знищувати їїнаціональний нігілізм і малодушне пристосування слабких народів до роліприслужників у спільному європейському домі. Тому найголовнішоюскладовою української ідеї на будущину має бути міцна державність іміцна відпорність до всілякого підлабузництва і самоприниження передсильними націями.

Ніхто не знає, чи вдасться Європейському Союзові збалансуватинаціональні інтереси народів, які входять уже і невдовзі увійдуть донього. Якщо важливі справи у Європейському Союзі будуть вирішуватисьбільшістю голосів, а не консенсусом, то малочисельні нації потраплять узалежність від великих числом народів. Конфлікти на національній основі— неуникненні. Вже сьогодні немає згоди в багатьох питаннях, адомінація англійської мови, споживацької, низькопробної, посмітюшноїкультури, розповсюдження брутальної вседозволеності під прикриттямдемократії викликають тривогу і протести мислячих європейців.

Не Європейський Союз, а НАТО мало б бути першою організацією, кудиУкраїні належить прийти, щоб зміцнити свою безпеку і державність. Танаша біда в тому, що всі контакти з Європою ми вибудовуємо тільки наекономічних засадах.

На маяк Європейського Союзу ідемо, немов корабель жебраків і піратів. Невміємо або — що гірше — не хочемо працювати з Європою як національнакоманда. Відсутність при кермі держави національної ідеї робить нас вочах Європи голодними птахами, котрі з’являються в небі, як тільки збагатого корабля кидають у море недоїдки.

Без національного обличчя, без власного культурного надбання, якеУкраїна повинна демонструвати світові, навіть будучи в ЄвропейськомуСоюзі, вона викликатиме зневажливі оцінки Заходу, а в «старшого брата»— млосне бажання знову обернути її на свою вотчину, та не тількибажання, а й певні заходи щодо цього.

Слава Богу, наша економічна відсталість не дасть нам негайно опинитись усоюзі з народами, які шанують тільки рівних собі і не проти затоптати ірозвіяти нашу нетривку державницьку ідею. Це не означає, що ми повиннірадіти своєю бідністю. Її треба позбуватися як найбільшого внутрішньогогоря, а не як зовнішньої перешкоди на шляху до Європи. Справу требапоставити так, щоб нас запрошували як могутню державу з високимдобробутом до об’єднання з Європою, розуміючи, що ми там потрібнінасамперед не як виробники і з’їдачі хліба, а як нація, котра даєконтинентові омріяну безпеку.

Сучасній західній цивілізації, у формуванні якої досі українськакультура участі майже не брала, хоч її впливи постійно відчувала, бракуєоздоровчих, нових, ініціативних ідей. З такими ідеями українськакультура могла б прийти до Європи, бо вона їх виробила в процесі свогостановлення і самоствердження. Свобода як тяжкий обов’язок пам’ятати проправа ближнього, як засіб проти присмерку та розгублення ідеалів іпогляд на неволю як формуючий ідеали чинник розвитку народу зпереродженням людини на раба і сотворенням людини з раба, нарешті,постання нації з безликої маси — хіба ці відкриття сучасної нашоїкультури не могли б зацікавити світ?

Західна цивілізація, яка втрачає національні прикмети, відчужується відхристиянської моралі, дедалі більше підлягає фінансовій диктатурісвітових корпорацій і банків, могла б бути збагачена культурамицентральноєвропейських народів, що несуть у собі енергію нешовіністичних, а здорових національних ідей з пошануванням людини залюдяність і за непідвладність матеріальній мамоні.

Та не йдеться тут про нав’язування своєї культури Європі, а тільки пронаш діалог з нею, що в ньому ми могли б і стати як рівня, і вчити, івчитися, і пізнавати безперечні достоїнства нашого національного єства.Досвід нашої історії та культури говорить, що кінець національних держав— це велика ілюзія Західної Європи. Їй треба було б повчитись уконструкторів «єдиного радянського народу», що розпався, хоч бувзлютований не лише злою волею кремлівських імператорів, а й необхідністюспільної війни проти німецького фашизму. Захід не бачить національноїприроди конфліктів, що ними сьогодні переповнений світ. Якщо боротьбачеченців за свою незалежність трактується як терористична акція абозамовчується Заходом, то це знак, що не лише його політика, а йцивілізація — лицемірні та хворі, бо ці речі розділити неможливо.

Існування Української незалежної держави з усіма її вадами — цекардинальний історичний поворот, який дає нам шанс пізнати своїполітичні хвороби, що нас супроводжували в минулому, оздоровитись усвоїй колективній свідомості, зорієнтуватися, нарешті, на власні сили вбудівництві власного самостійного життя. Ми повинні збагнути, хто ми єсамі в собі і для самих себе, щоб це стало в очах інших націй, якідивляться на нас, правдою про нас.

