Реферат Правова держава її ознаки. Реферат держава

Реферат: Держава

Оглавление З1. Перелічіть і коротко охарактеризуйте основні теорії походження держави. 3

2. Перелічіть і коротко охарактеризуйте основні теорії виникнення права. 4

3. Дайте визначення наступних понять: 5

4. Які є види правових норм, з яких елементів полягає правова норма? Це означає поняття «правовий нігілізм»? 6

Библиографический список 8

1. Перелічіть і коротко охарактеризуйте основні теорії походження держави.

Засновником патріархальної теорії вважається Платон і Аристотель. Платон у своєму відомому праці «Держава» конструює ідеальне справедливу державу, вырастающее із сім'ї, у якому влада монарха уособлюється з владою батька над членами його сім'ї, де є відповідність між космосом загалом, державою і окремої людської душею. Договорная теорія походження держави у працях Гроція, Руссо, Радіщева та інших. На думку представників цієї доктрини, держава виник як продукт свідомого творчості, як наслідок договору, куди вступають люди, які були у «природному», первісному стані. Держава - це раціональне об'єднання людей з урахуванням угоди з-поміж них, з яку вони передають частину свого свободи, своєї місцевої влади державі. Однією з фундаторів і провідним представником теорії насильства другої половини 19 в був Л. Гумплович. Причину походження і основа політичної влади й держави вбачали над економічні відносини, а завоюванні, насильство, поневоленні одних племен іншими. держава виникла організація владарювання одного племені над іншим. Серед найвідоміших представників психологічної теорії походження держави можна назвати Петражицкого, Тарда, Фройда та ін. Вони пов'язують поява державності з "особливими властивостями людської психіки: потребою людей при владі з інших людьми, прагненням підпорядковуватися, наслідувати. До представникам матеріалістичної теорії походження держави зазвичай відносять Маркса, Енгельса, Леніна. Вони виникнення державності передусім соціально-економічними причинами. Першорядне значення у розвиток економіки, отже, й у появи державності мали три великих этана поділу праці (від землеробства відмежувався скотарство і ремесло, відокремився клас людей, зайнятих лише обміном).2. Перелічіть і коротко охарактеризуйте основні теорії виникнення права.

Договорная, чи естественно-правовая, теорія, прибічники цієї теорії вважали, що, крім права, якою встановлено держава, існує вроджена право, властиве людині від народження. Їх ніхто – ні суспільству, ні держава – людині не дарують, вони – ці права – є умови існування людини її життєдіяльності. У тому числі – під собою підстави, свободу, рівність, власність й інших, і, отже, стверджувала ця теорія, природне право (сума природних, вічних, невідчужуваних і неизменимых правами людини) – це вище право стосовно чинному праву (закони, звичаї, прецеденти), цього права, яке втілює у собі розум і вічну справедливість. У теологічною теорії, особливо з часів Хоми Аквінського (XII– XIII ст.) стверджується про існування вищого божественного законом і природного права, які становлять основу чинного права. На відміну від естественно-правовой і теологічною теорії історична школа права звертається до реальних процесам виникнення права. право не створюється законодавцем, воно з'являється спонтанно внаслідок розвитку народного духу, приблизно таке ж, як з'являється мову. Ученые-правоведы повинні вміти схопити і пропозицією висловити прояви правового народного духу, викласти її положення у юридичних формулах, а законодавець, знайшовши готове право, мусиш любити його перетворити на чинне законодавство. Марксистскую теорію походження права, право – ніщо без апарату, здатного примусити до виконання норм права.3. Дайте визначення наступних понять:

Легітимність - цю "довіру і виправдання влади, що виступає її моральної характеристикою. Принцип поділу влади - здійснення структурі державної влади з урахуванням поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Під формою правління розуміється організація верховної структурі державної влади, порядок освіти її органів, їх компетенція і стосунки з населенням, ступінь участі у формуванні цих органів. Під формою державного будівництва в юридичної науці розуміється адміністративно-територіальна організація держави, характер взаємин між його складовими частинами (суб'єктами), і навіть між центральними та місцевими органами. Політичний режим є сукупність методів і прийомів здійснення структурі державної влади, що характеризує політичну обстановку країни, тобто, ступінь політичної волі у світі початку й правове становище особистості.4. Які є види правових норм, з яких елементів полягає правова норма? Це означає поняття «правовий нігілізм»?

За галузями права виділяються норми державного, адміністративного, трудового, громадянського, карного і інших галузей права. По функцій: регулятивні норми – упорядочивающие суспільні відносини шляхом закріплення існуючих громадських зв'язків в правових нормах; охорони тільні норми – що встановлюють ступінь юридичну відповідальність і юридичною захисту, порядку їхнього покладання і виконання. За характером, які у нормах права, правил поведінки: Обязывающие; Заборонні; Управомочивающие. За рівнем визначеності викладу елементів правової норми в статтях нормативно-правового акта: Абсолютно певні – це норми, що з абсолютної точністю визначають умови їхнього дії, правничий та обов'язки учасників взаємин чи заходи юридичну відповідальність право їх порушення; Щодо певні – це норми, які містять досить повних відомостей про умови їхнього дії,; Альтернативні – це норми, що передбачають кілька варіантів, умов його дії, поведінки сторін чи заходів, санкцій право їх порушення.

referatbox.com.ua

Реферат- Россия - великая держава

Реферат на тему

Россия – Великая держава?

Сущность Великой державы

Великая держава держится на трёх "китах" – на сплочённой нации, на родной вере, на родном языке. Уберите одно из этих составляющих и вскоре вы увидите смерть даже очень сильного государства. (Сергей Фетисов)

В энциклопедическом словаре Брокгауза Ф.А. и Ефрона И.А. термин великая держава отражен следующим образом: "Великие державы, термин, принятый для обозначения наиболее мощных государств, играющих ведущую роль на международной арене".

Великая держава - это страна, оказывающая огромное влияние на региональную или мировую системы. Ее статус не может определяться только лишь такими экономическими показателями, как валовый внутренний продукт, паритет покупательной способности или ВВП на душу населения. Даже когда страна страдает от нищеты или изоляции, ее природная мощь, обусловленная ее территорией, населением и культурой, все равно выделяет энергию во внешний мир.

Принимая во внимание природу политики великих держав, представляется целесообразным обозначить ряд принципов. Во-первых, эти державы заслуживают уважительного к ним отношения, поскольку их нельзя игнорировать - каждый их шаг влияет на международный порядок. Во-вторых, в отношениях с ними не стоит переходить границы: не нужно пытаться разрушить внутренний порядок этих стран, надеяться, что они распадутся, а также не нужно пытаться загнать их в угол, поскольку это неизбежно приведет к хаосу или насилию, а также страданию всех вовлеченных сторон. И, наконец, их нужно призывать соблюдать свои обязательства на международной арене - в мировой деревне, где взаимосвязи усиливаются с каждым днем, на великих державах лежит еще больше ответственности.

Великими державами со времени Венского конгресса стали называться пять европейских государств: Австрия (позднее Австро-Венгрия), Великобритания, Пруссия (позднее Германия), Россия и Франция. Эти страны преимущественно путём взаимных соглашений руководили политической жизнью Европы.

С 1870 в число великих держав вошла Италия. К внеевропейским великим державам в конце XIX - начале XX века стали причислять Соединённые Штаты Америки и Японию.

После Второй мировой войны великими державами стали считаться постоянные члены Совета Безопасности ООН: СССР, США, Великобритания, Франция и Китай. Эти же державы приобрели дополнительное влияние благодаря обладанию ядерным оружием. Уставом ООН на великие державы возлагается главная ответственность за поддержание мира и всеобщей безопасности. В наши дни активно обсуждается необходимость реформы Совета Безопасности ООН. Германия, Япония, Индия, Бразилия и ЮАР рассматриваются, как наиболее вероятные кандидаты в число постоянных членов расширенного состава Совета Безопасности.

Становление Российской державы

Сегодня во всех странах мира знают такое государство как Россия. Для большинства европейцев Россия до недавнего времени ассоциировалась с медведем Машкой, русской водкой и ушанкой. Сегодня Россию знают как поднимающуюся державу, сильную и уверенную, со своим лидером. Поэтому сегодня Россия ассоциируется с Путиным, который четко во всем мире определил приоритеты Российского государства. После выборов нового президента, по моему мнению, навряд ли имя Путина будет быстро забыто, а новоизбранному лидеру будет очень тяжело добиться того же успеха, как предыдущему.

Ситуацию, в которой оказалась Россия в начале XXI века, экономисты, политологи и прочие специалисты, имеющие отношение к формированию общественного мнения, чаще всего характеризуют как время крайностей, полярных мнений, смертельных приговоров, спасительных рецептов.

Целые поколения футуристов от политики и экономики, возглавляющие центры, институты, фонды, достаточно обеспеченные для того, чтобы издавать регулярно выходящие газеты и полноцветные аналитические журналы, бросились искать "русский путь".

Одни предлагают согласиться с итогами холодной войны, похоронить то, что нас связывает с великим прошлым, принять к исполнению модель западного уклада жизни и, наконец, проследовать в третий мир, признав свою капитуляцию.

Другие ищут спасения в выборе нового "стратегического партнера" - того "друга", который бросится спасать и поднимать с колен "униженную и растоптанную страну". В качестве такого партнера ежегодно выбирается кто-то новый, поднимается на щит и выставляется на потеху мировой общественности.

Третьи искренне считают, что лишь осознание себя "великой евразийской державой" способно решить те проблемы, которые стоят перед страной.

Четвертые предлагают изолироваться от окружающего мира, развиваться на основе идеи самодостаточности, развивая тезис о холодном климате и ущербности нашей территории.

И так далее.

Перечисленные позиции, как ни странно, очень схожи между собой: они не имеют отношения к реальности.

Жизнь – композиция настолько сложная и многомерная, что нельзя ее описать только графиками, теоретически просчитанными таблицами и процентами опросов…

У России есть враги.

Они называют ее "империей зла", "черной дырой", "страной без прошлого и будущего", "вечным неудачником". Полезно знакомиться со своей страной по иностранным выпускам новостей и публикациям в зарубежной прессе…

Нельзя сказать, чтобы на протяжении истории о России никто не заботился. Написана и воплощена в жизнь масса сценариев, доктрин, планов. Одно перечисление чего стоит: "доктрина Монро", "план Барбаросса", "план Даллеса", "концепция Киссинджера-Бжезинского"… Говоря открыто о ненависти к России в то же время укрепляют политические позиции государства. Когда говорят о нелюбви к государству, говорят о боязни к этому государству.

О России, как о Великой державе стали говорить не просто, и сразу. Стали говорить еще со времен Петра Великого, прорубившего "окно в Европу" и перенявшего элементы культуры, просвещения и военного искусства у стран Европы. В последствии появится целое течения захватившее большинство просвещенных умов рассуждающих о необходимости данных перемен и заимствования культуры у других стран. Но следует признать, что у России появился свой флот, своя твердая внешняя политика и статус мировой державы. Его последователи в лице Екатерины II, Александра I, Николая I, Александра II, Александра III в той или иной степени стремились подержать этот статус реформами, внешней политикой и стремлением поддержания мира. Наверно не все так радужно и успешно было у каждого из правителей.

При правлении Николая II мы, опять же, не можем говорить о полном упадке государственности России, и потере статуса Великой державы. В это период активно развивается производство, образования, науки. Причем, по существу говоря, в больших темпах нежели первые 20 лет после революции!

Образование СССР. Сегодня все больше об СССР говорят как о негативном факторе по отношению к России. Мол, "железный занавес", люди не знали, что такое Европа.

А действительно ли это было так плохо? Или же это политические уловки?

Не нам, молодежи, судить о том времени и о тех политических мерах, но нам делать выводы и принимать ко вниманию, что бы не повторять ошибок прошлого.

Но именно во времена СССР Россия стала Великой космической державой, мощной военной державой, с высоким научным и образовательным уровнем, самобытной сформированной культурой.

Развал СССР. Перестройка.

У каждого исторического момента есть свои положительные и отрицательные качества. У перестройки слишком много отрицательных и негативных качеств, которые отразились на развитии России, ее самобытности, ее культуры, ее развитии, отношению других стран к некогда Великому государству.

Непродуманность, неспланированность действий многие годы не давало возможности выйти достойно на международную арену. Тогда было провозглашено, что Россия освободилась от оков компартии и теперь уж точно Велика держава, коей и должно ей быть. Но, как я понимаю, Великая держава - это:

высокие культурные ценности общества;

высокий уровень образования;

поддержка спорта и высокие спортивные достижения;

грамотная социальная политика.

