Зміст. 1Вступ. 2Розділ 1. Стан справ у князівстві після смерті князя Романа. 3Розділ 2. Початок правління Данило Галицького. 4Розділ 3. Відносини і боротьба з монголо-татарами. 6Розділ 4. Відносини з Папою Римським. 7Розділ 5. Відносини з іноземними державами. 9Розділ 6. Внутрішня політика. 11Висновки. 13Список використаної літератури: 14 Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політичне занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні. Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян. Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів: І етап (1199—1205) — утворення та становлення при князі Романі. II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави після смерті князя Романа. III етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом при Данилі Галицькім. IV етап (1264—1323) — стабільність при князі Леві і князі Юрії. V етап (1323—1340) — поступовий занепад. Отже ми бачимо, що найбільшого розквіту і піднесення Галицько-Волинське князівство досягло саме при Данилі Галицькім. Саме він вважається найбільш видатним правителем Галицько-Волинського князівства. І тому саме про нього я і написав цей реферат. По Романі залишилися два малолітні сини, Данило і Василько; їx опікункою і регенткою була Романова вдова - не знаємо її ні імені, ні роду - жінка енергійна, з політичним хистом, що всіма силами намагалася утримати для синів їх батьківщину. Але недавно зорганізована держава не могла існувати без керування сильного володаря. Підпорою Романовичів були тільки волинські бояри, прив'язані до своєї династії, що розуміли значення великої держави i бажали утримати її в цілості й силі. іншу політику повели галицькі бояри: вони уважали зв'язок з Володимиром невигідним для себе, вирішили розірвати його i самим взяти владу в свої руки. Вони намагалися позбутися Романовичів, а на їx місце шукали coбi слабих князів, що в усьому йшли б під боярським проводом. У справи Галицько-Волинської держави почали втручатися сусідні держави, Угорщина й Польща, i так настав період сорокалітньої громадянської війни (1205-1245). У перших роках, на заклик бояр, оселилися в Галичині три князя Ігоровичі, сини героя походу на половців. Але вони не захотіли піддатися під боярську опіку, почалася боротьба, i молоді князі почали різню, в якій полягло до п'ятсот вельмож. Далі бояри пробували самі, без князів правити Галичиною. В 1213 р. могутній проводир боярства, Володислав Кормильчич, проголосив себе галицьким князем. Це була нечувана подія в тодішньому світi, i таке «вокняження» боярина спричинило серед князів обурення («не пристоїть бояринові князювати»). Тоді Угорщина i Польща взаємно порозумілись i виступили немов би в обороні прав Романовичів. Але невдовзі союзники відкрили свої карти: на основі умови у Спишу (1214) галицьким королем став угорський королевич Коломан (1214-1219), одружений з польською князівною. Так два сусіди Галичини готувалися взяти її пiд свою спільну владу. Але галицькі бояри знайшли coбi нового князя в оcoбi Мстислава (1219-1227), славного лицаря; компромісною політикою він намагався стримати плани завойовників. Все-таки угорські війська зайняли Галич, а поляки забрали землі на заході від Бугу. Тим часом Романовичі дійшли зрілих літ i почали боротьбу за відбудову Галицько-Волинської держави. Данило, як старший, мав провід, а Василько був його вірним помічником i союзником. Данило зайнявся наперед збиранням волинських земель, що були в руках інших князів, або під владою Польщі. Повільними, витривалими заходами від здобув наперед столичний Володимир (1214), далі Берестя i Забужжя (1219), Луцьк з Пересопницею (1225), пізніше Белз (1234). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині було дуже прив'язане до своєї династії i готове було до жертв для неї. Володимирські бояри не залишали Романовича навіть тоді, коли вони в нестатках скиталися по різних місцях. Спираючись на сили Волині, Данило розпочав війну за Галич. Ця боротьба коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади i вживали всяких засобів, щоб сина зненавидженого Романа не пустити до Галича. Проти Данила виступали також тi князі, що змогли сісти на галицькому престолі; Мстислава Мстиславича, Данило приєднав coбi, взявши його дочку за жінку, але пізніше Галич зайняв чернігівський князь Михайло Всеволодович з Ростиславом, i вони повели уперту боротьбу проти Данила. Найгрізнішим противником була Угорщина, що обсадила своїм військом головні городи, притягнула на свій бік частину бояр i готувалася затримати Підкарпаття під своєю владою. Данило, користуючися з сприятливих обставин, двічі (1230 i 1233) здобув Галич і вигнав з нього yгpiв, але щойно за третім разом, 1238 р. засів у наддністрянській столиці остаточно. Але тим ще війна не закінчилася: Угорщина зібрала нові сили, зв'язалася з своїми боярськими прихильниками i Ростиславом, притягнула на допомогу полякiв, і ця велика коаліція виступила проти Данила. Але в остаточному бою під Ярославом 1245 р. Данило переміг i поширив свою владу на всю Галичину. Опис цієї сорокалітньої боротьби за Галичину подає Галицько-волинський літопис. Живими фарбами зображено в ньому тi соціальні i політичні сили, що діяли в країні. Боярство розвинулось у могутній клас i захопило всю владу. Сили бояр спиралися на велику земельну власність - князі роздавали впливовим боярам в управу городи i волості. Також соляна промисловість, що мала тоді велику господарську роль, була в руках бояр; наприклад, соляні склади в Коломиї, що їх Данило бажав призначити на утримання війська, попали у володіння бояр. Боярство дійшло незвичайного добробуту i багатства. Коли здобуто двір Судислава одного з визначних боярських провідників, знайдено там масу всякої зброї, харчів та інших припасів. Коли угри хотіли того самого Судислава ув'язнити, "він у золото перемінився», тобто дав багато золота i викупився. Бояри мали свої військові відділи i залежних від себе клієнтів. Літопис описує, як їхав до Галича могутній боярин Доброслав: «в одній сорочці, запишаний, ані на землю не дивився, а галичани бігли при його стремені". 