А ми самі в собі маємо болючу тріщину-рану, бо належали одночасно доЗаходу і Сходу, до двох протилежних історичних, культурних і релігійнихнапрямів, що є однією з причин нашого національного розладу. В.Липинський виводив з цього ідею українського месіанізму, яка полягала втому, що нашому народові призначено об’єднувати й гармонізуватицивілізаційні східні і західні рухи. Час для цього ми втратили, бо немали своєї держави, не оборонили наших західних сусідів од східноїімперії; самі стали не тільки жертвою, а й опорою царської та радянськоїРосії в її загарбницькій політиці. Сьогодні наше призначення в тому, щобвийти на прямий цивілізаційний контакт з Європою, прийняти в політиціте, що відповідає нашому духові і нашій культурі ще відтоді, колиКиївська Русь була в династичних зв’язках не з Візантією, а з Європою, акозацька держава будувалася вихованцями польських та західноєвропейськихвищих навчальних закладів. Певна річ, при цьому необхідно триматисявласних поглядів на головні загальноєвропейські моральні і духовніцінності. Світове покликання України сьогодні, мабуть, краще за насрозуміють народи, що визволилися з комуно-російського гноблення ісприймають нашу незалежність, як Боже благословення для їхньої свободи.Якщо європеїзація України зможе позитивно вплинути на демократичнийрозвиток Росії, допоможе їй позбутися імперського синдрому і, хоч у цеповірити тяжко, визнати de facto нашу державу як необхідну умову для їїнового буття, то це було б великим, у романтичній термінології —месіанським досягненням нашого міжнародного призначення.

Наша національна ідея зазнавала каліцтва через те, що ми змушені буливикористовувати ворожнечу між нашими гнобителями у своїх визвольнихцілях. Це було навіть причиною гордості, про що 1863 року в «Зазивномулисті до української інтеліґенції» писав Пантелеймон Куліш: «… покільстояли ми за Польщу, під п’ятою в ляха ізвивалась Москва, а як почалистояти за Москву, стала тогді Польща пищати під п’ятою москаля». Битиодного ворога службою іншому ворогові — наша трагедія, найстрашнішийакт якої розігрався в Другій світовій війні під Бродами, де з обох боківішли в атаку українці, одні — в німецьких, а інші — в радянськихмундирах. Гіркішої іронії долі, мабуть, не зазнав жоден європейськийнарод.

Орієнтація не на власні, а на союзницькі, як правило, непевні тахижацькі сили в здобутті державності розривала не тільки територію, а йдуховний організм української нації. Мати лише одного ворогапарадоксальним чином нам допомогла імперія, зібравши майже всіукраїнські землі під своїм ярмом і, не хотячи, проти власної воліоб’єднала визвольну енергію великого народу воєдино. Вже після розвалуСРСР деякі російські шовіністи визнали, що приєднання Західної Українидо Східної було помилкою імперії, інакше кажучи, її ненажерливість сталапричиною її смерті.

З моменту постання Української держави українська ідея одержала могутнійімпульс для нового життя, але він не був підтриманий всіма урядовимиструктурами. Носіями ідеї — і це велике наше досягнення — сталидемократичні партії та громадські організації, що поставили своїмзавданням працювати на відродження пам’яті про українську державність іна запровадження української мови у ті сфери життя, звідки вона булавигнана русифікаторами. Національна ідея перестала бути парафієюрадикального націоналізму, але, будучи зігнорованою владнимиінстанціями, вона змушена буде приходити за допомогою саме до нього,мати його напоготові, як зброю. Народ зобов’язаний боротися за своєжиття. Він має право застосувати зброю не лише тоді, коли йомузагрожують зброєю, але й тоді, коли його хочуть піддати політичнійлоботомії, щоб вирвати з його мозку пам’ять про те, хто він є.Національний максималізм, однак, був би сьогодні для нас шкідливим, бозростання української свідомості хотів би підігнати силою, нагадуючидикуна, що палицею б’є й ламає дерево, аби воно швидше росло.

Особливо обережними ми повинні бути у сфері мовної політики, де коженкрок має бути обдуманий до найменших дрібниць. Але обдуманий крокналежить зробити. Щороку на святі Незалежності має звітувати Президент іуряд, що зроблено для утвердження нашої мови як мови науки, освіти,виробництва, армії, торгівлі, підприємництва і засобів масовоїінформації. Українська мова для України ніколи не була тільки засобомспілкування, збереження фольклорних та літературних цінностей, творенняфілософсько-духовного коду нації. Вона була і, мабуть, ще довгозалишатиметься політичною зброєю народу, кореневищем його державності.Теорія про те, що український народ не втратить своєї психічноїоригінальності, втративши мову, тобто що українська ідентичність можебути сформована і на російській мові, є фантазією людей, що механічнопорівнюють українців з ірландцями, які, втративши свою мову, зосталисясобою і збудували навіть свою державу. Ці люди не враховуютьагресивності імперської психіки, якій служать російська мова й культура,а також і того факту, що українська нація збереглася завдяки свомупісенному талантові. Ці люди не знають, що тепер ірландці намагаютьсявідродити свою мову, розуміючи: без неї вони можуть втратити своюдержавність.

Психічний феномен українців за межами їхньої мови існує так само, якіснує психічний феномен євреїв, котрі не знають своєї мови, аленеможливо уявити собі Ізраїльської держави без Біблії і без мови, якоюнаписано заповіти Мойсея. Заберіть у нас одного Шевченка, і всінаціональні храми на нашій землі почнуть падати. Це знають підступніантиукраїнські сили, що прагнуть із Кобзаревого чола зірвати ореолгеніальності, вийняти державницьку душу з нашої мови. Чи треба доводити,що мовна політика в Україні — головний індикатор туподумства абосамозгубного інстинкту влади, бо все, що працює проти української мови,прагне знищити насамперед саму владу.