Именно в это период времени не было отмечено ни один из признаков. Россию поглотили алчные политики, чиновничество, бюрократия, воровство в конце концов. И наличие лидера, который вызывал лишь горькую презрительную усмешку (Б.Н. Ельцин).

Переломным моментом для России стал приход нового энергичного лидера – В.В. Путина. С новыми установками и взглядами на устройство государства, в котором он живет, его родные и близкие люди. С пониманием того, что России требуются кардинальные перемены, но которые нельзя осуществить в одночасье.

А сегодня этим лидером по праву считается Медведев Д.А., но темнее команда Путина не была распущена и не отказалась от своей цели.

Что же такое, по мнению россиян, великая держава?

Главных признака три:

высокий уровень жизни граждан – 43%;

развитая экономика – 40.3%;

мощная армия (39%).

Таблица 1

Мнение респондентов о признаках великой держав (в процентах от общего числа ответивших на вопрос, можно было выбрать несколько вариантов ответа)

Причем в оценке главенства этих признаков солидарны жители всех регионов. Отметим, что лишь калининградцы поставили на первое место мощь армии (46%). Во всех других регионах первое место отводится либо высокому уровню жизни граждан (Вологодская область – 54%, Приморский край – 48%, Волгоградская область 47%, Алтайский край – 44%), либо развитой экономике (Башкортостан – 48%, Калужская область – 39.5%).

Такие признаки великой державы, как уважение со стороны других государств и богатые природные ресурсы отходят на второй план (22 – 23%). а такие, как размер территории (19.5%), культурные традиции и развитая наука (17.5%) – на третий.

Совсем малозначащими факторами величия страны в современном мире являются, по мнению россиян, славное героическое прошлое (15%), численность населения и сильная централизованная власть (13 – 14%).

Подтверждением отмеченной выше поверхностной ориентации россиян на ценности демократии является то, что во всех регионах наименее значимым признаком великой державы оказалось предоставление гражданам широких демократических прав и свобод (в среднем 11%).

Таким образом, по мнению большинства россиян, великой в современном мире может называться страна, которая сочетает мощную военную силу с развитой экономикой, обеспечивающей гражданам высокий уровень жизни.

Такое понимание величия страны, не несущее в себе критического заряда агрессии и враждебности, вполне может рассматриваться как фактор единения россиян, исповедующих разные идейно-политические взглядами, но в равной мере желающих видеть свою страну полноправным и уважаемым субъектом мировой политики. В пользу этого говорит и то, что необходимость сочетать высокий уровень экономического развития и высокий уровень жизни с наличием военной мощи признают сторонники всех четырех вариантов развития России. При этом, правда, что вполне понятно, сторонники движения России по пути демократического государства ставят мощь армии на третье место, а желающие видеть Россию в первую очередь сильной державой, внушающей трепет – на первое (в этом с ними солидарны и сторонники возрождения социалистического государства).

Важно также иметь в виду, что как раз те респонденты, которые считают важнейшими признаками великой державы численность населения, размер территории и наличие мощной армии, чаще полагают, что Россия сохранила статус великой державы. Отказывают же России в этом статусе те, кто считает великой страну с развитой экономикой и высоким уровнем жизни граждан. Так что респонденты сходятся на том, что большая территория с большим числом жителей и мощной армией у России уже есть, а не хватает ей для обретения статуса великой державы как раз приемлемого уровня развития экономики.

Заключение

Хотелось бы отметить, что хоть и произошла некая европеизация русского народа, перенимание культуры европейских стран, в то же время это все было пропущено через души русских людей, через русский менталитет.

Что можно сказать о стране, в которой внук эфиопа - великий русский поэт, сын турчанки - великий русский поэт, а датчанин - великий знаток русского языка? Что можно сказать о стране, если любимый национальный народный танец называется - цыганочка?... и далее на эту тему бесконечно...

Однако Россия - это отдельная самостоятельная цивилизация, не вписывающаяся ни в западный ни в восточный мир, поглощающая и спокойно воспринимающая любые инородные ценности, воспринимающая любые виды идеологии, бережно сохраняющая внутри себя любую культуру, обычаи и языки.

Россия - как болото, всё поглотит, переработает и сделает исконно русским, российским.

Россия выше сверхдержавы, Россия - отдельная цивилизация, самостоятельный мир.

Также русский народ подтвердил, что России не нужна никакая демократия, ей нужен царь, который будет честным и справедливым, как когда-то 300 лет думал народ об этом, когда царствовал дом Романовых и Россия была Великой Державой.

Умом Россию не понять - в Россию, можно только верить!

Я думаю, что именно верой и любовь в Россию приведет народ к правильному будущему, тому, о котором мечтали…

Литература

1.  Анатолий Абрашкин Средиземноморская Русь: великая держава древности, - М., 2006
2.  Трагедия великой державы. Национальный вопрос и распад Советского Союза, - М, 2005
3.  Интернет источники
4.  http: // ru. wikipedia. org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0
5.  http: // www. inosmi. ru/translation/244299. html
6.  http: // www. fesmos. ru/Pubikat/21_Identity2004/identity_4. html

samzan.ru

Правова держава (реферат) - Право

Становлення ідей правової державиОсновні ознаки правової державиКонституційне закріплення принципів правової державиТенденції розвитку правової держави в Україні

Становлення ідей правової держави

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще у античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, у якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко зникне.

Після розпаду Римської імперії тривалий час політико-правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише з XI—XII ст.), однак поширення у Європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а, відтак, і визнання певної зв'язаності ним верховної влади.

З XII—XIII ст. пов'язані витоки середньовічного конституціоналізму у формі парламентських органів, формується представницька влада та законодавчі збори. У подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю знаходить розвиток у працях багатьох тодішніх вчених, однак цьому суперечать абсолютистські тенденції у політичній науці (через формування абсолютних монархій у Європі на зламі XVI ст.), а також боротьба між світською і церковною владою. Відповідальність правителя зводиться переважно до відповідальності його лише перед Богом і природою.

Ідеї середньовіччя, проте, стали фундаментом, на якому виросло систематичне вчення про правову державу. До ключових віх у розвитку політичної науки варто віднести обгрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади.

Епоха Реформації у Франції у XIV—XVI ст. привнесла ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відповідальністю його перед народом і парламентом. Обгрунтування призначення політичної влади для загального морального добра сприяло відродженню давньої ідеї належності політичної влади народові. З неї пізніше виникає цілісна доктрина народних прав, підпорядкованість держави служінню усій громаді та скеровуванню природним правом.

Стародавня договірна теорія була використана представниками політико-правової науки та ідеологами Американської і Французької революцій для обгрунтування обмеженості політичної влади та права на опір тиранії.

Революційний рух XVIII та XIX ст. античну ідею панування права доповнює концепцією прав і свобод людини, яка стала основою усіх наступних теорій лібералізму. В епоху Відродження обстоюються ідеї суверенної держави, суверенітету народу, поділу влади та її юридичного обмеження.

Розвиток політичної науки на початку XVIII ст. призвів до формування поняття правової держави, яке у працях німецьких та англійських філософів набуло цілісного вигляду. В основі цього вчення — визнання природних прав людини та ідея обмеження ними самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав людини, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто, однак, зазначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Німеччини або Англії. Вже наприкінці XIX ст. у більшості європейських країн дослідження питань правової держави набули великого розмаху.

Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і у дореволюційній Росії та Україні. Однак після 1917 р. вчення про правову державу зводиться тут нанівець, оголошується шкідливим і на його зміну приходить теорія законності.

Активізація досліджень в СРСР аспектів правової держави припадає на кінець 80-х і 90-ті pp. Треба зазначити, що в СРСР даний термін почав активно використовуватися після прийняття Конституції СРСР 1977 p., хоча при цьому йшлося про соціалістичну правову державу, головна ідея якої зводилася, насамперед до посилення ролі Конституції і закону та дотримання їх вимог у реальному житті. З розвитком демократичних процесів вказане привернуло увагу до гарантування прав і свобод громадян і, в першу чергу, права на участь у виборах, свободу слова, зборів тощо.

Ідея правової держави в СРСР отримала могутній імпульс з, так званою, перебудовою у 1985 р. після XIX Всесоюзної партійної конференції. Однак вивчення її на новій методологічній і теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після демократизації політичного режиму. Утворення нових суверенних держав на терені колишнього СРСР призвело не тільки до активізації досліджень поняття, витоків, принципів правової держави, умов формування, а й до конституційно-правового визнання правової державності, закріплення її різноманітних аспектів, про що йтиметься нижче.

Аналіз функціонування правових держав Заходу свідчить, що зазначене поняття має чітко виражений історичний характер.

Це досить рельєфно простежується на прикладі Німеччини, вчені-правознавці якої зробили вагомий внесок у розроблення теорії правової держави. Виникнення систематизованого вчення про правову державу у цій країні тісно пов'язане з подоланням абсолютизму і відновленням ідеї природного права, що вимагала повернення до розуміння права як прояву здорового глузду і надання йому вищої легітимності. У другій половині XIX ст. ідея легітимності права втратила своє значення, поняття правової держави набуло формального значення як держави, що визнає поділ влади, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушення державною владою їх прав і відшкодування шкоди, завданої останнім публічними установами, своїми неодмінними особливостями й інститутами.

Однак, якщо у XIX ст. поняття правової держави як ліберальної правової пов'язувалось з гарантуванням бюргерству лише політичної свободи і безперешкодної діяльності у сфері економіки, то у сучасному вченні це поняття пов'язується з необхідністю дотримання закону, проголошенням соціальної держави і рівноправ'ям громадян, діяльністю незалежного суду із захисту прав громадян від посягань з боку держави тощо.

Поняття правової держави, своєрідність її категорійного виразу видозмінюються залежно від правових традицій і правових орієнтацій, існуючих у різних правових системах. Сьогодні поняття правової держави дуже активно використовується у багатьох країнах, однак, як і століття тому, було б перебільшенням вести мову про єдність у поглядах на це поняття і сутність правової держави. У Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії і Угорщині вказані поняття хоча й мають багато спільних ознак, проте не збігаються не лише з огляду на практику функціонування держави, а й через своєрідне сприйняття цих категорій. Правова держава має органічний виток з культури народу, суспільних традицій, умов політичного розвитку.

Основні ознаки правової держави

У французькій правовій науці поняття правової держави ототожнюється, насамперед, з принципом законності як обов'язку дотримуватись закону. Даний принцип є обмеженням адміністративної влади, ліберальним чинником в адміністративних режимах, який вимагає поділу повноважень між законодавчими й адміністративними органами, визнання закону головним джерелом законності.

У Великобританії принцип правової держави має вираз принципу верховенства права, що передбачає легітимну основу влади та грунтується на наданих законом повноваженнях; закон має відповідати мінімальним критеріям справедливості.

Аналізуючи загальне для Заходу розуміння правової держави, Ж. Зіллер виділяє такі її елементи як здійснення державної влади на основі чіткого надання компетенції, дотримання політичною владою й адміністрацією закону, обов'язкового для всіх, наявністю у самому законі певної кількості приписів справедливості.

У російській юридичній літературі до ознак правової держави традиційно відносять юридичний захист особи, високу правову культуру громадян, дотримання законності, ефективно діючі правоохоронні органи, свободу і господарську самостійність у сфері виробництва та споживання, стабільність конституційного порядку, верховенство закону в ієрархії нормативних актів, юридичну рівність громадян, відлагоджений механізм правового захисту особи, вищий контроль за дотриманням законів, народовладдя, самоврядування, рівноправність, повагу до прав та гідності особи, єдність прав і обов'язків, верховенство законодавчої влади.

Сучасними українськими дослідниками правова держава позначається за соціально-змістовними ознаками як держава, у суспільному і державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права громадян, виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Врегулювання відносин між особою і державою здійснюється за принципом: «Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом», встановлена взаємовідповідальність особи і держави, громадянам притаманна правова культура, а самі вони обізнані з життєво необхідними юридичними законами та вміють використовувати їх. А за формальними ознаками — характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, високим становищем у суспільному житті судових органів, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів.

Думка про неоднакове розуміння поняття правової держави, теоретико-понятійну специфіку і своєрідну формальну архітектоніку правової держави стверджується, таким чином, дослідженням самого поняття правової держави, співставленням його розуміння у різних правових системах.

Можна вести мову, таким чином, лише про певні загальні риси правової держави.