3 князями поводилися бояри зневажливо, з презирством. Одного з претендентів, що приїхав здобувати Галич, Мстислава пересопницького, бояри на глум вивели на могилу i заявили: «От, княже, ти посидів на Галичиній могилі, то так, як би княжив у Галичі»,- і він вернувся ні з чим. Зневажали i самого Данила, - під час бенкету один з бояр хлюпнув йому в лице вином із чаші. Могутні вельможі з насміхом зустрічали накази князя, самі ділили між собою державні доходи i грабували населення. Боярський клас не проявляв ніякого державницького хисту. Руйнуючи авторитет князя, бояри, натомість, не вміли нічого збудувати. 3 облесною покорою зустрічали чужинницьку окупацію, безсоромно продавали свою країну мадярам. Данило намагався знищити цю здеморалізовану аристократію. Щоб здобути противагу проти бояр, він спирався на міщанство i селянство. Ці класи, гноблені i нищенні боярами, з ненавистю ставилися до своїх гнобителів i шукали захисту та допомоги у князя. Як міщани ставали по боці Данила проти бояр, видно з облоги Галича 1237 р.; як тільки князь повернувся до них з закликом, вони крикнули: «Це володар наш, Богом даний!» - i пустилися до нього, «як діти до батька, як бджоли до матки, як спрагнені води до джерела». Данило дбав про те, щоб задовольняти потреби народу; наприклад, вислав свого печатника Курила до Бакоти, на Пониззя (Поділля), щоб розслідити зловживання бояр, i тим способом «утихомирив землю». Данило бажав скріпити прихильні княжій владі міські елементи i зайнявся будуванням нових міст. Татарська небезпека примушувала його ставити нові оборонні городи, а при городах виростали міста. Немале значення мав тут вплив Західної Європи, де князі для збільшення своїх доходів засновували міста, як осередки промисловості i торгівлі. Літопис оповідає докладно про заснування Холма, що Данило «почав призивати захожих людей - німців і русь, чужоземців i ляхів; вони йшли день-у-день, ремісники i майстри всякі, що втікали від татар, сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді й срібла, - i було життя, i наповнилися двері довкола городу, поля i села». Міста ставали союзниками князя у боротьбі з боярами. Данило залучив до державного будівництва також селян. Він утворив з селян нове військо, тяжку озброєну піхоту, що зайняла місце боярських дружин. Це військо, цілком залежне від князя, дало йому змогу знищити боярську анархію i протидіяти чужоземним наїздам. Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Biн провів глибокі реформи в ycix галузях життя. Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їx засяг обов'язків супроти бояр. Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм же ність числа» i посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід. Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимирсько-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич». Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне - боярська опозиція. Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе «мирником» - союзником, татарським васалем, підпоручником хана. Порівнюючи з іншими князями, прийняли його «милостиво», але почуття образи було глибоке i у князя, i в ycix пiддaниx. «О, зліше зла честь татарська!», - рeзюмувaв ці переживання літописець. Дійсно, щойно закiнчив Данило 40-літню боротьбу за об'єднання Романової держави блискучою пepeмогою, як мусів визнати себе xaнcьким «холопом». Усе життя тепер присвячує він підготовці до нової боротьби - за звільнення від татарської кормиги, будує фортеці, а разом з тим шукає зв'язків у Західній Європі. Однак, виявилося, що, не зважаючи на моральне приниження авторитет Данила значно зpic після відвідин у хана. Він повернувся з ярликом хана, як його васал, i таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі будь-яких конфліктів. Так зрозуміли його становище сучасники, які зі страхом чекали на новий напад татар. В першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Той самий король Беля IV, який протягом стількох років боровся з Данилом i відмовив йому, коли він просив для сина Льва руки дочки його, Констанції, тепер прислав caм послів з пропозицією шлюбу. Щоб закінчити справу з претензіями Ростислава на Галичину (Ростислав був одружений з другою дочкою Белі IV), Беля дав йому окреме князівство-банат між Дунаем, Савою и Моравою - Мачву. Року 1247 відбувся шлюб Льва з Констанцією і укладено згоду Данила з Белею. Але, незважаючи на цю угоду, Беля затримав титул «короля Галіції i Лодомерії». Ще важливішими були стосунки з папою Інокентієм IV. Початок їх залишається неясним. Посол папи де Пляно-Kapпіні, по дорозі до татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до унії. I Василько, i єпископи відмовилися щось на це відповідати i радили відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: i своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на крaїни, безпосередньо в небезпеці: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство. Збереглося листування між папою i Данилом після його повернення від хана. 3 цих листів видно, що для Данила головним була організація проти татарської допомоги, i він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь. Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до об’єднання. Але тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західної Європи від татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західних держав. В той час прибула папська делегація, яка привезла Данилові корону. Для нього було ясно, що в таких умовах коронування тільки ускладнить відносини з татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби з ними. Тому Данило не прийняв корони, i на цьому закінчилася справа до 1253 року. Але з короною зв'язана дуже важлива справа: в листуванні папи з Данилом i Васильком папа називав їх обох «rex», а державу 1246 року - королівством», А. Великий слушно пише, що тоді в середині ХІІІ ст., в такому питанні, як титулування володаря i його держави, «Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення політично-правного устрою тодішньої Європи"... «Римська курія мусила мати докладні інформації про фактичний стан України, головно про її політично-правне положення в cвiтi». Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів Романовичів з титулуванням Олександра Heвського. В листі до Maгicтpa Тевтонського ордену папа згадує, що вислав листи до «Данила, достойного короля Русі та до шляхетного мужа Олександра, князя Суздальського». Тут впадає в око різниця в титулуванні обох володарів. Цікаво, що в 1247 році «світлим королем Володимира» називає папа Василька, а «світлою королевою" Дубравку, його дружину. Таким чином, Василько, нібито "удільний" князь, має в очах папи вищий титул, ніж великий князь Суздалський та Володимирський - Олександр. Питання про титул України, як королівства, має довгу історію. Ще коли син Ізяслава I - Ярополк - 1074 року звернувся був до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбавленого держави «королем» («rex») русичів, а Болеслава, короля Польського - тільки князем («dux»). Пізніше, в 1214 році, коли Андрій II Угорський домагався коронування сина Коломана, він не просив піднести його до гідності короля, а писав, що «народи Галичини... просили ..., щоб ми поставили їм нашого сина Коломана на короля», а сам він з 1214 року іменував себе королем Галичини. Становище змінилося в 1253 році, коли Данило почував себе сильнішим, а головно - уже твердо вирішив повести боротьбу з татарами. Тож, коли виявилося, що татари рушають на Галицько-Волинську державу, він знов звернувся до папи по допомогу. Папа проектував зорганізувати велику коаліцію держав: Польщі, Чехії, Моравії, Cepбiї, Померанії, і проповідував хрестоносний похід. В таких умовах Данило погодився прийняти коронування, яке відбулося тихо в Дорогичині, під час походу Данила на ятвягів. «Прийняв вінець від Бога, від церкви св. Апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інонентія i від ycix його єпископів», - записано в літописі.
Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі з татарами не зреалізовано, не вважав i Данило себе зв’язаним обіцянкою унії з Римом. Побачив i папа, що в цьому відношенні Данило нічого не зробить. Щоправда, 1257 року новий папа Олександр II загрожував Данилові викляттям за те, що відступив від послуху Римській Церкві. Цікаво, що найновіші дослідники, католики, не надають події, що відбулася в Дорогичині, значення коронування: вона нічого не змінила в положенні Данила, який уже був з самого початку королем. Корона ця була лише логічним розвитком політичних подій, - пише М. Cтaxiв. «Татарська небезпека ... була вистарчальним поштовхом i причиною до цього обостороннього зближення між Римом і Данилом та уділення й прийняття корони. Справа церковного з'єднання була тільки справою похідною. Спільна небезпека, а не що інше, зв'язала обидві сторони. Корона була політично-правним актом визнання за Данилом спадкових прав до давнього Київського королівства та зовнішнім його символом». Tому в римських реєстрах нема жадних записів про пересилання корони. Вона була надіслана як дарунок, як засіб визначити з-поміж різних претендентів правного спадкоємця, i Інокентій IV визначив Данила, а не Олександра Суздальського королем-спадкоємцем давнього королівства Русі. «Традиції княжого i королівського Києва перейшли легально на Захід, а не на Північ у Москву, яка ніколи не добилася того титулу i повищення аж до XVII ст.», - пише А.Великий. В цьому полягає глибоке значення події в Дорогичинi. Перед масою політичних мотивів, - писав О.Є. Камінський, -«ця справа церковного порозуміння відходить наче в другий план». Як вище згадано, Данило намагався нав’язати міцні зв'язки з сусідами. Ще до татарської навали він мав якісь стосунки з Австрією. У 1246 році був забитий герцог Австрії Фрідріх ІІ, який не залишив спадкоємців. Претендентками на престол виступили: сестра герцога, здружена з королем Чехії Пшемиславом II Оттокаром, та племінниця Гертруда, з якою р. 1252 одружився син Данила - Роман. Це викликало Війну Австрії з Чехією. На захист Гертруди та Романа склалася ціла коаліція - з Белі IV, Данила, герцога Баварського, польських князів Болеслава Малопольського та Владислава Опольського, литовських військ під проводом князьків Товтида та Едивіда. Значні сили союзників пішли на Чехію, але, пограбувавши й сплюндрувавши околиці Опави й Оломюца в Mopaвiї, повернулися. На перешкоді стали неприязні відносини союзників. 