В численних публікаціях наших політиків та істориків підкреслюється фактнерівнозначності сходу і заходу України на площині національногосамоусвідомлення. Справді, схід більше зрусифікований, але такий поглядне позбавлений схематичності і перебільшення. На сході і на півдніУкраїни село розмовляє українською мовою, а суржик і примітивнаросійська мова є прикметою міста, поросійщеного робітництва ічиновництва. Опір українській мові чинять, як правило, не лише росіяни,а й малороси, які не ідентифікують себе ні з Росією, ні з Україною, атільки з проміжною низькоосвіченою групою населення, що хоче жити вУкраїні, але за рабською інерцією служити Росії. Якби малороси відчули,що українська мова здатна відкрити для них двері до університетів, допрестижних професій, до вигідного становища в суспільстві, що вонасправді, як записано в Конституції, є державною мовою, вони заговорили бпо-українськи. Пасивно українську мову знає кожен громадянин України, адо її активного знання і практичного вживання його може привернутиактивна проукраїнська політика нашої держави.

Схід більше русифікований, але й більше модернізований, ближчийекономічними інтересами до Європи. Це впливає і впливатиме накристалізацію його нинішньої розпливчастої українськості. На Сходікипить господарське життя, народжується промислова і хліборобська міцьдержави, виникають перейняті українською ідеєю нові політичні осередки.В цьому напрямі діють деякі вищі навчальні заклади, культурні центри таустанови. Прикладом може бути журнал «Кур’єр Кривбасу», який стававангардним виданням українського письменництва.

Тому з гірким подивуванням слухаємо деяких львівських таівано-франківських інтелектуалів про необхідність автономізації чинавіть відокремлення Галичини від Великої України. Мовляв, Донеччина іСлобожанщина москалізують нас. Можливо, ця провінційна схибленість євиявом почуття меншовартості щодо сконцентрованих на сході України нашихнайбільших державних можливостей і майбутніх досягнень. Бо ж головнаперспектива економічного і всілякого іншого нашого розвитку лежить надморем. Крим у певних аспектах має таке саме значення для нашоїдержавності, як незабруднені російщиною західні околиці наших земель.

За числом і різноманітністю своїх субетносів, за багатством своїхетнічних культур українці належать до великих народів. Політикаокупаційних режимів, що намагалися розчленувати нашу націю,проголошуючи, наприклад, лемківський діалект русинською мовою, агуцульську етнічну неповторність — належною до польського чирумунського етносвіту, зазнала краху. Ми повинні дбати про збереження ірозвиток етнічної багатогранності нашого народу, бо в самопізнанні націївелике значення має подив од усвідомлення її неосяжності.

Спільної свідомості, збудованої на пізнанні правди про свою Батьківщину,українці ще не мають. Це головна причина політичних непорозумінь,розбіжностей, конфліктів між національно свідомими суспільнимиформаціями і оглухлою до національних проблем владою. Відсутність такоїсвідомості зумовлює існування ідеологічного хаосу в Україні, а цезагрожує українській державності.

Спільна свідомість нації здатна внести в поведінку більшості громадянвпевненість у тому, що за всіх соціальних і політичних неузгоджень міжними існує для них єдине, недискусійне начало їхнього роду, їхньої мовиі духовної екзистенції, — це і є розвитком національної ідеї. У Польщініхто не робить собі трагедії з того, що до влади прийшли колишнікомуністи, бо всі громадяни знають, що жоден їхній уряд не працюватимесупроти національних польських інтересів. Практика показує, що лівийуряд наполегливо продовжує лінію правого уряду в головних питанняхзовнішньої та внутрішньої політики. Якщо правиці вдалося здобути дляПольщі членство в НАТО, то лівиця все робитиме, щоб Польська Республікаякомога швидше стала членом Європейського Союзу.

Так відбувається в усіх державах, де національна ідея пронизує,об’єднує, виховує різні соціальні верстви і політичні сили, хоч прицьому не відбирає в них права виступати зі своїми поглядами, вимогами,концепціями стосовно внутрішнього і зовнішнього устаткування країни.Національна ідея в розвинених демократичних суспільствах виступає якрегулюючий фактор, що не допускає до пророкованих марксистами революцій,розриву народів по межі, що ділить багатих і бідних.

Спільна свідомість українського народу, хоч повільно, та все жформується на наших очах силою обставин його територіальної,економічної, мовної і культурної зібраності. Схід поволі, але все жпереймає політичну культуру заходу України, а захід приймає досвіднаціональної витривалості, що його протягом століть під московськимкараулом набула Східна Україна. Йдучи назустріч одна одній, шануючи однаодну, переймаючи одна від одної реґіональні традиції патріотичногозмісту, всі України, від Закарпатської до Слобожанської, обов’язковозійдуться в українській ідеї і об’єднаються в нерозривній єдності нашогонароду.

Та чи можуть саме так сходитися маси народу з кастою нових, духовночужих і ворожих Україні олігархів, які намагаються за допомогою владивідгородитися муром від зубожілої нації? Не можуть, не зійдуться, якщозаконодавча і виконавча влада не стане на боці упосліджених, не знищитьспекулятивну монополію комуністів обстоювати соціальну справедливість ісама не візьметься запроваджувати цю справедливість у життя. Це —альфа і омега української ідеї: створити націю, об’єднану не лишеісторичною пам’яттю, мовою і культурою, а й залученням кожногогромадянина до реалізації своїх здібностей, до конкретної праці набудівництві демократичного суспільства і національної держави. Алесьогодні сотні тисяч українців будують не Україну, а Європу і Росію, імарно сподіватися, що всі вони колись навернуться до власного дому. Атих, хто вже тепер повертається в домовинах, стільки, що, здається, нібивсі вони побували не на чужій роботі, а на війні.