Правова держава у матеріальному відношенні орієнтується на високі ідеали нормотворчості, зв'язуючи законодавство конституційними принципами і нормативно встановлюючи систему прав громадян, у тому числі таких «надпозитивних», як людська гідність, свобода, справедливість. Саме названі цінності залишаються основою смислової визначеності та умовою реалізації вимог, пов'язаних з ідеалами і символами віри, які не можуть бути відкинуті. У такому контексті правової держави право розглядається як нерозривна єдність формальних і матеріальних елементів, як сукупність норм об'єктивного права та суб'єктивних прав, що поєднуються з обов'язками, породжуючи відповідальність. Відтак, соціальний лад перетворюється у правопорядок, а відносини людей — у правовідносини.

У понятті правової держави простежуються декілька аспектів: обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.

З одного боку, право обмежує, детермінує державу, зв'язує і контролює останню, а, з іншого — упорядковує її діяльність через позитивне правове регулювання форм, у яких ця діяльність має здійснюватись. Наведені прояви впливу права досить тісно переплітаються, є взаємодоповнюючими чинниками. Право має щодо держави не лише обмежуючий вплив; воно надає їй могутніх позитивних регулятивних сил, здатне масштабно примножити її позитивні регулятивні функції. Держава, у свою чергу, спроможна надати праву не тільки належної форми, а й наповнити його зміст етичними ідеалами, актуалізувати його суспільне призначення та зберегти суспільну цінність. Обмежуючий, детермінуючий аспект правової держави є надзвичайно важливим, тому це дослідження переважно йому присвячене. І лише, оскільки правова зв'язаність держави реалізується у відповідних правових формах (а правові форми діяльності держави, процедурно-процесуальна регламентація діяльності органів державної влади, її посадових осіб обумовлюються необхідністю контролювання влади та утримання в рамках права) — дані правові форми і процедури відповідно стали предметом вивчення.

Правова держава — це публічно-правовий союз народу, заснований на праві як легітимованих суспільством нормах та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада у якій здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини та громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових та службових осіб.

Конституційне закріплення принципів правової держави

Конституція у ст. 1 проголошує Україну правовою державою. Які принципи правової держави вона закріплює?

Конституція як один з найголовніших чинників правової державності визначає принцип верховенства права (ст. 8). Однак вона не наводить поняття зазначеного принципу, як і не позначає всіх його елементів. Конституція не визначає співвідношення між принципом верховенства права і поняттям правової держави, закріпленим у ст. 1, не визначає місця принципу верховенства права у понятійному розумінні правової держави, а тому інтерпретація конституційного принципу верховенства права вимагає встановлення на понятійному і елементно-структурному рівні співвідношення між цими двома поняттями.

У ст. 8 Конституції, яка проголошує вказаний принцип, визнається верховенство Конституції та принцип прямої дії її норм. Зрозуміло, що вони не вичерпують принципу верховенства права і не є самодостатніми для його розуміння. Не менш важливими для тлумачення принципу верховенства права є як теоретичні уявлення про праворозуміння, про співвідношення права з іншими соціальними регуляторами (що дозволяє усвідомити достатність правового регулювання у суспільстві), про морально-етичну основу права, про вплив прав людини на державну владу, так і аналіз відповідних положень Конституції, які стосуються ідеологічного, політичного та економічного плюралізму (ст. 15), конституційних прав громадян і механізмів їх правового захисту (Розділ II), конституційно-правових механізмів здійснення державної влади, правової основи діяльності громадських організацій, політичних партій тощо.

У країнах континентального права в силу домінування юридичного позитивізму принцип верховенства права має здебільшого вираз верховенства закону, а, відтак, переважає принцип законності, який, однак, грунтується на розумінні справедливого закону.

У Німеччині принцип верховенства права, як вираз законності (Rechtsstaatlichkeit), з'явився з виникненням поняття правової держави, що вживається з XIX ст., на противагу поняттю поліцейської держави (Polizeis-taat). Нині цей принцип нерозривно пов'язаний з демократичним порядком та елементами природного права.

У Франції принцип законності вживається з часів Революції 1789 р. на противагу королівському свавіллю, як засіб обмеження адміністративної влади за допомогою закону.

У Великобританії принцип панування права (rule of law) пов'язаний з парламентським режимом, легітимною владою, справедливим законом, судовим контролем за діяльністю виконавчої влади. Він є, по суті, еквівалентом правової держави.

На підставі аналізу положень Конституції України можна виділити низку інших принципів, які, на наш погляд, мають бути віднесені до принципу верховенства права, у тому числі: принцип мінімальної достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права; принцип позапартійності права, його відносної самостійності щодо політичних сил і деідеологізованості; принцип відносної самостійності щодо судової та виконавчої влади; принцип верховенства Конституції та законів України.

Принцип мінімальної достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права

Право повинно діяти лише там, де інші регулятори є неефективними чи не здатні виконати позитивної ролі упорядкування відносин, де потрібне упорядкування суспільних відносин на основі владного впливу, правового захисту. Право не повинно витісняти інші соціальні регулятори і не мати переваги над ними.

Послаблення юридичного тиску на суспільні відносини потрібно пов'язати з переоцінкою ролі держави у здійсненні управління економікою і суспільними інститутами. Тотальне управління і надмірна управлінська ноша держави не тотожні ефективному управлінню, швидше, навпаки, вони знижують можливості контролю за управлінськими процесами. Держава має позбутися також патерналістських поглядів на права громадян. В умовах ринкових відносин основною функцією держави повинно бути не намагання забезпечити усіх рівними соціально-економічними правами (що неможливо без повернення до розподільчої системи і планової економіки), а захист прав громадян, розкріпачення приватної ініціативи. Тому такою важливою є практична реалізація щодо господарюючих суб'єктів і громадян принципу «дозволене все, що не заборонене законом».

Заміна адміністративного юридичного інструментарію цивільно-правовим, очищення законодавства від непрацюючих юридичних конструкцій активно вплине на обсяг і гармонізацію законодавства. Та поряд з теоретичним розробленням нової моделі організації суспільства значна увага має бути приділена вдосконаленню існуючої нормативно-правової системи. Вона здатна відіграти позитивну роль упорядкування суспільних відносин, однак за умови, якщо нормативно-правові акти складатимуть внутрішньоузгоджену і несуперечливу систему, відповідатимуть вимогам та реаліям життя. Не кажучи вже про останнє, чинне законодавство України, на фоні різкого збільшення його масиву, стало важкодоступним для сприйняття. У ньому важко орієнтуватись, навіть юристам. Механізм реалізації законодавства значно ускладнився, як і процедура вирішення спорів правовим шляхом через численні реформації правозастосовчих і судових органів, зміни у їх компетенції.

Право повинне забезпечувати формальну рівність людей (рівність перед законом) і змістовну рівність у межах, у яких право взагалі здатне здійснювати цю рівність (забезпечувати «стартову» рівність можливостей людей, застерігати від дискримінації за тими чи іншими ознаками).

Право за своєю суттю має поширюватись на усі однорідні суспільні відносини; не повинно бути осіб, які виводяться з-під дії права в силу посадового чи майнового становища. Воно не повинно надавати необгрунтованих переваг жодній з них; йому мають підкорятися меншість і більшість, і ті, хто приймає державні рішення, і ті, хто виконує останні. Саме у вказаній якості права прихований найбільший потенціал, адже це змушує право якомога повніше відображати інтереси усього супільства та всіх його членів. Якщо право не виконує цієї функції і перестає бути універсальним регулятором, коли з-під його впливу випадає певна суспільна категорія (правляча чи економічна еліта, окремі меншини чи соціальні групи тощо), зазначене призводить до порушення моральних засад суспільства, спотворення сутності і призначення держави як політичної організації, яка представляє і захищає загальні інтереси.

В силу принципу всезагальності право повинно мати ефективні механізми для захисту прав меншості, представлення її інтересів при напрацюванні правових рішень та їх прийнятті.

Принцип позапартійності права, його відносної самостійності щодо політичних сил та ідеологізації права

Право в умовах плюралістичного суспільства, багатопартійності, проголошених Конституцією України (ст.15), позбавляється безпосереднього домінуючого впливу політики однієї чи декількох партій шляхом вимоги враховувати політичні настанови у нормотворчій діяльності органів державної влади, які перетворюються лише на політико-ідеологічні наміри партій. Засобом запобіганню відновлення партійності права в Україні стало також визнання її правовою державою, реальне впровадження принципів парламентаризму, запровадження принципу розподілу влад, позбавлення на практиці парламенту та органів виконавчої влади, які уповноважені приймати нормативно-правові акти, партійного керівництва. Тим самим право перестає бути корпусом правопорушуючих правил, набуває природних онтологічних властивостей і відновлює свою природу як феномен, набагато ближчий до моралі, економіки, соціальних відносин, ніж до політики, яка своїм впливом на право не повинна спотворювати сутність, першооснову правового регулювання суспільних відносин. Відтак, право набуває вищості щодо партійних норм та партійних директив, політики у цілому. Зазначене, звичайно, не означає повної відсутності будь-якого партійного впливу на нормотворчі органи, зокрема, на парламент, законодавчі рішення, рішення інших органів державної влади. Навпаки, в силу політичного характеру нині існуючої державної влади держава є головним засобом реалізації політики, а політичні мотиви виконуть важливі програмну і орієнтуючу функції при прийнятті рішень органами державної влади.

Що стосується парламенту, то саме у ньому знаходить найбільш концентроване своє відображення цивілізована боротьба, наявних політичних сил за переважний вплив на формування державної правової політики та прийняття конкретних законодавчих рішень.

В умовах правової держави право має бути позбавлено також ідеологізації, що означає, насамперед, відмову від визнання державою обов'язкової ідеології, а, відтак, перетворення права на засіб реалізації цієї ідеології. Конституція України закріпила вказану тезу, визнавши, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної і ідеологічної багатоманітності, і що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15). Адже існування у державі обов'язкової ідеології забирає у права життєдайні сили, ставить його на службу, а то й повністю підпорядковує інтересам держави чи партійним потребам. Первинними орієнтирами для права стають не моральні цінності, потреби суспільства та захисту прав людини, ідеали свободи, справедливості, а необхідність реалізації державної політики чи політичної програми. Рішення влади стають однобокими, не відображають усієї ідеологічної палітри, існуючої в суспільстві, і з часом втрачають правовий характер, перетворюючись у засіб насилля. Ось чому жодна обов'язкова державна ідеологія не може бути у цьому відношенні «доброю» для суспільства. «Прогрес», досягнутий за допомогою такої ідеології, перетворюється на суттєві втрати у царині моралі, прав і свобод особи.

Наведене не означає відсутності у права жодної ідеологічної основи; воно означає лише те, що ідеологія має завойовувати серця і розум не шляхом надання їй державної сили, а через свою привабливість, потенційні можливості враховувати намагання, ідеологічні погляди якомога ширшого кола людей.

Кожна держава потребує ідеологічного обгрунтування сутності влади, напрямів суспільного розвитку, вибору суспільних і особистісних цінностей, ідеологічної інтерпретації державної політики в різноманітних сферах суспільного життя. Особливої ваги ідеологічна мотивація набуває для становлення і розвитку молодих держав. Прикладом чого є й Україна, яка наполегливо шукає ідеологічні засади, здатні консолідувати націю, надати імпульс розвитку усім силам суспільства. Протягом тривалого часу і політики, і вчені-політологи розробляють модель ідеологічної орієнтації для України, яка дозволила б доповнити могутній ідеологічний стимул розвитку для розвитку Української держави, яким є потреба утвердження її незалежності, іншими складовими такої ідеологічної орієнтації. Які дозволили б подолати деякі тенденції надмірного збагачення, зберегти суспільство як цілісний організм. На наш погляд, досить привабливими є ідеали побудови соціально справедливого та соціально однорідного суспільства — суспільства заможних людей, утвердження правової держави, забезпечення пріоритету прав і свобод людини, ідея повноправного входження України у світове і європейське співтовариства як повноправного члена. Але подібна ідеологія має будуватись з врахуванням національної самоідентифікації українського суспільства, умов його розвитку, національної самосвідомості.

Що стосується шляхів впливу ідеології на право, то він має відбуватись через носіїв політичної влади у суспільстві, легальні форми впливу політичних сил, «третій сектор», вплив населення на правову політику держави.