1253 року Роман примушений був покинути Австрію та Гертруду. Складні зв'язки встановилися у Данила з польськими князями. Після смерті Лешка почалися міжусобні війни, в яких Данило підтримував Конрада Мазовецького та його синів. Під час цих війн 1243 року Данило з Васильком заволоділи Люблином. Після смерті Конрада Данило підтримував добрі відносини з обома лініями польських князів - Краківською та Мазовецькою, зміцнивши їх шлюбом: дочка Данила Предслава була одружена з Земовитом Мазовецьким. Литовські племена, що їx «примучив» свого часу Роман, чинили постійні напади на Волинські землі. «БЪда бЪ в землЪ ВолодимерсьтЪй от воевання литовского и ятвяжьского", - писав літописець. Угода між Романовичами та князями Литовським i Жомоїтським трохи послабила гостроту, але ятвяги не припинили нападів. Лише литовські князі виступали як союзники Романовичів, інші - як вороги. У 1230-их роках князь Мендовг почав формувати э литовських племен єдину державу. Підкоряючи своїй владі дрібних литовських, а також українських та білоруських князьків, він шукав добрих відносин з Романовичами i допомагав їм у боротьбі з ятвягами. В 1252 р. (?) Данило навіть одружився з його племінницею, сестрою Товтовіла. Проте, швидке зростання сили Мендовга викликало почуття небезпеки в Романовичів i привело до війни, наслідком якої Данило здобув ряд міст, серед них - Городно. Меядовг відступив Чорну Русь, Новогрудок, Слоним, Волковийськ - Даниловому синові Романові, який одружився другим шлюбом з дочкою князя Гліба. Свою дочку Мендовг видав за молодшого сина Данила - Шварна. Після смерті Мендовга, син його Войшелк передав Шварнові литовський престол, а сам прийняв православ’є i пішов до монастиря. Таким чином на короткий час Литва опинилася під владою Данилового сина. Ця литовська політика була найбільш вдалою з усієї зовнішньої політики Данила. Тут треба згадати ще один шлюб, який має значення, але пізніше шлюб Данилової дочки, Coфiї, з графом Тюрингії Шварцбургом на початку 1250-их pp. Син їx додав до свого прізвища слово «poйсен», i після нього велика провінція Тюрингії називалася «Poйсен". Велику перешкоду бачив Данило у так званих татарських людях. У 1250-их роках цей антикнязівській рух, татарофільський рух охопив широку територію Волині та Київщини (в області Случа, Тетерева, Бога). Літописець згадує побіжно, що під час походу Данила на Литву татари порозумілися з населенням Бакоти, головним пунктом Пониззя, i призначили туди свого баскака. 3 Бакотою ще під час боротьби з галицькими боярами довелося вести тяжку боротьбу. Це був аж до татарської навали значний осередок антикнязівської опозиції. Данило здобув Бакоту, але як тільки відійшли його війська, вона знову віддалася татарам. Боротьба з татарськими людьми була дуже тяжкою: на допомогу їм прийшов у 1252 poці воєвода Куремса, i це створило дуже тяжкі умови для Данила. Про наступ татар Данило заалярмував папу, але жадної допомоги не дістав. Тоді він розпочав боротьбу власними силами. Син Данила, Лев III пішов на Межибожжя, Данило з Васильком зруйнували Болоховську землю, син його Шварно плюндрував міста над Тетеревом i Случою. Був цілком знищений Возвягель, а населення його виведено. Ці приклади свідчать, яка жорстока була боротьба з татарськими людьми. «Татарське» населення та «болоховці» покорилися. Куремса був заслабий, щоб захистити їx, сили його були недостатні для боротьби з усіма Романовичами. Відносини Данила та Василька з єпископами не були добрі. Усі єпископи належали до боярської опозиції, i князі боролися з ними. Перемиський єпископ був забитий двірським чоловіком Андрієм; Галицький Артемій втік до Угорщини, а Угровський Йоасафа, який, сам себе проголосив митрополитом після татарської навали, Данило вигнав, катедру зліквідував, а замість неї заснував катедру у Холмi i сам призначив єпископом Івана. Володимиські єпископи були також у повній покорі Василькові. Вони походили переважно з монастиря св. Данила, а Никифор Стенила був Васильковим урядовцем. Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи - він будував нові міста, села. Biн заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці i русь- іноязичники й ляхи, - нотував літописець, - идяху день i ніч", i підмайстри i майстри, i ремісники різних фахів які втікали від татар, «бЬ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и лЬса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльності, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми. Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських Літописів. Писав його спочатку «печатник» - канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван. Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при європейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західної Європи. Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва. Данило почував себе наступником влади київських князів. I яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року. веденому, можливо, печатником Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено в зв'язок з пoдiями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими:, татарськими. Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення modus vivendi з татарами викликали у Данила прагнення виявити свої права на всю Україну, включаючи Київ, яким володів - під татарами - Ярослав Володимирович Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Русі й виславши його на висвячення до Hiкeї a 1246 році. Таким чином боротьба між південно-західною та північно-східною Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, під зверхністю сюзерена в особах ханів Золотої Орди i монгольського Великого хана. Прагнення Данила знову заволодіти Києвом, цим символом великого князівства цілої України, виявилося в словах до нього Мендозга: виряджаючи його сина Романа з новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, яка відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: «Пришлю тобі Романа з новгородці, аби пошел до Возвяглю, оттуда і к Києву». Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-Волинського та Володимиро-Суздальського князівств. Сучасниками Данила були великі князі: Володимиро-Суздальський - Ярослав та його сини: Андрій та Олександр (Невський). Року 1243 Ярослава, першого з князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він "великим князем Русі». В. Пашуто вважає, що цей виклик, i призначення були наслідком того, що Ярослав не брав участи в биті на р. Сіті 1238 року, коли князі намагалися покласти край переможному рухові татар. Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але можливо, що цей «фавор» у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму i там отруїли. Цікава думка автора, що обидва українські князі - Михаїл та Данило - стали жертвою провокації Ярославового сина: Михайло був забитий, Данило, більш обережний уник небезпеки. Після смерті Ярослава його сини дістали: Андрій - Володимир та велике князівство, Олександр - Київ та «всю землю Руську». Kpiм того Олександр володів Новгородом, не підвладним татарам. Андрія пiдтpимyвaли: Ярослав Тверський та Данило Галицький, з дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександр поїхав до Бату, до Золотої Орди, i дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо під командою Неврюя. Андрій втік до Швеції. Володимирський літопис закидає Андрієві,, що не побажав він «царем (себто татарам) служити". Beликим князем став Олександр, який повів політику повної супроти татар покори. 3 цією політикою Олександра ставить Б. Пашуто в зв'язок відрядження Бату, того ж 1252 року, війська під командою Куремси проти Данила. Олександр, звільнившись з допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тим же способом звільнитися від суперництва короля Данила. Але, - додає той же автор, - на відміну від князя Андрія Ярославича, Галицько-Волинськнй князь зумів відбити татар, втративши лише Пониззя. Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь i 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Hiкeї нову столицю. Туди перейшли i цісарський двір з Федором I Ласкарисом, i патріарх. Цісарі Феодор І і, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби з Латинською імперією та Папською Kypiєю. Союз з цісарем Фрідріхом II у 1240-роках хвилював Kypiю. Одночасно вона намагалась нав'язати зв'язки з татаро-монголами й вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії. Олександр включився в союз, який наприкінці 1250-ох poків зв'язав Нікейський Візанійський двір, очолений цісарем Ватаці, та великоханський двір у Коракорумі. «Не може бути сумніву, - пише Б. Пашуто, - що в татарсько-нікейських переговорах брали участь руські (себто володимиро-суздальські) дипломати». В ході переговорів Олександр 1258 року примушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків i досягнуто привілеїв для Церкви й духовенства. Тоді ж покінчено з незалежним існуванням Галицько-Волинського князівства: замість Куремси прийшов pоку 1258 воєвода Бурундай з більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав ix на допомогу в поході на Литву, i Василько мусів іти з ним; це привело до розриву з Литвою. Наступного року Бурундай з'явився з ще більшими силами i примусив знищити власними руками всі укріплення: Крем'янець, Лучеське, Данилів, Стожек, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився тільки добре укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу i зруйнували Люблин, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків. Цей останній напад татар зруйнував усе, що зробили Данило та Василько для оборони Галицько-Волинської держави. Року 1264 помер Данило в гіркій свідомості безпорадного свого становища. Літопис присвятив зворушливі слова на спогад короля Данила, що був "мудрий, як Соломон». Данило - це найбільша постать в icтopiї Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах i від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир i підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії вийшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної i культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа i поклав основи під її дальший розвиток. З Данилом зійшов з історичного кону один iз найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав ycі землі, що ними володів Роман, створив iз них з допомогою Василька могутню державу, з якого рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємниці традицій Київської держави, i уможливив майже на сто років її існування. Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію i творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, закони, література, релігія Галицько-Волинського князівства залишалися українськими. Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави i Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв’язок з Європою, Олександр, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два piзні світи. 1.Брайчевський М. Конспект Історії України. - К.: Видав. поліграфічний центр «Знання», 1993 2.Грушевський М.С. Історія України-Руси В ІІ т., Т.2 ХІ-ХІІ вік. - К.: Наукова думка, 1992 3.Давня Історія України: Навч. посібник для вищ.навч.закладів. У 2 кн. П.П.Толочко, Д.Н.Козак, С.Д.Крижицький та ін. - К.:Либідь, 1994 4.Історія України: Курс лекцій. У 2 кн. Кн.1 Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Л.Г.Мельник, В.Д.Баран, О.І.Гуржій та ін. - К.:Либідь, 1991bukvasha.ru
Реферат на тему:
Дании́л Рома́нович Га́лицкий (1201, по др. данным 1204[1] —1264) — князь Волынский (1205—1206, 1215—1231), Галицкий (1205—1206, 1211—1212, 1229—1231, 1233—1235, 1238—1254), 1-й король Галицкой Руси (1254—1264), великий князь Киевский (1240), политический деятель, дипломат и полководец, сын князя Романа Мстиславича Волынского и Галицкого (из старшей ветви рода Мономаховичей).