Сьогодні ми маємо ситуацію, яку передчував В. Липинський, ще 1919 рокупишучи: «Що буде, коли кожна наша демократична партія буде в поняттянації на Україні вкладати інший культурний, соціальний, економічний іполітичний зміст і прийнятими в демократіях методами буде при свомуусвідомленні народу паскудити поняття нації, яке пропагують іусвідомлюють її політичні противники?» [11, с.468]. Видатний нашдержавник також вважав, що ідея нації не може бути знаряддям політичноївнутрішньої боротьби. А як нам дійти до такого стану, коли поняттяукраїнської нації буде однаковим для українського Президента,парламенту, уряду, для партій, що йдуть із владою, і для партій, щойдуть проти неї? Поняття рідної нації повинне бути в загальних рисах длявсіх українців однаковим, недоторканним, священним, як святая святих вдавньоєврейському храмі. При нашій розгнузданій демократії, яка дозволяєпартіям з антиукраїнським нутром діяти на повалення нашої державності,численним засобам масової інформації — русифікувати Україну, а самійвладі — бути ніби за межами національної ідеї, ми маємо покладатися наінстинктивну, стихійну волю до життя нашого народу, на розвиток уінтеліґенції і в новоутворюваному середньому класі державницьких сил.

Нашу національну свідомість причаєні вороги намагаються підступнимиін’єкціями песимізму і нарікання на незалежність довести до повногозатьмарення. В уколах докторів з добре відомих спецслужб, а також ублекоті домашніх язикомовних знахарів схована трутизна політичноїроздратованості, зневаги і навіть ненависті до власної держави, яканібито стала головною причиною бідності і вимирання українського народу.Ми, однак, знаємо, що наша бідність і невтішна демографія походять якразвід національної невизначеності нашого керівництва, яке має державу, алене має вітчизни.

Зберегти і зміцнити почуттям батьківщини свою державу — це завданнянашої інтелектуальної та політичної еліти, зрештою, завдання нашогонароду, якщо він хоче бути нацією, успішно конкурувати з могутнімисусідами в усіх сферах життя. Тільки Українська держава, в якійдомінуватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину іневмирущість. Тільки за умови тривалого, не обриваного існуванняУкраїнської держави неподільність України та її суверенітету станеморальним законом і незаперечною істиною для наших громадян і для всьогосвіту.

За всіх недоліків нашої державної системи, вона має певні заслуги, дояких належить збереження територіальної цілісності, європейський вибір,підготовка до членства в НАТО, негативне ставлення доросійсько-білоруського союзу, аграрна реформа, зростання внутрішньоговалового продукту. Якщо ми зуміємо визволятись від своїх невдалихправителів конституційним способом, не розхитуючи і не розвалюючидержави, а тільки вдихаючи в неї дедалі більше національної і соціальноїсправедливості, ми станемо впорівень з найрозвиненішими демократіями. Атам пануючі та опозиційні течії час од часу сходяться в компроміснерусло згоди. Таке політичне життя можна уявити собі в образі великоїріки, яка то з’єднує, то роз’єднує при островах свої води, але нерозливається так, щоб зникнути в безбережжі чи затопити і знищитипоселення на своїх берегах.

Ми дуже довго були в національному поневоленні, тому дуже довго за часівУкраїнської держави будемо жити під натиском тривоги за її існування інормальний розвиток. Ми тепер нагадуєм ізраїльське плем’я, що вирвалосяз єгипетського дому неволі в голодну пустелю, втрачає віру в обітовануземлю, але рухається вперед за огненним стовпом, який веде через піскирозчарування і зневіри до повноцінного, творчого, національного життя.Цим огненним стовпом і є українська ідея, яка нас живить, скеровує інадихає вічним світлом.

Література:

1. Франко Іван. Україна іrredenta // Тисяча років українськоїсуспільно-політичної думки. — К., 2002. — Т. V (2). — С. 268

2. Шевчук Валерій. Суспільно-політична думка в Україні від 1710-го по90-і роки XVIII ст. // Тисяча років української суспільно-політичноїдумки. — К., 2002. — Т. IV (1). — С. 9.

3. Козачинський Михайло. Філософія аристотеліанства // Тисяча роківукраїнської суспільно-політичної думки. — К., 2002. — Т. IV (2). — С.28.

4. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — К., 2002. —Т.V (І). — С. 259.

5. Тисяча років української суспільно-політичної думки. К., 2002. —Т.VI. — С.31.

6. Кравченко Богдан. Соціальні зміни і національна свідомість в УкраїніXX століття. — К., 1997. — С. 195.

7. Костомаров Н. Две русские народности. — К., 1991. — С. 69.

8. Леслі А. Пал. Аналіз державної політики. — К., 1999. — С. 24.

9. Чепелли Д,, Оркень А. Проблеми Восточной Европы. — Вашингтон, 1992. —№ 35-36. — С. 179.

10. Колаковський Л. У пошуках варвара: Дванадцять польських есеїв. — К.,2001. — С. 213-214.

11. Липинський В. Листи до братів хліборобів // Тисяча роківукраїнської суспільно-політичної думки. — К., 2002. — Т. VI. — С.468.

Похожие записи

ukrreferat.com

Формування української народності (реферат) - Реферати Українською, курсові, дипломи

Реферат з українознавства

Формування української народності

Формування української народності, що почалося в глибині століть,тривало і в XIV—XV ст. Але умови цього процесу надто ускладнилися.Українські землі захопили різні держави, що мали відмінні від українцівмову, релігію, культуру та історичні традиції. Проте між окремимичастинами Південне-Західної Русі-України розвивалися економічні,політичні, культурні зв’язки.