Принцип відносної самостійності права щодо судової та виконавчої влади

Цей принцип полягає у тому, що органи виконавчої та судової влади визнають відносну самостійність права, що вони не формально застосовують закон, а у певних межах використовують правові ідеали та правові ідеї, які в силу існування відмінностей між поняттями «право» і «закон» надають праву самостійної регулятивної сили. Принцип верховенства права, закріплений у ст. 8 Конституції України, не означає лише верховенства його формальних джерел — Конституції та закону, а й визнання природного права як безпосереднього регулятора суспільних відносин. Природне право у вигляді правових ідей правди, справедливості, моралі, рівності тощо позначається на судовій практиці і здійсненні виконавчої влади через використання їх як додаткових критеріїв оцінки конкретних фактів і обставин.

Інтерпретація і конкретизація наведених правових ідей не довільна. І органи правосуддя, і виконавча влада, як вже зазначалось, зобов'язані діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією і законами України. Саме вони є тими чинниками, які визначають межі інтерпретації та конкретизації правових ідей. Ось чому особливості використання правових ідей, загальних правових принципів доцільно дослідити на основі розгляду принципу верховенства Конституції та законів України.

Принцип верховенства Конституції та законів України

Цей принцип характеризує принцип верховенства права з точки зору верховенства його формальних джерел — Конституції та законів у системі нормативно-правових актів органів державної влади та місцевого самоврядування, актів, які приймаються парламентом, сформованим на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Особливе місце парламенту в системі органів державної влади визначає особливий статус також його актів.

Даний принцип верховенства прямо закріплений у ст. 8 Конституції України, присвяченій принципу верховенства права. Згідно з ч. 2 цієї статті: «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй».

Конституція має верховенство у правовій системі в силу багатьох факторів. Вона є, насамперед, установчим актом, який (якщо конституція не є фіктивною чи номіналістичною) характеризується високим рівнем легітимності. Конституція регулює найбільш фундаментальні відносини у суспільстві: закріплює основи соціально-економічного ладу й свободи особи та відносини влади і права. В силу цього факту норми Конституції набувають значення первинності у системі законодавства.

Проявом верховенства Конституції у системі законодавства України є принцип прямої дії норм Конституції, закріплений у ст. 8.

Принцип прямої дії Конституції. Він стосовно захисту прав і свобод громадянина полягає насамперед у тому, що суд не може відмовити йому в прийнятті позову щодо захисту прав останнього на тій підставі, що відсутній конкретизуючий те чи інше положення Конституції закон. Це підтвердив Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 1 листопада «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», у якій зазначив, що суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі: 1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) коли закон, який був чинним до введення у дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; 3) коли правовідносини, що розглядаються судом, не врегульовано законом, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України; 4) коли укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Принцип верховенства закону базується на Конституції. Вона, як Основний Закон, закладає базу для визнання принципу верховенства закону в правовій системі. Цей принцип полягає у тому, що закон має перевагу над рішеннями виконавчої влади, яка має керуватись законом у своїх діях, не може втручатись у сферу законодавчого регулювання, сферу громадянських прав, не маючи на те особливих повноважень. Закон має перевагу також над рішеннями органів правосуддя, які повинні поважати закони і дотримуватись їх.

Закон має найвищу юридичну силу з огляду на особливий представницький характер парламенту, який його ухвалює, через опосередкування найбільш важливих суспільних відносин, безпосередній розвиток конституційних положень.

Сфера виключного регулювання законом

Реальне відображення верховенства (пріоритету) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин, знайшло у ст. 92 Конституції, де уточнюється предметний перелік питань, з яких Верховна Рада України здійснює законодавче регулювання, хоча вона може приймати закони також з інших питань своєї компетенції (ст. 85 Конституції).

Найважливіше коло питань, які повинні регулюватись виключно законом, стосується прав людини і громадянина, основних обов'язків громадянина, прав корінних народів та національних меншин. Це означає, що всі основні рішення, які стосуються вказаних конституційних прав і свобод, мають прийматись у формі закону.

Ще одним принципом правової державності є принцип зв'язаності держави правами і свободами особи та громадянина.

Лише та держава може претендувати на правовий характер, яка не тільки визнала природні права особи, проголосила громадянські, соціальні та політичні права особи у своїй конституції чи законодавчих актах, а й забезпечила правовий режим неухильного дотримання прав і свобод особи та громадянина. Правова держава — та, в якій реально функціонує режим зв'язаності влади правами й свободами, та держава, яка юридично зобов'язана захищати і гарантувати ці права та свободи.

Принцип зв'язаності держави правами і свободами особи та громадянина є, таким чином, центральним сутнісним елементом у розумінні правової державності.

Зв'язаність держави правами і свободами означає не що інше, як обмеження держави цими правами та свободами, правову і юридичну детермінованість. Фундаментальним для розуміння сутності правової зв'язаності держави правами і свободами громадян є положення ч. 1 ст. 3 Конституції України, згідно з якою «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Конституція не лише відтворює тим самим сформовану в суспільній свідомості світоглядну оцінку людського фактора, констатуючи його найвище місце у суспільстві серед усіх соціальних цінностей, а через конституційне закріплення надає ідеї гідності людини нормативного характеру.

У той же час, зазначена ідея не набуває виключно виразу нормативної державної ідеології, як це було характерно для періоду дії радянських конституцій, а переводиться у площину реальних конституційно-правових відносин, перетворюється у нормативну базову основу легітимації влади і конституційно-правового обгрунтування обов'язків держави перед людиною. Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини, її гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави», а держава «відповідає перед людиною за свою діяльність». Ідея гідності людини знаходить відображення також у інших статтях Конституції, зокрема, ст. 21, яка проголошує вільність і рівність людей у гідності та правах, ст. 28, що визнає за кожною особою право на повагу до її гідності, ст. 68, за якою кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Наведені положення визначають захист честі і гідності особи, її прав на рівні суб'єктивних прав.

Утвердження на теоретичному і конституційному рівні принципу зв'язаності держави правами та свободами громадян було пов'язане насамперед з необхідністю переосмислення теорії переваги загальнодержавних, суспільних інтересів над інтересами особи. Цією теорією тривалий час користувалась марксистсько-ленінська юридична наука, що давало можливість патерналістського тлумачення прав особи, у тому числі права на власність, дозволяло у ім'я держави грубо нехтувати громадянськими та політичними правами, а, відтак, було ідеологічно-правовим обгрунтуванням фактичної безправності особи.

У конституційному праві СРСР в силу домінування принципу пріоритету загальнодержавних, а також і суспільних інтересів над особистими інтересами окремої особи був принесений у жертву суспільним та загальнодержавним інтересам. Конституція Української РСР вслід за Конституцією СРСР у ст. 4 прямо ставила на перше місце суспільний інтерес, проголошуючи головним завданням Радянської держави, всіх її органів забезпечення охорони інтересів суспільства. При проголошеній загальній цивілізованій нормі, що використання прав і свобод не повинно було заподіювати шкоди інтересам суспільства і держави (ст. 37) здійснення різноманітних прав і свобод, як-то: свобода творчості (ст. 45), свобода слова, друку, мітингів, демонстрацій (ст. 48), право на об'єднання (ст. 49) прямо обумовлювалось інтересами народу, розвитком соціалістичного ладу, цілями комуністичного будівництва. У ранг обов'язку піднімались зміцнення соціалістичної власності та боротьба з її розкраданням, необхідність оберігання інтересів держави та сприяння зміцненню її могутності й авторитету (статті 59, 60).

На цій основі все поточне законодавство було підпорядковане завданню забезпечення загальнодержавних і суспільних інтересів. Права і свободи громадян визнавались і гарантувались галузевим законодавством остільки, оскільки не суперечили загальнодержавним і суспільним інтересам. Під особливо жорстким контролем знаходився економічний інтерес громадян та їх економічні права, оскільки ідеологи держави розуміли, що економічна свобода означатиме і політичну свободу. До рівня конституції був піднесений контроль за мірою споживання, запроваджувалось поняття трудових доходів, визначався перелік предметів, які можуть знаходитись в особистій власності, а галузевим законодавством вже визначались, навіть, норми тримання худоби та птиці, розміри приватних будинків і погребів тощо.

У західній правовій думці таке співвідношення інтересів знаходить вираження у теорії пропорційності. На цьому принципі будується конституційне право Німеччини. У Англії він має вираз обгрунтованості, згідно з якою органи влади не можуть покладати на громадян обов'язки, котрі перевищують встановлені межі необхідності, що випливає з публічного інтересу, для досягнення мети міри. Це також означає, що існує розумне співвідношення між цілями і засобами їх досягнення, а також, що вибрані розумні засоби, які мають забезпечити досягнення мети і що збитки тих, інтереси кого зачіпаються, не повинні бути непропорційними отриманому в публічних інтересах позитивному результату. Даний принцип активно застосовується також у праві ЄС при укладенні різноманітних договорів.

У теоретико-правовому аспекті нове бачення співвідношення інтересів особи та суспільства, а, відтак, і співвідношення інтересів держави та особи може бути вирішене не шляхом протиставлення одних інтересів іншим та оголошення державних чи особистих інтересів пріоритетними, а через встановлення реального співвідношення інтересів. Останнє охоплюється не спрощеним поняттям переваги суспільного інтересу чи інтересів особи (це є реакцією на тривале домінування державних інтересів), а складним діалектичним переплетінням даних інтересів, яке враховує як пріоритет, так і паритет, баланс, узгодження, гармонізацію інтересів: в одному відношенні існує пріоритет суспільних інтересів, у іншому — пріоритет особистих інтересів, ще у іншому — поєднання особистих і суспільних інтересів.

На відміну від гіпертрофованого бачення співвідношення суспільних інтересів та інтересів особи Конституція України чітко встановлює реальне співвідношення інтересів суспільства і особи, а також інтересів держави та особи.

У Конституції йдеться про пріоритет суспільних інтересів у досить незначній сфері. Про такий пріоритет можна вести мову у сфері фундаментальних умов функціонування суспільства, як умови вільного і всебічного розвитку особистості, тобто, знову ж таки, має у своїй основі потребу захисту інтересів конкретної особи, її прав і свобод. Саме тому на особу покладаються мінімальні необхідні обов'язки перед суспільством (ст. 23 Конституції). Такими громадянськими обов'язками є захист Вітчизни та шанування її державних символів (ст. 65), незаподіяння шкоди природі (ст. 66), обов'язок сплачувати податки і збори (ст. 67), зобов'язання не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). Принцип надання переваги суспільному і державному інтересу простежується у конституційно обмежуваних діях, спрямованих проти державності і суверенітету, національної безпеки, у наданні Конституцією можливостей обмеження окремих прав і свобод громадян для збереження та захисту правосуддя, забезпечення громадського порядку та охорони здоров'я всього населення. Однак і у цих сферах Конституція прагне до встановлення таких обмежень і вимог, які є мінімально необхідними для досягнення цілей ефективного розвитку суспільства та захисту держави. Прагнучи досягти, там де це необхідно, паритету інтересів суспільства і держави, вона надає поза цими межами безперечну перевагу особистим інтересам, правам і свободам особи. Тобто Конституція послідовно проводить ідею суспільного інтересу, намагаючись дотримуватись принципу пропорційності.

Принцип пропорційності проявляється не лише у наданні позитивних прав та встановленні мінімальних загальнозначимих обов'язків, а й у тому, як вирішуються питання суспільного інтересу в конкретних відносинах, коли інтерес особи не збігається з інтересами суспільства, а також у разі заподіяння шкоди суспільним інтересам і наступного її відшкодування. Концепція нової Конституції України зорієнтована у вирішенні цих питань на досягнення у остаточному підсумку паритету особистих і суспільних інтересів.

Узгодження інтересів особи і суспільства із застосуванням принципу пропорційності можна простежити насамперед на прикладі відносин власності — центрального інституту громадянського суспільства. Конституція проголошує загальною нормою право на власність і недопустимість протиправного позбавлення права власності, обмежуючи використання власності незаподіянням шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, екології і природним якостям землі (статті 13, 41). Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і у порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається тільки в умовах воєнного чи надзвичайного стану. При цьому конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст. 41).

Ці положення відображають розуміння справедливого врахування інтересів особи і суспільства в умовах наявності суспільних потреб щодо відчуження власності.

Принцип гармонізації суспільних інтересів з інтересами особи на засадах пропорційності лежить також в основі обмеження права на свободу й особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції тримання під вартою може бути застосоване лише у разі нагальної необхідності запобігти злочину чи покласти йому край. Це стосується також інших особистих, громадянських, майнових та політичних прав, обмеження яких мінімізуються, виходячи лише з необхідності забезпечення ключових суспільних інтересів (як такі у більшості випадків Конституцією визнаються національна безпека, територіальна цілісність, громадський порядок, потреба запобіганню злочинам, захист прав і свобод інших громадян, охорона здоров'я населення та деякі інші).