В 1211 был возведён боярами на княжение в Галиче, но в 1212 изгнан. В 1215 стал княжить на Волыни и к 1227 завершил объединение волынских земель. В 1223 участвовал в сражении на р. Калка против монголо-татар. В 1239 Даниил Романович овладел Галичем, передав Волынь брату Васильку Романовичу, а затем занял Киев. Ведя упорную борьбу против засилья крупных бояр-землевладельцев, Даниил опирался на мелких служилых людей и городское население. Он содействовал развитию городов, привлекая туда ремесленников и купцов. При нём были построены Холм, Львов, Угровеск, Данилов, обновлён Дрохичин. После вторжения монголо-татарских завоевателей в Юго-Западную Русь (1240) и установления зависимости от татар Даниил предпринимал энергичные меры для предотвращения новых вторжений, а также против усилившейся агрессии венгерских и польских феодалов. В 1245 в битве под Ярославом войска Даниила разгромили полки венгерских и польских феодалов,галицких бояр, что завершило его 40-летнюю борьбу за отцовское наследство. Даниил Галицкий вмешался в войну за австрийский герцогский престол и в начале 1250-х гг. добился признания прав на него для своего сына Романа. Рассчитывая на западных союзников в противостоянии с Ордой, согласился принять от Папы Римского в 1253 г. королевский титул. Время княжения Даниила Романовича было периодом наибольшего экономического и культурного подъёма и политического усиления Галицко-Волынской Руси.
После гибели князя Галицкого и Волынского Романа в 1205 году в битве при Завихосте в Польше смоленские и черниговские князья с помощью половцев предприняли ряд неудачных попыток овладеть Галичем, где находилась вдова Романа с его малолетними детьми и венгерским гарнизоном. Только после возвращения в Галич изгнанных ранее Романом бояр Кормиличичей династические права на Галич заявили внуки Ярослава Осмомысла, сыновья Игоря Святославича Новгород-Северского. Игоревичи жестоко расправились с недовольной ими частью галицкого боярства и едва не овладели Волынью (волынским князем с польской помощью стал младший двоюродный брат Романовичей Александр Всеволодович, а Романовичи с матерью были вынуждены ютиться в мелких волынских владениях, у своих венгерских и польских союзников). Даниил с помощью венгерского короля Андраша II и краковского князя Лешека Белого в 1211 году был посажен на отцовский престол в Галиче, но затем вместе с матерью-регентшей был изгнан боярами во главе с Владиславом Кормиличичем. В городе Спише королём Венгрии Андрашем II и князем Польши Лешеком Белым при согласии папы Иннокентия III, было решено посадить в Галиче венгерского королевича Коломана и польскую княжну Саломею (в возрасте 5 и 3 года соответственно). В 1214-1215 годах при поддержке Краковского князя Лешека Белого Даниил стал княжить во Владимире-Волынском.
В 1215 (и окончательно в 1221 году) Мстислав Мстиславич Удатный, князь Новгородский, по приглашению Лешека Белого, овладел Галичем. Тогда же Мстислав заключил союз с Даниилом Волынским, за которого выдал свою дочь Анну. Вместе с другими русскими князьями в 1223 году Даниил участвовал в битве с монголо-татарами на р. Калке, где был ранен. Ослаблением смоленских князей из-за поражения на Калке воспользовались галицкие бояре. Во избежание конфликта в 1227 году Мстислав завещал Галич венгерскому королевичу Андрею, за которого ещё при заключении мира с его отцом выдал свою дочь Марию в 1221 году, неоднократно вместе с Владимиром Рюриковичем Киевским и половцами Котяна выступал в поддержку Александра Всеволодовича Белзского, но Даниилу удалось устоять благодаря помощи Лешека Белого. В (1227) году Даниил провел успешный поход на Чарторыйск, в котором после смерти Мстислава Немого стали княжить пинские князья. Поход завершился взятием и присоединением города к владениям Даниила и пленением пинских князей. В ответ против Даниила сложилась огромная коалиция, состоявшая из Ростислава Пинского, Михаила Черниговского, Владимира Киевского. Инициатором коалиции был Ростислав Пинский, мстящий за своих взятых в плен детей. В 1228 году войска коалиции осадили Каменец- владение Даниила. Но Даниилу удалось путём переговоров с Котяном разрушить эту коалицию и провести с поляками и Александром Белзским ответный поход на Киев. После убийства Лешека Белого польской знатью Романовичи оказали его брату Конраду Мазовецкому помощь в междуусобной войне: вторглись в Великую Польшу, осадили город Калиш и взяли с него дань 1000 серебра.
В 1229 году преданные Даниилу галичане пригласили его на престол; Даниил осадил город и, несмотря на сожжение моста через Днестр, взял его. Выпущенный им из плена в память прежних хороших отношений, королевич Андрей по внушению врага Даниила, боярина Судислава Кормиличича, выступил в поход против Галича; с ним был его старший брат и соправитель отца Бела IV. Город защищался мужественно, и король отступил из-за эпидемии в войске.
Но и по овладении Галичем, затруднения ожидали Даниила: бояре, сговорившись с Александром Белзским, решились его убить, однако брат Даниила Василько открыл заговор. Даниил великодушно простил заговорщиков, против Александра послал сначала Василька, а потом пошёл сам. Узнав об этом, Александр бежал в Венгрию и снова попросил помощи короля. В итоге Галич был сдан боярами уграм в 1231 году. Королевич Андрей пошёл против Даниила, намереваясь захватить Волынь, но большие воинские потери заставили его вернуться в Галич.
В 1232 году Даниил, в союзе с князем киевским Владимиром Рюриковичем и половцами, выступил против венгров, но не добился успеха. Однако в 1233 году на его сторону перешли галицкие бояре, вскоре умер королевич Андрей. Все это дало Даниилу возможность занять стол своего отца в Галиче.