Українська народність формувалася на землях Київського, Переяславського,Чернігово-Сіверського князівств, Буковини і Закарпаття. В XV—XVI ст.територія розселення українців поширилася на південний схід, на НижнєПодніпров’я, Побужжя, лівий берег Дніпра. Термін «Україна» поширюється зНаддніпрянщини на всі українські землі, витісняючи попередній «Русь». Цяназва фігурує в офіційних документах, художніх творах, народних піснях.З XIV ст. з’явилася назва «Мала Русь». Вперше її вжито в грамотахостаннього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава II, який титулувавсебе — «король всієї Малої Русі». Згодом термін «Мала Русь» здебільшоговживався в офіційних документах. Народ же називав себе русинами — слово,утворене від «Русь». (Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часиназивали московитами).

Однією з найважливіших ознак народності є мова. В XIV—XVI ст. на основімісцевих південних діалектів, внаслідок спілкування з мовами сусідніхнародностей склалася українська мова. З XIV ст. вона стає по сутісучасною українською мовою. Наприкінці XVI ст. робилися спроби наблизитикнижну мову до живої народної української мови.

У XIV—XV ст. культура України розвивалася в складних умовах.Роз’єднаність українських земель, іноземне гноблення, спустошливітурецько-татарські напади -все це гальмувало процес становленняукраїнської національної культури. Але й за таких умов культурнийрозвиток не припинився. Українська культура розвивалася на засадахвітчизняних традицій попередніх віків, вбираючи в себе ідеїєвропейського Відродження.

Самобутність культурного життя України XIV—XV ст. зумовлена тим, щонарод із втратою державності був приречений виключно на роль виконавцячужої волі, позбавлений можливості вільно розвивати свої інтелектуальніта творчі здібності. За таких обставин енергія українського народуспрямовувалася на доведення своєї життєвості через національну культуру.Людські взаємини, побут, православна віра визначили коло суспільних такультурних інтересів.

Школи існували при монастирях, церквах, але виникали і в маєтках деякихфеодалів. Учителями були дяки. Навчалися діти грамоті, молитвам,церковному співу. Окремі українці здобували освіту в школах Польщі,Чехії, Німеччини. Наприклад, син ремісника з Дрогобича Юрій Котермак(Дрогобич) закінчив Краківський університет, потім перейшов у Болонськийуніверситет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію ймедицину, в 1481— 1482 pp. був ректором університету. В Римі вийшлакнига Ю.Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року». Автор подав багатийматеріал з астрономії й географії. Зокрема, зробив першу в друкованійлітературі спробу визначити географічну довготу міст України. Ця книга —перша видана за кордоном наукова праця українського автора.

Усна народна творчість представлена казками, легендами, переказами,притчами. До нас дійшло багато обрядових пісень:

Бодай пану у дворі страшно,

Як нам в полі сонце зайшло.

Сонце зайшло — ми ще жнемо,

При місяці снопи носимо,

При зіроньках копи кладемо,

Опівночі додому йдемо,

На світанні вечеряємо.

Удень білий знову йдемо…

Бодай пана громи вбили,

Як ми ручки потомили.

Зберігалася традиція літописання. У литовсько-білоруських літописахмістяться цінні дані з історії українських земель. Характернаособливість літописів — наявність «повістей»—вставок, що наближаються дохудожніх творів. Цікавими пам’ятками українського літописання є КороткийКиївський та Короткий Волинський літописи, створені на зламі XV- XVI ст.анонімними авторами. У цих творах значне місце відведене висвітленнюборотьби українського народу проти турецько-татарської навали,оспівуються ратні подвиги князя К.Острозького. Автор порівнював його зАнтигеном, полководцем Александра Македонського, навіть з біблійнимигероями.

Значної популярності набули перекладні твори світської літератури:«Александрія» (про Александра Македонського), «Троянська історія»,«Ізмарагд» (збірка повістей та повчань), ірландська повість проТаудаля-лицаря, в якій описано фантастичну мандрівку в потойбічний світ.

Центрами книгописання були монастирі, що збирали під своїм дахомпереписувачів, художників, проповідників, музикантів, учених. Серед книгтієї далекої доби — «Євангеліє» зі Спаського Красносільського монастиряв Луцьку, «Євангеліє» диякона Спиридона, «Київський псалтир» того жавтора. Найвидатніша пам’ятка XIV ст. — «Київський псалтир», оздоблениймайже 300 мініатюрами з алегоріями, пейзажами.

Книги XIV ст. писалися на пергаменті. В XV ст. пергамент замінив папір.

Архітектура й образотворче мистецтво України розвивалися на самобутнійнародній основі. У цей період церковні впливи дещо витісняютьсясвітськими елементами. В неспокійні часи XIV-XV ст. боротьби з татарамирозвивалося головним чином оборонно-замкове будівництво. Кам’яні замкиздебільшого споруджувалися на Правобережжі, у Східній Галичині, наПівнічній Буковині, Закарпатті (Луцьк, Володимир, Острог, Львів,Кам’янець-Подільський та ін.). Навколо тих міст, де не було багатихпокладів каменю, а лісу вистачало, зводилися земляні й дерев’яніукріплення (Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль та ін.). Навітькультові споруди пристосовувалися до оборонних цілей. Найвизначніші зпам’яток архітектури цієї доби — церкви-твердині у селі Сутківці наПоділлі, Зимненський Успенський монастир на Волині, церква Богоявления вОстрозі та ін. Більшість монастирів обносилася міцними мурами.

Застосування вогнепальної зброї вплинуло і на структуру твердинь. У XVст. вежі будувалися так, що виступали за лінію мурів і мали квадратнуабо п’ятикутну форму.