Принципом пропорційності пронизаний конституційно зафіксований правовий порядок в Україні (ст. 19 Конституції), згідно з яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто в основу правового порядку покладено мінімізовані, з точки зору суспільства, вимоги до поведінки особи. Поведінка, прояв людини у суспільстві визначаються лише законом, що становлять серйозну гарантію від необгрунтованого втручання у діяльність особи.

Нове бачення ролі прав і свобод особи у діяльності держави грунтується на якісно новому розумінні суті держави, як публічно-правового союзу народу, угоди щодо мети і завдань держави, її призначення.

Принцип зв'язаності держави правами і свободами громадян, а також їх інтересами, пронизує всю політико-правову надбудову держави. Він є критерієм для усвідомлення меж втручання держави у суспільне життя, правовою домінантою при визнанні права народу визначати конституційний лад у країні, при визначенні завдань держави у сфері захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин, при визначенні обов'язків держави перед суспільством по захисту суб'єктів права власності, свободи політичної діяльності, особистої недоторканності, честі і гідності особи, гарантованості усіх інших прав та свобод особи і громадянина.

Зрозуміло, що принцип зв'язаності держави правами і свободами громадян, а також їх інтересами не може абсолютизуватись, спрощуватись або розглядатись у відриві від інших принципів. Він передбачає можливість особі будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань, необхідність якомога повнішого законодавчого врегулювання прав і свобод особи з тим, щоб усі важливі сфери прояву особи у суспільстві були врегульовані. Передбачається також потреба його розгляду в нерозривному зв'язку з принципом незаподіяння шкоди правам інших осіб, необхідністю утримання від неправомірних дій, можливістю обмеження прав і свобод особи у визначених Конституцією межах.

Конституція України, визнаючи зв'язаність держави правами і свободами людини, розкриває також конкретний зміст, який знаходить вираз у тому, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У держави виникає обов'язок не лише дотримуватись (не порушувати) прав і свобод особи та громадянина, а й утверджувати та забезпечувати їх (ч. 2 ст. 3).

З нього випливає також весь спектр конституційних контрольних механізмів захисту прав і свобод особи, запобігання їх порушенню з боку держави.

Зв'язаність держави правами і свободами громадян простежується у декількох напрямах.

Діяльність держави обмежується насамперед змістом так званих позитивних і негативних прав. Вони зобов'язують органи державної влади до їх дотримання і захисту, виконання дій, які випливають з порядку реалізації останніх. Держава прямо зобов'язується виконати ті чи інші дії, створити умови для реалізації права особи і громадянина: прийняти відповідні конкретизуючі закони, захистити ті чи інші права, організаційно, матеріально чи у інший спосіб забезпечити правовий інтерес та правову можливість людини діяти відповідним чином.

Більшість позитивних прав сформульована таким чином, що передбачає певний набір юридичних засобів реалізації, включаючи судовий захист. Однак найбільш сутнісні, серцевинні елементи позитивних прав не мають таких засобів реалізації. Їх реалізація залежить не від застосування юридичних механізмів і не від суб'єктивних бажань, а від рівня економічного розвитку суспільства, наявності відповідних матеріальних благ.

Що ж стосується негативних прав, то вони мають чіткий юридичний характер і відповідні юридичні процедури реалізації. Органи державної влади та її посадові і службові особи несуть юридичну відповідальність за їх порушення. Зокрема, згідно зі ст. 19 Конституції органи державної влади прямо зобов'язуються діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Цей загальний конституційний припис конкретизується у багатьох положеннях чинного законодавства, яке регулює конкретні правовідносини.

Ось чому негативні права мають значно більший вплив на утримання влади у межах Конституції та закону у порівнянні з позитивними.

Зв'язаність держави правами і свободами громадян проявляється також у тому, що Конституція визначає умови обмеження прав і свобод громадян, а держава зобов'язана утримуватись від їх неконституційного обмеження. Згідно зі ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією.

У Конституції України використовуються різноманітні способи недопущення обмежень прав і свобод особи. Це, насамперед, визнання на конституційному рівні невідчужуваності і непорушності прав та свобод людини (ч. 2 ст. 21 Конституції).

Щодо певної частини прав Конституція не допускає будь-яких обмежень. Як такі виступають заборонні норми Конституції, норми-принципи, зокрема, норми щодо заборони позбавлення громадянства (ст. 25), заборони піддання людини без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28), заборони примушування до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмеження у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій (ст. 36) тощо. До норми-принципу, який не допускає будь-яких винятків, належить положення ст. 55 Конституції, згідно з якою усі права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

Але у більшості випадків Конституція України, визначаючи обсяг конкретних прав і свобод особи, встановлює також випадки обмежень зазначених прав.

Визнання обмеженості держави правами і свободами особи неминуче тягне потребу в наявності певної сукупності суб'єктивних прав, необхідності існування правових механізмів й інституцій, які давали б можливість людині захистити свої права перед державою, її органами та посадовими і службовими особами, пред'явити правові вимоги до держави з метою примусити її слідувати Конституції та законам. Відсутність таких прав, механізмів й інституцій або ж неможливість їх реалізації у правозастосовчій практиці свідчать про декларативність самого принципу прав і свобод людини, якщо він, навіть, і проголошується конституцією.

До суб'єктивних прав, без яких не можна вести мову про можливість побудови правової державності, належать насамперед права, пов'язані з формуванням держави.

Правами, які походять від фундаментального права народу на здійснення влади і формування самої державності, є право громадян вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право участі в управлінні місцевими справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38 Конституції). Конституція містить також гарантії здійснення названих прав, серед яких проголошення вільних виборів, проведення виборів на основі загального, рівного і прямого виборчого права, гарантування вільного волевиявлення (ст. 71). Рівень здійснення цього права характеризує ступінь демократичності держави, рівень її правового характеру. У той час відсутність такого права свідчить про відсутність найбільш глибинних передумов для формування правової державності і просто унеможливлює її.

Наступним важливим каналом взаємозв'язку особи з державою є право кожного направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до органів державної влади, посадових і службових осіб цих органів та кореспондуючий даному праву обов'язок останніх розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції).

Це право у поєднанні з правом громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою не захищеною законом таємницею (ст. 32 Конституції), правом на збирання інформації (ст. 34 Конституції) утворює підґрунтя для більшої «прозорості» влади та можливостей контролю за нею, а, відтак, є фактором утримування цієї влади від неправомірних дій.

Важливою конституційно-правовою гарантією від всесилля влади, яка забезпечує здатність прав і свобод людини стримувати та обмежувати владу, є конституційно гарантоване право кожної особи оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, їх посадових та службових осіб (ст. 55 Конституції).

Зазначене право випливає з наявності у особи фундаментальних прав на формування держави та її органів (право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, право обирати та бути обраним до органів державної влади — ст. 38 Конституції), а, відтак, і контролю та стримуючого впливу на органи державної влади, їх посадових та службових осіб. Реальність здійснення цього права є лакмусовим папірцем правової державності. Якщо подібне право лише декларується, то це стає свідченням не просто відсутності демократичних форм впливу на державну владу з боку особи, а неправового характеру самої держави, яка позбавляє громадянина права на відновлення порушених прав, контролю за діями органів державної влади, їх посадових та службових осіб.

Не менш важливим чинником для виконання функцій контролю за владою і стримування влади є спрямовування її зусиль на виконання соціальних завдань. Це інституційний аспект прав і свобод людини, тобто розвинутість існуючих у цій сфері установ.

Використана література:

1. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко "Теорія держави і права” Академічний курс. Підручник. Київ. Юрінком Інтер. 2006

Реферат на тему: Правова держава (реферат)

Схожі реферати

5ka.at.ua

Реферат: Держава і державна служба

Реферат на тему

Держава і державна служба

План

1. Устрій країн та форми держави

2. Державна служба як предмет дослідження

Література

1. Устрій країн та форми держави

Усі сучасні розвинуті країни, шляхи становлення і розвитку державної служби в яких будуть розглядатися, мають на сьогодні такі спільні риси:

- тривалий історичний процес становлення державності та державної служби;- чітко визначений сучасний адміністративно-територіальний устрій;- високий рівень індустріального розвитку;- досить стабільне з економічного, національно-етнічного, політичного та соціального погляду суспільство;- демократичний державний устрій.

Більшість цих країн є зараз членами Європейського співтовариства чи інших міждержавних утворень. Всі вони в основному стикаються з однаковими труднощами та беруть участь у спільних міждержавних проектах. Кожна з країн має свою адміністративну систему, яка, в свою чергу, також впливає на організацію державної служби. Тому для усвідомлення місця і ролі державних службовців у суспільному, економічному та політичному житті цих країн доцільно навести загальноприйняті визначення основних форм держав, організації державного устрою, починаючи з визначення самого терміна "держава".

Держава - це організація політичної влади, що повинна захищати інтереси мешканців певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між людьми, використовуючи в разі потреби спеціальні органи примусу .

У держава визначається як основний інститут політичної системи суспільства, який організовує, направляє і контролює спільну діяльність і стосунки людей, суспільних груп, класів і асоціацій.

Наводити інші визначення держави недоцільно, оскільки вони не будуть суттєво відрізнятись від цитованих.

Основними ознаками держави є наявність населення, державного апарату, території, права та суверенітету.

Влада - це форма соціальних відносин, що характеризується здатністю та можливістю впливати на характер та напрямок діяльності людей, соціальних груп та класів за допомогою економічних, ідеологічних та організаційно-правових механізмів, а також за допомогою авторитету, традицій, примусу та інших засобів. O загальному розумінні влада - це авторитет, що має можливість підкоряти своїй волі, управляти, розпоряджатися діями інших людей .

Слід розрізняти адміністративно-територіальний, політико-правовий та організаційно-керівний принципи державного устрою. Сукупність цих принципів надає форму державі як засіб організації і здійснення державної влади.

За адміністративно-територіальним принципом (державним устроєм) держави поділяються на унітарні, федеративні та регіональні (змішані). За іншим визначенням, поділ відбувається на прості форми устрою (унітарні держави) та складні (федерації та конфедерації) .

Унітарна територіальна організація - форма державного устрою, за якої на території країни існує єдине державне утворення з спільною конституцією, системою законодавчих, судових та виконавчих органів влади. Прикладами сучасної унітарної держави можуть бути Франція, Данія, Польща, Чехія та ін.

У процесі історичного розвитку змінювалися форми держави, трансформувались способи державного правління, устрій, режим. Історичні типи держав (племінно-общинний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, перехідний від буржуазного до соціально-демократичного) також визначають їх форму.

Для сучасного демократичного режиму правління та становлення правової держави однією з характерних ознак є поділ влади між трьома класичними гілками - законодавчою, виконавчою та судовою.

Правовою є - держава, в якій функціонує режим конституційного правління, існує розвинута та несуперечлива правова система з реальним поділом влад та їх ефективною взаємодією і взаємоконтролем.

Інституційно правова держава може існувати в різних формах правління або державного устрою. Найважливіший критерій правової держави - не широке чи обмежене тлумачення демократії, а справжнє верховенство прав людини.

Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює всі прогресивні здобутки людства в державно-правовій сфері. Вже саме поняття правової держави є загальноцивілізованим надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики.

Історично створення правової держави пов'язане з поширенням принципу суверенності на право. Цей процес відбувався в кілька етапів.

Найбільш раннім за часом є етап визнання суверенітету влади. Після тривалої боротьби за права народу, повстань, переворотів, соціальних революцій було завойовано суверенітет народу.

Наступним етапом стала боротьба за суверенітет права, точніше, за приорітет права перед владою, волею громадянина, суспільства чи будь-якої його частини (більшості або меншості).

Таким чином, влада має обмежувати свої права та свободи нею ж створеними законами. Але негативне ставлення влади до права, прагнення привілеїв, бажання постати вище закону призвели до того, що боротися з протиправною практикою влади стало ще складніше, ніж аналогічною практикою громадян, які намагалися діяти поза законом. Знадобились глибокі перетворення суспільства та його правосвідомості, щоб докорінно змінити ставлення до права в державі, а також велика конструктивна робота щодо перетворення політичної системи з політико-правового погляду. Її центральним моментом стала розробка конституційних документів і боротьба за введення конституційного правління.