В 1234 году Даниил предпринял поход на Чернигов в поддержку Владимира Рюриковича, тем самым выступив против союза князей Михаила Черниговского и Изяслава (по различным версиям, происходящего из смоленской или северской ветвей Рюриковичей). Вмешательство Даниила в ссору южнорусских князей привело к тому, что Михаил занял Галич (а Изяслав — Киев) в 1235 году.
В 1238 году Михаил перешёл в Киев, оставив на своём месте сына Ростислава. Даниил, воспользовавшись уходом Ростислава с боярами на Литву, осадил город и обратился с воззванием к его жителям. Бояре, опасаясь мести Даниила, сдали князю город в 1239 году. Даниил помиловал мятежных бояр.
Современное скульптурное изображение Даниила Галицкого
Даниил Галицкий вернул себе город Дорогичин в 1238 году, подаренный Конрадом Мазовецким Добринскому ордену. Со временем распространил своё влияние и на Турово-Пинское княжество, испытывавшему, как и Волынь, сильный натиск со стороны Литвы.
В 1240 году Даниил Галицкий занял Киев и посадил в нём тысяцким Дмитра, который возглавил оборону города во время нашествия Батыя в сентябре-декабре 1240 года. Во время татарского разгрома Даниил ездил в Венгрию с сыном Львом сватать за него королевскую дочь (брак был заключён лишь в 1247 году). Возвращался на Русь[2], но не смог пройти в Русскую землю, поскольку мало с ним было дружины и вернулся в Венгрию. Киев был взят, Дмитр попал в плен, а татары двинулись дальше на Волынь и Галич. Дмитр убедил Батыя идти на венгров и оставить Галицию.
Даниил после нашествия приехал в Польшу к брату и семье, затем вернулся в Галич. Пользуясь отсутствием князя, бояре самовольничали в Галиче. Едва Даниил справился с боярской смутой, как на Галич обрушился войной его старый враг Ростислав Михайлович, сын Михаила Черниговского: несколько раз в течение 4-х лет (1241—1245) он воевал с Галицкой землей, то в союзе с русскими князьями, то с войском своего тестя, венгерского короля Белы Арпада и своими союзниками поляками. В 1245 году Даниил с братом Василько и сыном Львом поставили точку в отношениях с Ростиславом и его союзниками, победив войско Ростислава при Ярославе на р. Сане. Битва получила название Ярославское сражение. С тех пор Даниил бесспорно владел Галицким княжеством. В 1245 году он сделал своей резиденцией (т. н.излюбленным городом) вновь устроенный им город Холм, украшением которого очень озабочивался. Около того же года возобновились набеги литовцев на Волынь, но вскоре с ними был заключён мир, в итоге чего не позднее 1248 года второй женой Даниила стала племянница великого князя литовского Миндовга (дочь неизвестного по имени брата Миндовга, сестра главного внутриполитического соперника Миндовга Товтивила). Мир с Литвой был нарушен походом на ятвягов, который Даниил совершил зимой 1248–1249 года совместно с Васильком и польскими князьями.
Несмотря на свои силы Даниил в 1245-1246 годах был вынужден поехать в Орду, в Сарай, признать зависимость от Золотой Орды, чтобы сохранить государство. Хотя его приняли там довольно милостиво, но перенесённые унижения заставили южно-русского летописца заключить рассказ свой словами: «О злее зла честь татарская!». Хорошие отношения с татарами принесли, однако, пользу Даниилу: король Венгрии Бела согласился на брак своей дочери с сыном Даниила — Львом в 1247 году; эта родственная связь повела к тому, что Даниил принял участие в борьбе венгерского короля с чешским из-за австрийского наследства (походы 1248 и 1253 годов), причём сын его Роман женился на наследнице австрийского герцогства в 1252 году и заявил свои притязания на эту область. Оба предложения римским папой Иннокентия IV Даниилу королевской короны и помощи против Орды в обмен на католизацию русских земель хронологически совпадают с вышеупомянутыми галицкими походами. Знаменитый Плано-Карпини, по дороге в Орду, заговорил с Васильком, а затем и с самим Даниилом о соединении церквей.
У Даниила были основания принять союз с Римом на условиях папы. В 1248 году в походе против Батыя умер Гуюк, по настоянию которого именно Андрей Ярославич, а не Александр Невский, получил ярлык на великое владимирское княжение. В 1250 году сподвижник Даниила митрополит Кирилл лично венчал во Владимире Андрея Ярославича с дочерью Даниила Галицкого Устиньей (Анной), затем посетил Александра Невского в Новгороде, причём его приезд совпал с приездом папских послов. В 1251 году войска Батыя способствовали утверждению Мунке на великоханском престоле, в 1252 году Андрей Ярославич был свергнут войском хана Сартака, а ярлык передан более лояльному брату Александру Невскому. В это время темником татарским в юго-западной Руси был Куремса, и первый эпизод его наступления на пограничные галицко-волынские земли — занятие Бакоты (в Подолии) — относится именно к этому времени.
Даниил согласился принять королевский венец и в январе 1254 году был коронован в Дрогичине; в том же году установился недолгий мир с Литвой. Уже в 1253 году Иннокентий IV объявил крестовый поход против Орды, призвав к участию в нём сначала христиан Богемии, Моравии, Сербии и Померании, а затем и католиков Прибалтики, к коим с начала 1251 года относилась, хотя и временно, Литва во главе с королём Миндовгом.