У живопису подекуди з’являлися елементи світського характеру. Вобразотворчому мистецтві панував релігійний живопис — іконопис.Українські малярі продовжували візантійські живописні традиції. Унайбільших містах України — Львові, Перемишлі, Луцьку— існувалиоригінальні живописні школи. У XV ст. виник український іконостас. Так,українські майстри на чолі з Андрієм розписали фресками Ягеллонськукаплицю в Любліні, Вислицьку колегіату та інші культові споруди уПольщі.

Основою музичної культури була пісенна народна творчість. Тексти ймелодії складали переважно народні поети, композитори — кобзарі,бандуристи, вони ж були і виконавцями. Кобзарі оспівували героїчнуборотьбу народу з турками, татарами, іншими поневолювачами. Народнимиінструментами були бандура, кобза, гудок, волинка, бубни, сопілка,дудка, в Карпатах — трембіта. Великого поширення набув танцювальний жанр— гопак, козачок, їхні мелодії були надзвичайно популярними.

Джерелом театру були народні ігри. У той період розвивалося таке явище вісторії театру, як діяльність скоморохів — співаків, музикантів,танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів. Осілі скоморохи виступалипід час свят. Мандрівні об’єднувалися у ватаги й переходили з місця намісце, відвідуючи й деякі інші країни. Скоморохи грали на майданах, наярмарках просто неба, обходячись звичайними ширмами, за якими вонипереодягалися. Вже їхній зовнішній вигляд — короткополий одяг (щовважалося гріхом), маски, «бісівська» поведінка, не кажучи про змістїхнього мистецтва, спрямованого проти церкви й феодалів, — викликалинезадоволення держави і світських феодалів.

Руїна Києва в 1240 р. призвела до того, що київські митрополитиперебралися до Володимира Суздальського. Галицько-волинські князідомоглися створення окремої Галицької митрополії, яка протрималася докінця XIV ст. Москва, що набирала все більшого впливу, без порозуміння зпатріархом на соборі 1448 р. обрала свого митрополита, поклавши початокнезалежній Московській державі.

Литва з великим незадоволенням дивилася на церковну залежність відМоскви своїх українських і білоруських провінцій. Ольгерд добивсявисвячення для Литви митрополита Кипріяна, але той незабаром утік доМоскви. Остаточне розмежування митрополій відбулося після утвореннянезалежної московської церкви і висвячення на Київську митрополіюГригорія Болгарина (1458 р.). У результаті всі українські й білоруськіземлі надалі залишилися підпорядковані царгородському патріарху.Резиденція митрополита київського, галицького і всієї Русірозташовувалася здебільшого у Вільно.

У Литві православна віра спочатку була панівною, державною. За Ягайла,який прийняв католицьку віру, це становище кардинально змінилося. Алевже в 30-х роках XV ст. обмеження щодо православних були скасовані.Незважаючи на це, становище православної знаті Великого князівстваЛитовського погіршилося. Тому частина князів і бояр Чернігово-Сіверщиниперейшла на бік Москви. Інші поступово покатоличувалися, аби мати доступдо керівного становища в польсько-литовській державі.

Серед причин занепаду православної церкви в литовській Україні булопадіння авторитету митрополита, якого призначав переважно сам князь. Напосаду єпископа висували здебільшого представників світської знаті.Ставши єпископом, такий шляхтич часто зовсім не переймався церковнимиінтересами, зберігав світські звички, інколи єпископами ставали цілкомнегідні з моральної точки зору люди. Великої шкоди церкві завдававпатронат світських людей над церквами й монастирями. Магнати, уволодіннях яких були церкви й монастирі, розглядали їх як своювласність. Становище віруючих ускладнювалося, коли вельможа-патронпереходив з православної віри в іншу.

Дезорганізована церква не могла підтримувати українські духовнітрадиції, зберігати українську мову, народність в умовах наступуполонізації та покатоличення.

Культурне життя українських земель в той період перебувало під постійноюзагрозою заборони й викорінення. Багато цінних пам’яток загинуло. В цейперіод український народ втратив державу, йому загрожувала повнаасиміляція. Культура України середньовіччя була проміжним етапом міжкультурою Київської держави й культурою національного пробудження XVIIст. В ній перехрещувалися проміння духовності Сходу й Заходу.

Похожие записи

ukrreferat.com

Становище української мови в Україні, історія і сучасність (реферат) - Реферати Українською, курсові, дипломи

Реферат на тему:

Становище української мови в Україні, історія і сучасність

У наш час склався значною мірою загрозливий стан щодо української мови.Катастрофічно звужується вживаність нашої мови. Буквально на очахзменшується відсоток українців, що визнають українську мову за рідну. Щедекілька десятиліть тому всіма засобами, і замаскованими, і відкритими,українська мова витискалася з життя, то про це аж ніяк нерекомендувалося писати (навпаки, в усіх дозволених працях лід булоговорити про небувалий розквіт української мови), годі було сподіватисясказати про це відкрито. Працю, у якій би все це називалося своїмисловами, просто не дозволили б надрукувати. Український мовознавець,небайдужий до долі своєї мови, мов би відповісти на питання про причиницього стану та шляхи його подолання.