Важливою подією в історії перетворення політико-правових відносин стала розроблена Джоном Локком концепція правової держави, сформульована у 1690 р. як антиабсолютистська концепція правової держави. У подальшій конституційній і політико-правовій творчості взяли участь відомі мислителі - У. Кант, В. Гумбольт та ін. Значним здобутком на шляху до правової держави стали Конституція французької революції, яка свого часу так і не була реалізована на практиці, та Конституція США.

Вирішальними факторами створення правової держави стали перші значні успіхи щодо становлення громадянського суспільства, поза яким неможлива як правова держава, так і загальний соціальний, економічний, культурний розвиток суспільства. Така сукупність факторів пояснюється низкою причин. Ні влада, ні саме право не можуть бути реальними гарантами виконання законів, якщо право не легітимізоване суспільством. Але в суспільстві це можливе лише на вищому рівні громадянського, а отже, і культурного, цивілізованого, матеріального та інтелектуального розвитку, тобто коли воно стане громадянським суспільством. Громадяни такого суспільства не обмежені дисципліною страху та панування. Вони наділені власністю, володіють свободами та правами, і отже беруть на себе відповідальність за збереження і примноження цих цінностей. Вони ж захищають і державу, яка стає відповідальною за всі види безпеки людини й суспільства, гарантом їхнього добробуту.

Звичайно, правосвідомість, яка виникає на таких засадах, ще не відрізняє громадянський і правовий стан суспільства від законослухняного суспільства неправового типу. Тільки за умови демократичного змісту самого права член правової держави користується свободою, суспільною довірою та повагою, має розвинену правосвідомість, що не допускає думки про його особливий, непідвладний закону статус.

Отже, самообмеження держави правом, що закріплює свободу особи, означає також те, що й особа погоджується на певні обмеження і зобов'язується підкорятися законам, а держава несе відповідальність за дотримання прав особи, гарантує їй гідні умови життєдіяльності.

Але, будуючи правову державу, громадянам недостатньо мати права. Вони повинні вміти і бажати ними користуватися. Разом з тим, усі владні державні установи мають працювати в тому правовому полі, яке існує в країні, бути гарантами забезпечення верховенства права, і насамперед, права особи.

Відповідно до сучасного розуміння правової держави постійно відбуваються зміни в сприйнятті державної служби як засобу здійснення державної влади. Від забезпечення потреб панівної особи чи групи осіб до задоволення потреб всього населення - це тей довготривалий історичний шлях, яким пройшла державна служба у своєму розвитку. Різні ситуації складалися на цьому шляху, але сучасний підхід до державної служби як інституту, що покликаний забезпечувати права громадян, є реальним надбанням її світової історії. Для усвідомлення цього та визначення майбутнього державної служби в нашій країні простежимо загальний процес трансформування понять "державна влада" і "державна служба" в історичному ракурсі в наступних розділах.

2. Державна служба як предмет дослідження

Предметом дослідження в посібнику є державна служба як особливий правовий, політичний, соціальний, економічний, організаційний інститут державної влади. Грунтовно вивчити його безперечно, не можливо без одночасного розгляду споріднених з ним об'єктів, таких як держава та її форми, державний апарат, державна посада, кадри державної служби, кадрова політика тощо.

На різних етапах історичного розвитку суспільства під терміном "державна служба" мали на увазі притаманні цим етапам специфічні інституції влади, оскільки сучасне розуміння державної служби було остаточно сформоване тільки в ХVІІІ - ХХ ст.

Зрозуміло, що протягом існування держави відбувалися різні зміни в стосунках між владними інститутами та їх посадовими особами, переорієнтація цілей і завдань державної служби. Це є обов'язковою умовою розвитку суспільства на шляху до сучасного розуміння державної влади. Виходячи з цього, державна служба як навчальна дисципліна має розглядатися крізь призму кількох методологічних аспектів, використання яких у поєднанні та взаємодоповненні допоможе зрозуміти її загальну природу. Одним з таких аспектів є функціональний.

Функціональний підхід до державної служби дає змогу визначити цілі й завдання, механізм виконання службових функцій, технологію розробки і ухвалення управлінських рішень, забезпечення контролю за їх виконанням. Але розгляд державної служби тільки крізь призму її функцій є занадто обмеженим. Тому слід усвідомлювати, що на виконання державних функцій завжди впливають політичні, правові, економічні, соціальні умови, які завжди доводиться брати до уваги і які стають складовими частинами загальної історичної ситуації.

Державна служба як навчальна і наукова дисципліна сформувалась під впливом інтенсивного розвитку державного управлінського апарату, становлення і вдосконалення адміністративно-правових відносин, соціально-економічних та політичних змін.

У цьому контексті державна служба як предмет вивчення і дослідження має міждисциплінарний характер. Її окремі аспекти вивчаються в межах різних предметів, таких як політологія, право, соціологія, менеджмент, психологія, економіка, етика тощо. Через це виникають певні труднощі при розмежуванні сфер розгляду під час формування світогляду щодо організації та забезпечення державної служби на різних етапах її становлення. При більш глибокому аналізі з'являються ідеї, що конкурують між собою, міждисциплінарні зв'язки, нові елементи, які характеризують особливості державної служби. Наприклад, якщо розглядати державну службу як засіб забезпечення державного інформаційного обігу, то виникне нове широке коло питань, які слід враховувати, розглядаючи предмет "державна служба", і які можуть слугувати базою для створення окремого нового предмета вивчення.

Така сама проблема може виникнути, якщо розглядати державну службу в контексті адміністративно-правових відносин. Тут уже потрібно звернути увагу на специфіку адміністративного права як науки, котре регулює всю багатогранність відносин, що виникають при виконанні державних функцій, у тому числі процедуру створення правових норм, формування статусу державних службовців, умов входження до їх складу, проходження служби, прав і обов'язків, відповідальності і гарантій.

Аналогічний підхід можна запропонувати і щодо інших наукових та навчальних дисциплін, які становлять предмет державної служби:

- соціології, яка вивчає взаємовідносини між державною службою та іншими владними інституціями, громадськими організаціями, суспільством стосовно визначення функцій і завдань, повноважень і норм поведінки, механізмів реалізації тощо;

- економіки, яка, крім того, вивчає і механізм державного регулювання економічного життя країни, в тому числі і шляхом впровадження нормативно-правових актів, що розробляються і впроваджуються через інститут державної служби, яка є і певною статтею державних витрат;- психології, яка формує норми взаємовідносин як у межах апарату державної служби, так і між державними службовцями та громадянами, визначає морально-етичні норми, звичаї, традиції тощо.

Отже, комплексний підхід до розгляду такого важливого для державних управлінців предмета, як державна служба, має здійснюватись одночасно за багатьма науковими напрямками.

Спиняючись на окремих історичних етапах, автор свідомо звертається до низки споріднених, притаманних тому чи іншому часу наукових поглядів щодо формування філософської думки, політичних, економічних, соціальних та інших стосунків у країнах, досвід яких аналізується. Було б помилковим розглядати державну службу тільки в ракурсі історичних змін без хоча б поверхового ознайомлення з політичною та соціально-економічною ситуацією в країні, побудовою управлінських структур та формуванням статусу посадових осіб державного апарату, практичних прикладів реалізації управлінських рішень.

Інколи немає можливості аналізувати кожну історичну ситуацію комплексно, проте не завжди в цьому є й потреба, оскільки ставиться за мету фрагментарне визначення стану державної служби, шляхів її трансформації від родинно-патерналістської до сучасної соціально орієнтованої моделі.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1997 р. - К., 1997.- 64 с.

2. Закон України "Про державну службу" від 16.12.1993 // Вісн. держ. служби. - 1995. - № 1. - С. 9-28.

3. Указ Президента України "Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців" від 30.05.1995 // Вісн. держ. служби. - 1995. - № 2. - С. 30-31.

4. Указ Президента України "Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи" від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби. - 1997. - № 3. - С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. - М., 1989. - 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. - М., 1994. - 496 c.

superbotanik.net

Реферат Правова держава її ознаки

З дисципліни:

Основи права

На тему:

“ Правова держава, її ознаки “

Студента групи ЗКН-31

Кантемира Євгена Володимировича

Перевірив:

Уграк Віктор Васильович

Коломия 2001

Вступ

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства , здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи , нації , а також політично плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “ демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити , що , проголосивши себе суверенною і незалежною , Україна стала й демократичною правовою державою , а інші – з прагнення довести , що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

Насамперед дамо коротке тлумачення терміна “ правова держава “ .Це поняття з’явилося в 19 столітті , коли внаслідок Великої Французької революції 1789 року монархічний , абсолютистський режим було замінено режимом законності , що стало подією не лише дяля Франції , а й для усього людства.З цього моменту практично розпочався поділ влади ,народилася ідея правової держави. До того ж часу влада правителя над підданними була безмежною .Про це , зокрема , свідчить й відома формула Людовіка 14 : “Держава – це я “.

Взагалі ж , як ідея , концепція , теорія , а потім і практика поняття правової держави бере свій початок ще з античних часів . Воно виникло як контрбаланс автократії та свавіллю. Ще Платон зазначав , що він передбачає близьку загибель держави , де закон не має сили і перебуває у чиїсь владі. Панування ж закону над владарями – це шлях рятування держави. Цю ж ідею поділяв і розвинув Арістотель , який зазначав , що там , де немає влади закону , немає місця для жодної форми державного режиму і що закон має панувати над усім.

З часом подібні ідеї дістали розвиток у працях Ш.Монтеск’є , Дж.Локка , І.Канта та інших філософів. І.Кант сформулював філософські основи теорії правової держави ; суть цієї концепції зводиться до кількох основних положень. “ Кожний громадянин повинен бути паном сам собі “. “ Чого народ не може вирішити відносно себе , того і законодавець не може вирішити відносно народу “ . В цих положеннях йдеться по суті про юридичне закріплення прав і свобод людини. Ш.Монтеск’є обгрунтував в своєму творі “ Про дух законів “ головний стрижень законності – відому формулу поділу влади . Він вважав , що в державі існують три гілки влади – законодавча , виконавча і юридична . Політична свобода може мати місце лише в тих державах , де ці гілки не сконцентровані в одних руках.

З 18 століття ідея правової держави становить головну гарантію прав і свобод громадян . Філософська , а потім і юридична доктрина про “ Природні і невід’ємні права людини “ ( як зазначено в статті 2 програмного документа Великої Французької революції – Декларації прав людини і громадянина ) являє собою головне джерело принципів правової держави. Особливо стисло обриси останньої були представлені у німецькій доктрині другої половини 19 століття.

Принципи, на яких грунтується правова держава , найбільш повно охарактеризовані в політології. У теоретико- методологічному плані вони являють собою найважливішу частину концепції правової держави.Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим ,що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави ;спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави , для обгрунтування своїх побажань , рекомендацій , вимог щодо її політики . До поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях :

-при організації політичних партій , інших громадських об’єднань , при формулюванні їхніх політичних вимог , розробці програмних документів ;

-при проведенні публічних політичних акцій- виборів , мітингів , демонстрацій , заснуванні друкованих органів тощо ;

-при виданні та застосуванні законів .

Приоритетна роль в концепції правової держави належить принципу верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства .

Зміст цього принципу охоплює дві сторони . Перша полягає в тому , що дозволено все , що не заборонено законом . Дія цієї сторони насамперед поширюється на відносини держави з особою , яка стає найвищою цінністю . Ці відносини мають визначатися тенденцією до самообмеження влади держави над особою , пріоритетом її інтересів перед усіма іншими цінностями .

Друга сторона верховенства закону полягає в тому , що в правовій державі найвищим принципом є безумовне підкорення усього і всіх закону . Логічним продовженням цієї мети стає принцип , згідно з яким держава , її органи і посадові особи зобов’язані діяти у повній відповідності з законом . Відступ від приписів закону має тягнути за собою як визнання нечинними правових рішень або вчинених дій , так і персональну відповідальність винних у цьому , застосування юридичних санкцій .

Для правової держави характерна кардинальна зміна відносин між нею і особою , громадянином . Зміст цього принципу охоплює такі складові : непорушність прав і свобод людини , широка система їх гарантій , соціально-правова захищеність особи , усіх її цінностей , реальність судового захисту прав та інтересів людини .

Отже , найголовнішою рисою правової держави є справжнє забезпечення верховенства закону . Ні державний орган , ні офіційна особа , ні організація , ні людина не звільняються від обов’язку підкорятися закону . Громадяни несуть відповідальність перед державою , а державна влада – перед громадянами . Права громадян надійно захищені від будь-якого свавілля влади та її представників . Тільки держава , яка здатна максимальною мірою реалізувати задачу захисту прав людини і зробити це своєю основною функцією, може називатися правовою . Отже , правова держава – це держава , в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення , охорона і захист основних прав людини . Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів .

Концепція правової держави спирається також на теоретичне розрізнення права і закону . Існують два типи праворозуміння – позитивістський , або легістський , і непозитивістський , або юридичний . Позитивісти вважають , що правом є будь-які закони , адміністративні акти , судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту . Така позиція називається ототожненням права і закону . Мається на увазі закон в широкому розумінні – будь-який владний акт , виданий компетентним органом влади з дотриманням встановленої процедури , тобто акт , правильний за формою .

Протилежний тип праворозуміння – юридичний - містить в собі різні напрями правової думки , в яких наводиться розрізнення права і закона , пояснюється пріорітет права над законом . Право істинне не тому , що воно записано в законі і існує в офіційній формі , а через свій зміст . Закони повинні бути правовими , містити правові норми , але насправді закони можуть бути і неправовими . З давніх часів в розумінні людей та в різних теоріях існує представлення про справедливе природнє право , яке передує законові . Одні вважають , що природнє право іде від Бога або витікає з природи людини , природи речей , інші – що воно міститься в об’єктивних дозаконотворчих і позазаконотворчих суспільних відносинах . Природнє право , тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих принципів , норм , потреб і закономірностей , називають по-різному : ідея права , природні права людини і , нарешті , просто право .

Легісти не признають ніякого природнього права і взагалі ніякого права поза законом . Вони визнають закон правом незалежно від того , як оцінюється його зміст з моральної , етичної , релігійної , теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції . Але якщо вважати , що право являє собою лише ті норми , які записані в законі , то виходить ,що право- це виключно продукт діяльності державного законодавця . Саме він , законодавець , робить норми правовими . Інакше кажучи , право – це те , що хоче законодавець ,влада. Але в такому випадку , що таке свавілля і чим воно відрізніється від права?

Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону , яка пояснює , що право – особливий соціальний регулятор , який діє поряд з моральними , етичними , релігійними , політичними та іншими соціальними нормами . За своєю суттю право – історично обумовлена форма , загальна і рівна міра свободи . Правові норми і вимоги описують свободу людей , ступінь , кількість їх свободи . Тому вони повинні формулюватися в законі , закріплюватися його силою , оберігатися державою . Закон повинен служити свободі , праву . Держава і її закони необхідні для права . Але якщо закони не захищають свободи , якщо влада встановлює їх свавільно , то такі закони не є правовими , правом . Сутність права – свобода , а не насилля . Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень , а не для придушення свободи . І закони є правом не тому , що це формально коректні акти , а тому , що вони містять правовий зміст , гарантують свободу людей . Звідси , верховенство , або господство , права передбачає державу , яка дає потрібні гарантії свободи , безпеки і власності , гарантії від свавілля , зокрема , публічно-владного .

Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського праворозуміння . Позитивісти не визнають природні і невід’ємні права людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян . Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним : влада , що дарує права , не може бути обмежена ціми правами .

На думку кандидата юридичних наук , старшого наукового співробітника Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава – це держава ліберальна , або “ держава – нічний сторож “ . Її протилежність – авторитарна , або поліцейська , держава .

В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні сфери суспільного життя – держава і громадянське суспільство . Останнє являє собою сферу вільної активності , в якій людина виступає як автономний індивід , що переслідує свої автономні цілі і інтереси . У відносинах суб’єктів громадянського суспільства діє принцип : “ що не заборонено правом – дозволено “ . В ідеалі ліберальна держава може лише мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства , наприклад в економіку , - в разі порушення правових заборон .

Ідеальна поліцейська держава , навпаки , повинна максимально контролювати вільну соціальну активність громадян – регулювати , ліцензувати, квотувати , а також “ допомагати “ громадянському суспільству вирішувати його проблеми . Поліцейська держава обмежує права і свободи людини законами , прийнятими з міркувань спільного блага , економічної доцільності , моралі , соціальної справедливості , боротьби з злочинністю , охорони державної таємниці , державної безпеки тощо .

Насправді , як зазначає далі Четвернін , не існує ні ідеальної правової (ліберальної) , ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась би в тоталітарну , що знищує всілякі прояви свободи ) . Реальні держави або ближче до правової , або до поліцейської .

Виходячи з усього вище сказаного , зрозуміло , що суттєвою рисою правової демократичної держави , покликаної виконати свою загально-людську місію , є безумовність свободи особи . Здається , нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те , що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства , які збуджують людську свідомість , і що визнання гідності , притаманної всім членам дюдської сім’ї , їх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи , справедливості та миру на землі .

Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в суспільстві , визнання її права на життя , свободу і пошуки щастя як природного і невід’ємного .

Важливо , щоб права і свободи людини були не тільки проголошені , а й надіцно захищені . Паризька Хартія для нової Європи ( 1991 рік ) , визначаючи обов’язки держав і урядів щодо прав людини , встановила , що їх захист і підтримка є найголовнішим обов’язком урядів , додержання цих прав – це істотна гарантія недопущення зловживань владою , основа свободи , справедливості та миру .

Досвід засвідчив , що демократична правова держава може бути створена на основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від виконавчої та судової . З точки зору логіки правової держави перевага має віддаватися законодавчій владі , оскільки саме вона формулює стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства , визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики .

Однак зверхність заканодавчої влади не має абсолютного характеру . Законодавець обмежений правовими конституційними принципами , а також правами людини . До того ж він перебуває під контролем народу ( демократичні вибори , проведені народом ) . Правова держава передбачає й суворий контроль за конституційністю законів , здійснюваний спеціальним органом - Конституційним Судом , який має забезпечувати реалізацію принципу поділу влади .

Вимоги до виконавчої влади добре відомі . Її функціонування має грунтуватися на законі й обмежуватись законом . Ця влада не має права присвоювати собі повноваження , не передбачені законом , і вимагати від громадян виконання обов’язків , не закріплених у законі .

Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів , що часто виявляється виконавчою владою , є безумовне забезпечення права громадян звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій . Інакше зловживання з боку виконавчої влади , залишаючись безкарними , відкриватимуть шлях до тиранії .

У неухильному забезпеченні вказаного права полягає одне з найвищих призначень третьої , судової влади . А щоб виконати таку місію , судові установи повинні бути незалежними . На цьому постулаті грунтується одна з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування правової держави . Необхідність же додержання принципу поділу влади є першочерговою й основною умовою забезпечення незалежності судової владжи у правовії державі . Без цього судова інстанція обов’язково буде відчувати тиск з боку інших двох гілок влади . А без її незалежності не може бути й мови про зверхність права .

Такий зв’язок випливає з ролі арбітра , яку судова інстанція відіграє в суспільстві . Існування такої ролі визначається тим , що судова влада не тільки застосовує закони , а й активно , у різних формах бере участь у їх створенні . До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації , грунтуючи свої рішення на дусі закону , а не тільки на його букві . Тому незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі справи , виходячи зі змісту , смислу закону , якщо законодавцем ті або інші правові відносини не врегульовані .

Однак головне полягає в тому , щоб судова інстанція не перетворилась на інструмент реакції та зловживань .

Враховуючи все вище сказане можна чітко визначити ознаки правової держави , які , до речі , можна розділити на дві групи : соціально-змістовні і формальні . Причому обидві групи настільки тісно пов’язані між собою , що утворюють певну цілісність , розчленувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично , в абстракції .

Отже , соціально-змістовними ознаками правової держави є:

1. Закріплення в Конституції та інших законах основних прав людини;

2. Верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами , політичною і фізичною силою держави і її органів;

3. Панування у суспільному і державному житті законів , які виражають волю більшості або всього населення країни , втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали;

4. Урегулювання відносин між особою і державою на основі загально-дозволеного підходу , принципу “ громадянину дозволено робити все,

що не заборонено законом , а державі і її чиновникам – лише те , що дозволено;

5. Взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;

6. Притаманна усім громадянам висока культура права, зокрема їх обізнаність з життєво необхідними юридичними законами , а також уміння і навички їх використання у практичному житті .

Формальні ознаки правової держави:

1. Чіткий розподіл функціональних повноважень між певними

спеціалізованими системами її органів – законодавчої , виконавчої ,

судової на основі підпорядкуванню саме закону як волевиявленню

народу або вищого представницького органу державної влади;

2. Юридичне закріплення основних прав і свобод людини , юридична захищеність особи;

3. Високозначуще становище у суспільстві і державному житті судових органів як , у певному розумінні , вирішальної , найбільш надійної юридичної гарантії прав людини;

4. Неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних актів усіма учасниками суспільного життя , насамперед державними та громадськими органами .

Наша держава , Україна , теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави . В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства .

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки , яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії , а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність . Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє , а майбутнє в основному визначається минулим , то підходи до створення української моделі правової держави , визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому .

Світовий досвід практичного розв’язання проблем , пов’язанихіз державно-правовим будівництвом , показує , що не існує якогось єдиного , усталеного , класичного зразка правової держави . Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але , незважаючи на цю обставину , аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим , що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію , з якою доцільно зіставляти реалії державного буття , визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим , причини розбіжностей та шляхи їх усунення . До того ж , порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичногоперіоду .

Таким чином , об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності . Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах ( притаманна кожному соціуму ментальність , рівень правосвідомості , історичні традиції тощо ) .

Поряд із національно-історичними особливостями , змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність , визначена І.С. Нарським : “ сукупні результати діяльності людей не збігаються , і при тому суттєво , по-перше , з їх сподіваннями і , по-друге, з деякими “вищими цілями “ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії “. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям , ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію , головна теза якої полягає в тому , що “ в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували , а до результатів несподіваних і небажаних “.

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження , проявившись у кричущій невідповідності цілей , проголошених Будівничими нового суспільства , і засобів , обраних ними для досягнення цих цілей Ю Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “ світлого майбутнього “.

Щоб уникнути повторення пройденого , слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:

-визначення мети , ідеалу суспільного і державно-правового розвитку , його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

-узгодження та досягення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експерементувати із сучасним і майбутнім.Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того , що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить , як засвідчує історія , або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії , або до насильницького її впровадження “ згори “.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності “ як суспільства , так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те , що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб.Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно , щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні , варто цілеспрямовано й наполегливо прайювати над правовою освітою , розвитком правової культури населення , не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Висновок

Отже, нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави , для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин,додержання законів і державності.Характер цієї держави мають визначати такі принципи:

1. верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

2. обов’язковість закону для всіх державних органів,громадських організацій,офіційних осіб і громадян;

3. захист і гарантії свободи особи, її прав , інтересів, честі й гідності;

4. взаємна відповідальність особи і держави;

5. контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів,спрямованих на побудову правової держави , стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії , найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

Використана література:

1. Рабінович. Основи загальної теорії права та держави. К.,1994

2. Котюк В.О. Основи держави і права. К.,Вентурі, 1995

3. Молдаван В.В. Основи держави і права. К.,Юмана, 1996

4. Лінецький С. Ідея правової держави в сучасній Україні : проблема досвіду.\\ Нова політика.1996 №5

5. Димитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогоднішній день. \\ Право України. 1995 №5-6

6. Четвернин В.А. Понятие и термин “ правовое государство “.\\ США: экономика, политика, идеология.1996 №8

Вступ …………………………………………………. с. 2

Історія становлення поняття

“ правова держава “ ………………………………….. с. 2

Поняття концепції правової

держави і її застосування ……………………………. с. 3

Принцип верховенства закону ……………………… с. 4

Два типи праворозуміння ……………………………. с. 5

Ідеальна правова держава

та її протилежність …………………………………… с. 7

Безумовність свободи особи ………………………… с. 8

Принцип поділу влади ……………………………….. с. 8

Соціально-змістовні ознаки

правової держави ……………………………………. . с. 10

Формальні ознаки

правової держави …………………………………….. с. 10

Підходи до створення

правової держави в Україні …………………………. с. 11

Висновок ……………………………………………… с. 14

Використана література ……………………………… с. 16

bukvasha.ru

Реферат - Россия - великая держава?

Реферат на тему

Россия – Великая держава?