Для формування українського народу з його відмінною від іншихспоріднених слов’янських народів українською мовою важливим чинником,очевидно, була вже чітко вирізнювана в особливий природний і економічнийкомплекс територія, котра сприяла як формуванню тут окремого народу зокремою мовою, так і їхній міцності. А. П. Непокупний якось висловивдумку (на жаль, здається, не відбиту в його працях), що є території,начебто покликані формувати народ. Вони як озеро: склад води можемінятися, але форма, обриси берегів залишаються. Україна як земля, щомає своєю віссю Дніпро, обмежена з півночі Прип’яттю і Десною, з півдня— Чорним і Азовським морями, із заходу — Карпатами і Дністром, зі сходу— південними відногами Середньоросійської височини, Дінцем і Донецькоювисочиною, має цілком виразні межі, становлячи певну географічнуцілість. Слід однак, відзначити, що на цій землі, де поряд зі слов’янамив давнину жили також на сході іранці (скіфи), а можливо, і сінди(індоарійці), на заході —у Галичині, а також даки (у Закарпатті), скрізьузяв перевагу слов’янський елемент, що склався в окремий слов’янськийнарод — українців, зі своєю окремою українською мовою.

Український народ на землях України (первісно — Русі) сформувалопоєднання слов’янського елемента, який у кінцевому підсумку переваживтут етноси з цими по слов’янськими народами.

Багато віків українців гнобили загарбники, зайди, запроданці. Одніпереконували нас, що ми — малополяки, інші — що малороси. І всінамагались позбути нас нашої історії та мови, виховуючи на історичнихміфах і нав’язуючи чужу мову. Панас Мирний зазначав, що «найбільше інайдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованкалюдського духу, його скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя,і свої сподіванки, розум, досвід, почування». «Осягаючи довколишнійсвіт, установлюючи зв’язки між явищами дійсності,— пише МаргаритаЖуйкова,— наші предки відображували їх у мові. Кожен народ відбиває вмові найсуттєвіші риси власного світосприйняття, що склалося вконкретних географічних умовах, унаслідок неповторного історичногорозвитку». У середині минулого століття Костянтин Ушинський писав: «Мова— найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі,живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історично живе ціле.Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме цежиття. Коли зникає народна мова, народу більше нема!.. Поки жива народнамова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильстванестерпнішого, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створенунезчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все— і він може його повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вжене витворить її, навіть нову батьківщину може створити народ, але мови—ніколи; вимерла мова в устах народу— вимер і народ». Ці думки видатногопедагога геніально синтезувала поетеса Ліна Костенко: «Нації вмирають невід інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».

На думку доктора філософії Катерини Шудрі; «Найприкрішим для доліукраїнського народу є те, що багатосотлітнє поневолення і тоталітарніутиски призвели до широкомасштабної асиміляції та значних деформацій унаціонально-культурному самоусвідомленні… Поширеними стають явищамаргінальності, історичного безпам’ятства, самозневаги до власнихкультурних цінностей. Відбуваються дестабілізація структури мови, втратаїї престижу. З’являється особлива категорія «російськомовних» українців,від матері до дитини вже не передается у спадок рідна мова. І якнаслідок — руйнівні процеси у самосвідомості нації, її духовномурозвитку. Народ без масної мови стає просто населенням, поволізрікається своєї культури і, зрештою, втрачає природне почуттябатьківщини».

Ставлення до національної історії як до власної духовної спадщини,визначає рівень національної свідомості; втрата мови веде до втратинаціональної ідентичності. Ще й сьогодні знаходяться сили, якінамагаються нас переконати, що ми «не державний народ», бо «такисторически сложилось», що наша мова — полонізований «русский язык».

Радикальні зміни суспільних відносин, що відбулися в Україні задванадцять років незалежності, зумовили істотну зміну багатьох понять, утому числі й щодо використовування державної мови, зокрема навиробництві, в науці, культурі, техніці.

В Україні вже діє кілька тисяч державних стандартів, почала формуватисьвідповідна система понять і науково-технічна термінологія, що відображаєїх засобами державної мови, створюються галузеві термінологічнісловники.

Та це дається дуже непросто. За десятиліття окупації червоної Росіїзнавців нескаліченої української мови лишилося одиниці, й навіть їмважко знайти правильний орієнтир у пануючому в Україні суржику.

Попри все, використання державної мови зростає.

Та зростає надто повільно.

З розширенням функціональних меж української мови зростає і спротив, яксвоїх, так і закордонних прибічників хохланізації України. А длядосягнення цього виду манкуртства «все средства хороши» і всі вонивикористовуються.

Згадаймо ту безліч публікацій і заяв діячів різного ґатунку сусідньоїдержави про примусову українізацію українців, про «бедственное положениерусских и русского языка в Украине», про «русский Севастополь, потомучто за него пролито слишком много русской крови». Згадаймо постанови ізаяви Госдуми щодо «незаконності» передачі Україні Кримськогопівострова.

А наші зверхники, як правило, ввічливо мовчали, хоча Верховна Рада малавсі підстави порушити питання про стан українців та їхньої освіти йінформаційного забезбечення українською мовою в Росії, про незаконністьрішень 1919 р. та 1925 р. щодо включення до складу РСФСР Гайворонського,Путивльського і Новооскольського повітів Курської губернії; Острозького,Богучарського, Биргоченського — Воронезької; Таганрозького — Донськоїобласті; Тимрюкського та Єйського — Кубанської, де українці становиливід 51 до 90% загальної кількості населення.

Згадаймо брутальне й озлоблене втручання церкви сусідньої держави, колицерковники, підпорядковані патріарху Алексію (Ридіґеру) твердили, щоукраїнська держава не має права запрошувати, а українська церквапідтримувати державний візит визначного гуманіста папи Івана-Павла ІІ.

Все це є втіленням у життя заходів, запропонованих полтавськимгубернатором Багговутом ще 1914 р. В таємній записці на ім’я міністравнутрішніх справ Російської імперії для боротьби з «украинскимсепаратизмом» він, зокрема, пропонує:

«12. Необходимо субсидировать некоторые газеты, издающиеся в Киеве,Харькове, Полтаве и Екатеринославе, с целью борьбы, путём печати, сукраинским движением. Основания борьбы должны быть следующими:

а) доказательство кровной родственной связи народностей великорусской ималороссийской; признание общего корня этих наречий и полонизациималорусского языка в прежние времена;

б) разъяснение, что «украина» означает «окраину» и что такие окраины доприсоединения к России были и у Польши и у России. Необходимо правдивоосвещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще «окраины»Государства, поясняя, что никогда никакого «украинского» народа не было;

в) возможно частое появление в субсидируемых газетах статей онеобходимости общегосударственного языка, каковым только и являетсявеликороссийское наречие, о богатстве русского языка, обширности ибогатстве его .литературы и т. д., о роли современного малорусскогоязыка как простонародного и не имеющего литературы и будущности;

г) помещение статей об экономической связи малорусских губерний свеликорусскими».

Книжковий ринок України заполонений російською продукцією з життєописамиімператорів, імператриць, діячів «бандитского Петербурга» та інших«русских деятелей», секспорадами, астрологічними календарями… Аукраїнська книжка, майже задушена податками свого українського уряду,—як голка в копі сіна. За дванадцять років незалежності кількість виданьукраїнською скоротилася вдесятеро. В комі перебуває документальне танауково-популярне кіно, а анімалістичне та художнє ледь животіють.

Результат: за офіційною статистикою, у 1999 р. (на восьмому роцінезалежної України), частка періодичних видань українською мовоюстановила у середньому по Україні лише 13%, а в ряді областей — 5 інавіть 3 відсотки. Частка українських фільмів у інформаційному просторістановила 2%. На 80?’о , залишаються російськими фонди бібліотек. Тожне дивно, що

На мосту через залізничну колію поблизу Жулян у Києві з’являється гасло,яке залізничники періодично зафарбовують: «Хороший хахол — мёртвый!».Щоб хоч якось допомогти українському книговидавництву, Верховна Рада влютому 2003 року, подолавши вето Президента(!), звільнила відоподаткування українську видавничу продукцію.

Закон про державність української мови чиновниками, по суті все щесовєцькими, перетворено на опудало, яким залякують «русскоговорящих». їмже підсовують як альтернативу ідею «государственности русского языка наУкраине».

Російська мова все ще переважає в ЗАГСах, ЖЕКах, у наукових установахНаціональної Академії наук України, в школах (навіть з офіційною назвою«українська») та вищих навчальних закладах, особливо після підписанняПрезидентом України 15 червня 1999 р. доручення міністрові освіти, якимдозволив вступникам до вищих навчальних закладів складати вступні іспитиросійською мовою.

Зросійщення українців продовжує армія, міліція, заклади виконаннявироків, церква Московського патріархату.

Ігнорує державну мову значна частина народних депутатів, які своївиступи у Верховній Раді проводить лише на «общепонятном», хоча в статті15 «Закону про мову» чітко сказано, що мовою з’їздів, сесій,конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних,партійних, громадських органів є українська мова. В найвищих посадовихкабінетах звучить «великий и могучий русский мат». Цей «подекудинелітературний відповідний лексикон», на переконання «бувших краснихдиректорів», здатний розв’язати проблеми в у країні. Чинного «Закону промову» не дотримуються і найвищі урядові особи в Міністерстві внутрішніхсправ, Державній податковій адміністрації, армійські генерали й генералиприкордонних військ.

Стара мудрість стверджує: «Хто не знає мови народу, на землі якогоживе, той або гість, або наймит, або окупант».

Кожен народ — створена Богом неповторна квітка, що росте поруч з іншимина клумбі, яку ми називаємо людством. Квітка, яка має свій, відміннийвід інших, аромат, якою є мова цього народу. І кожен з нас, пелюстокквітки, яку ми називаємо «Україна», відповідальний за її мову.

«Своєрідність мови,— зазначала К. Шудря,— впливає на сутність нації, їїсвітобачення, менталітет, вдачу, звідси розрізнення мов — це передусімрозмежування світогляду».

Всі разом маємо перебороти негативні тенденції, які діють у нашомусуспільстві. Пора скинути полуду минулого, пора збирати розкиданеукраїнське каміння, пора ставати українцями !

«Ми звичайно не уявляємо собі, наскільки кожен з нас відповідальний зате, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі».— цю думкуЮрія Шевельода треба усвідомити мити кожному українцеві. He все щевтрачено. Як зазначав А. Авторханов, «отброшенная царизмом ибольшевизмом на триста лет назад в своем национально-государственномразвитии, систематически подвергаемая оккупантами де-украинизации,украинская нация оказалась неистребимой».

Наполегливою працею кожного і всіх разом виконаємо заповіт видатногописьменника України Уласа Самчука: «На місці «нє било, нєт і бить нєможет» поставити «Було, є і буде вовіки!”.

Похожие записи

ukrreferat.com

Смотрите также

• 
  Кант реферат
• 
  Реферат вулкан
• 
  Реферат индивид
• 
  Нумерация реферата
• 
  Реферат кант
• 
  Реферат кино
• 
  Крещение реферат
• 
  Философы реферат
• 
  Реферат роды
• 
  Реферат фармакология
• 
  Реферат горы