Сущность Великой державы

Великая держава держится на трёх «китах» – на сплочённой нации, на родной вере, на родном языке. Уберите одно из этих составляющих и вскоре вы увидите смерть даже очень сильного государства. (Сергей Фетисов)

В энциклопедическом словаре Брокгауза Ф.А. и Ефрона И.А. термин великая держава отражен следующим образом: «Великие державы, термин, принятый для обозначения наиболее мощных государств, играющих ведущую роль на международной арене».

Великая держава — это страна, оказывающая огромное влияние на региональную или мировую системы. Ее статус не может определяться только лишь такими экономическими показателями, как валовый внутренний продукт, паритет покупательной способности или ВВП на душу населения. Даже когда страна страдает от нищеты или изоляции, ее природная мощь, обусловленная ее территорией, населением и культурой, все равно выделяет энергию во внешний мир.

Принимая во внимание природу политики великих держав, представляется целесообразным обозначить ряд принципов. Во-первых, эти державы заслуживают уважительного к ним отношения, поскольку их нельзя игнорировать — каждый их шаг влияет на международный порядок. Во-вторых, в отношениях с ними не стоит переходить границы: не нужно пытаться разрушить внутренний порядок этих стран, надеяться, что они распадутся, а также не нужно пытаться загнать их в угол, поскольку это неизбежно приведет к хаосу или насилию, а также страданию всех вовлеченных сторон. И, наконец, их нужно призывать соблюдать свои обязательства на международной арене — в мировой деревне, где взаимосвязи усиливаются с каждым днем, на великих державах лежит еще больше ответственности.

Великими державами со времени Венского конгресса стали называться пять европейских государств: Австрия (позднее Австро-Венгрия), Великобритания, Пруссия (позднее Германия), Россия и Франция. Эти страны преимущественно путём взаимных соглашений руководили политической жизнью Европы.

С 1870 в число великих держав вошла Италия. К внеевропейским великим державам в конце XIX — начале XX века стали причислять Соединённые Штаты Америки и Японию.

После Второй мировой войны великими державами стали считаться постоянные члены Совета Безопасности ООН: СССР, США, Великобритания, Франция и Китай. Эти же державы приобрели дополнительное влияние благодаря обладанию ядерным оружием. Уставом ООН на великие державы возлагается главная ответственность за поддержание мира и всеобщей безопасности. В наши дни активно обсуждается необходимость реформы Совета Безопасности ООН. Германия, Япония, Индия, Бразилия и ЮАР рассматриваются, как наиболее вероятные кандидаты в число постоянных членов расширенного состава Совета Безопасности.

Становление Российской державы

Сегодня во всех странах мира знают такое государство как Россия. Для большинства европейцев Россия до недавнего времени ассоциировалась с медведем Машкой, русской водкой и ушанкой. Сегодня Россию знают как поднимающуюся державу, сильную и уверенную, со своим лидером. Поэтому сегодня Россия ассоциируется с Путиным, который четко во всем мире определил приоритеты Российского государства. После выборов нового президента, по моему мнению, навряд ли имя Путина будет быстро забыто, а новоизбранному лидеру будет очень тяжело добиться того же успеха, как предыдущему.

Ситуацию, в которой оказалась Россия в начале XXI века, экономисты, политологи и прочие специалисты, имеющие отношение к формированию общественного мнения, чаще всего характеризуют как время крайностей, полярных мнений, смертельных приговоров, спасительных рецептов.

Целые поколения футуристов от политики и экономики, возглавляющие центры, институты, фонды, достаточно обеспеченные для того, чтобы издавать регулярно выходящие газеты и полноцветные аналитические журналы, бросились искать «русский путь».

Одни предлагают согласиться с итогами холодной войны, похоронить то, что нас связывает с великим прошлым, принять к исполнению модель западного уклада жизни и, наконец, проследовать в третий мир, признав свою капитуляцию.

Другие ищут спасения в выборе нового «стратегического партнера» — того «друга», который бросится спасать и поднимать с колен «униженную и растоптанную страну». В качестве такого партнера ежегодно выбирается кто-то новый, поднимается на щит и выставляется на потеху мировой общественности.

Третьи искренне считают, что лишь осознание себя «великой евразийской державой» способно решить те проблемы, которые стоят перед страной.

Четвертые предлагают изолироваться от окружающего мира, развиваться на основе идеи самодостаточности, развивая тезис о холодном климате и ущербности нашей территории.

И так далее.

Перечисленные позиции, как ни странно, очень схожи между собой: они не имеют отношения к реальности.

Жизнь – композиция настолько сложная и многомерная, что нельзя ее описать только графиками, теоретически просчитанными таблицами и процентами опросов…

У России есть враги.

Они называют ее «империей зла», «черной дырой», «страной без прошлого и будущего», «вечным неудачником». Полезно знакомиться со своей страной по иностранным выпускам новостей и публикациям в зарубежной прессе…

Нельзя сказать, чтобы на протяжении истории о России никто не заботился. Написана и воплощена в жизнь масса сценариев, доктрин, планов. Одно перечисление чего стоит: «доктрина Монро», «план Барбаросса», «план Даллеса», «концепция Киссинджера-Бжезинского»… Говоря открыто о ненависти к России в то же время укрепляют политические позиции государства. Когда говорят о нелюбви к государству, говорят о боязни к этому государству.

О России, как о Великой державе стали говорить не просто, и сразу. Стали говорить еще со времен Петра Великого, прорубившего «окно в Европу» и перенявшего элементы культуры, просвещения и военного искусства у стран Европы. В последствии появится целое течения захватившее большинство просвещенных умов рассуждающих о необходимости данных перемен и заимствования культуры у других стран. Но следует признать, что у России появился свой флот, своя твердая внешняя политика и статус мировой державы. Его последователи в лице Екатерины II, Александра I, Николая I, Александра II, Александра III в той или иной степени стремились подержать этот статус реформами, внешней политикой и стремлением поддержания мира. Наверно не все так радужно и успешно было у каждого из правителей.

При правлении Николая II мы, опять же, не можем говорить о полном упадке государственности России, и потере статуса Великой державы. В это период активно развивается производство, образования, науки. Причем, по существу говоря, в больших темпах нежели первые 20 лет после революции!

Образование СССР. Сегодня все больше об СССР говорят как о негативном факторе по отношению к России. Мол, «железный занавес», люди не знали, что такое Европа.

А действительно ли это было так плохо? Или же это политические уловки?

Не нам, молодежи, судить о том времени и о тех политических мерах, но нам делать выводы и принимать ко вниманию, что бы не повторять ошибок прошлого.

Но именно во времена СССР Россия стала Великой космической державой, мощной военной державой, с высоким научным и образовательным уровнем, самобытной сформированной культурой.

Развал СССР. Перестройка.

У каждого исторического момента есть свои положительные и отрицательные качества. У перестройки слишком много отрицательных и негативных качеств, которые отразились на развитии России, ее самобытности, ее культуры, ее развитии, отношению других стран к некогда Великому государству.

Непродуманность, неспланированность действий многие годы не давало возможности выйти достойно на международную арену. Тогда было провозглашено, что Россия освободилась от оков компартии и теперь уж точно Велика держава, коей и должно ей быть. Но, как я понимаю, Великая держава — это:

высокие культурные ценности общества;

высокий уровень образования;

поддержка спорта и высокие спортивные достижения;

грамотная социальная политика.

Именно в это период времени не было отмечено ни один из признаков. Россию поглотили алчные политики, чиновничество, бюрократия, воровство в конце концов. И наличие лидера, который вызывал лишь горькую презрительную усмешку (Б.Н. Ельцин).

Переломным моментом для России стал приход нового энергичного лидера – В.В. Путина. С новыми установками и взглядами на устройство государства, в котором он живет, его родные и близкие люди. С пониманием того, что России требуются кардинальные перемены, но которые нельзя осуществить в одночасье.

А сегодня этим лидером по праву считается Медведев Д.А., но темнее команда Путина не была распущена и не отказалась от своей цели.

Что же такое, по мнению россиян, великая держава?

Главных признака три:

высокий уровень жизни граждан – 43%;

развитая экономика – 40.3%;

мощная армия (39%).

Таблица 1

Мнение респондентов о признаках великой держав (в процентах от общего числа ответивших на вопрос, можно было выбрать несколько вариантов ответа)

Причем в оценке главенства этих признаков солидарны жители всех регионов. Отметим, что лишь калининградцы поставили на первое место мощь армии (46%). Во всех других регионах первое место отводится либо высокому уровню жизни граждан (Вологодская область – 54%, Приморский край – 48%, Волгоградская область 47%, Алтайский край – 44%), либо развитой экономике (Башкортостан – 48%, Калужская область – 39.5%).

Такие признаки великой державы, как уважение со стороны других государств и богатые природные ресурсы отходят на второй план (22 – 23%). а такие, как размер территории (19.5%), культурные традиции и развитая наука (17.5%) – на третий.

Совсем малозначащими факторами величия страны в современном мире являются, по мнению россиян, славное героическое прошлое (15%), численность населения и сильная централизованная власть (13 – 14%).

Подтверждением отмеченной выше поверхностной ориентации россиян на ценности демократии является то, что во всех регионах наименее значимым признаком великой державы оказалось предоставление гражданам широких демократических прав и свобод (в среднем 11%).

Таким образом, по мнению большинства россиян, великой в современном мире может называться страна, которая сочетает мощную военную силу с развитой экономикой, обеспечивающей гражданам высокий уровень жизни.

Такое понимание величия страны, не несущее в себе критического заряда агрессии и враждебности, вполне может рассматриваться как фактор единения россиян, исповедующих разные идейно-политические взглядами, но в равной мере желающих видеть свою страну полноправным и уважаемым субъектом мировой политики. В пользу этого говорит и то, что необходимость сочетать высокий уровень экономического развития и высокий уровень жизни с наличием военной мощи признают сторонники всех четырех вариантов развития России. При этом, правда, что вполне понятно, сторонники движения России по пути демократического государства ставят мощь армии на третье место, а желающие видеть Россию в первую очередь сильной державой, внушающей трепет – на первое (в этом с ними солидарны и сторонники возрождения социалистического государства).

Важно также иметь в виду, что как раз те респонденты, которые считают важнейшими признаками великой державы численность населения, размер территории и наличие мощной армии, чаще полагают, что Россия сохранила статус великой державы. Отказывают же России в этом статусе те, кто считает великой страну с развитой экономикой и высоким уровнем жизни граждан. Так что респонденты сходятся на том, что большая территория с большим числом жителей и мощной армией у России уже есть, а не хватает ей для обретения статуса великой державы как раз приемлемого уровня развития экономики.

Заключение

Хотелось бы отметить, что хоть и произошла некая европеизация русского народа, перенимание культуры европейских стран, в то же время это все было пропущено через души русских людей, через русский менталитет.

Что можно сказать о стране, в которой внук эфиопа — великий русский поэт, сын турчанки — великий русский поэт, а датчанин — великий знаток русского языка? Что можно сказать о стране, если любимый национальный народный танец называется — цыганочка?.. и далее на эту тему бесконечно...

Однако Россия — это отдельная самостоятельная цивилизация, не вписывающаяся ни в западный ни в восточный мир, поглощающая и спокойно воспринимающая любые инородные ценности, воспринимающая любые виды идеологии, бережно сохраняющая внутри себя любую культуру, обычаи и языки.

Россия — как болото, всё поглотит, переработает и сделает исконно русским, российским.

Россия выше сверхдержавы, Россия — отдельная цивилизация, самостоятельный мир.

Также русский народ подтвердил, что России не нужна никакая демократия, ей нужен царь, который будет честным и справедливым, как когда-то 300 лет думал народ об этом, когда царствовал дом Романовых и Россия была Великой Державой.

Умом Россию не понять — в Россию, можно только верить!

Я думаю, что именно верой и любовь в Россию приведет народ к правильному будущему, тому, о котором мечтали…

Литература

1. Анатолий Абрашкин Средиземноморская Русь: великая держава древности, — М., 2006

2. Трагедия великой державы. Национальный вопрос и распад Советского Союза, — М, 2005

3. Интернет источники

4. http: // ru. wikipedia. org/wiki/%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%B4%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0

5. http: // www. inosmi. ru/translation/244299. html

6. http: // www. fesmos. ru/Pubikat/21_Identity2004/identity_4. html

www.ronl.ru

Смотрите также

• 
  Желудок реферат
• 
  Реферат молоко
• 
  Реферат перелом
• 
  Президент реферат
• 
  Реферат позвоночник
• 
  Екатерина реферат
• 
  Зрение реферат
• 
  Горы реферат
• 
  Реферат сознание
• 
  Реферат пространство
• 
  Пространство реферат