Даниил Галицкий на Памятнике «1000-летие России» в Великом Новгороде
В 1253 году Даниилу удалось освободить от отрядов Куремсы Бакоту и другие земли по Южному Бугу, разбить его карательное войско у Кременца в 1254 году, освободить от его отрядов Луцк и другие города на Волыни, земли по Случи и Тетереву, взять Возвягель и развернуть наступление на Киев, ярлык на который в 1249 году получил Александр Невский. Таким образом Даниил Романович стал первым русским правителем, которому удалось нанести поражение монголо-татарам, выбив их со своей земли. Однако, Даниил добился успехов в борьбе с Ордой своими силами и не спешил с латинизацией своих земель.
В 1254 году Даниил установил с литовцами мир на условиях, выгодных обоим государствам: Шварн Данилович брал в жены дочь Миндовга, а второй сын Даниила Роман получал в ведение Новогрудок, притом верховным правителем Новогрудка оставался Миндовг. Однако, уже в 1255 новый папа Александр IV разрешил Миндовгу воевать Русскую землю.
Летом 1255 года Даниил предпринял совместный с литовцами поход на подвластное Александру Невскому[3] и ордынским баскакам Киевское княжество. Первыми в поход отправились Даниил и Василько, к ним на помощь должны были прийти посланные Миндовгом литовцы и новогрудцы во главе с Романом. Однако Даниил и Василько, не дожидаясь литовцев, взяли и сожгли город Возвягль, после чего войско Даниила прекратило поход на Киев и повернуло домой. Пришедшие к Возвяглю литовцы нашли лишь пустое городище; разозлившись, на обратном пути они опустошили окрестности Луцка, но войско волынян настигло и разбило литовцев под Луцком, обратив их в беспорядочное бегство, после чего волыняне прижали литовцев к озеру и перебили. После 1255 года Даниил прекратил отношения с папой, однако сохранил королевский титул для себя и право на этот титул для своих преемников, которые именовали себя «Rex Russiae» и «duces totius terrae Russiae, Galicie et Ladimirie» («король Руси» или «князь всей земли русской, галицкой и владимирской»).
В 1257 году в Орде утвердился Берке, а в южную Русь в 1258 году был назначен Бурундай. Союзников у Даниила не осталось. Попытка Ярослава Ярославича Тверского, союзника Андрея, закрепиться в Новгороде в 1255 году закончилась неудачей. Когда Новгород в 1257 году выступил против ордынской переписи, на сторону новгородцев встал старший сын Александра Невского Василий, но отец заменил его на другого — Дмитрия, и перепись прошла в 1259 году. В 1258 году литовцы провели опустошительный набег на Смоленское княжество, на что Александр Невский не прореагировал, потому что «чтил» ордынского наместика Улавчия.
Так наступил момент, когда интересы Даниила и Орды совпали. Следствием стал совместный поход монголо-татар и галичан на Литву (1258[4][5]), в который Даниил отправил командовать войсками своего брата Василько. В 1258 году, т. е. незадолго до или уже во время этого похода произошел заговор, захват в заложники и убийство Романа Даниловича[6][7] Войшелком и Товтивилом. Вскоре после победы над литовцами Василька в 1262 году Миндовг погиб в борьбе за власть, и следующее обострение галицко-литовских отношений относится к периоду правления Тройдена (с 1270).
В 1259 году Бурундай потребовал, чтобы галицкий король приехал к нему, но тот отправил за себя своего сына Льва, а сам уехал в Польшу. Бурундай вынудил Романовичей срыть укрепления нескольких волынских городов, включая Владимир-Волынский, совместно с Васильком вторгся в Польшу и взял Сандомир[8].
Из внешних действий Даниила примечателны также его походы на ятвягов, которых ему не раз удалось разбить и заставить платить себе дань.
В 1264 году Даниил Галицкий скончался. Летописец, оплакивая его смерть, называет его «вторым по Соломоне».
Королю Даниилу Галицкому наследовал его сын Лев, который правил совместно с братьями Шварном и Мстиславом (до 1269 года).
Памятник Данилу Галицкому во Львове
Даниил вёл борьбу с феодальной междоусобицей, вызванной стремлением галицкой боярской верхушки, а также чернигово-северского и киевского князей не допустить укрепление власти Даниила и его брата Василька Романовича в Галицко-Волынском княжестве. Опирался на поддержку мелких и средних служилых феодалов и горожан, заинтересованных в укреплении княжеской власти.
Исключительно способный правитель, Даниил Галицкий объединил на какое-то время западнорусские земли. Реформировал войско, создав тяжело вооружённую пехоту из крестьян, укротил боярство. Даниил Галицкий проводил активную западную политику[источник не указан 49 дней]. Под его властью распространялись западные культурные влияния, прививались западные государственные и административные формы, в частности в жизни городов.[источник не указан 49 дней] Он построил ряд новых городов (Холм, Львов и др.), использовал в качестве своей резиденции не Галич — город боярских мятежей — а Холм, где и был похоронен после смерти в 1264. Даниил сумел подавить боярские мятежи, один из которых мог закончиться для князя смертью, но его верный воевода Иоанн Михалкович (Михайлович) сумел разоблачить заговор и схватить 28 человек, большинство из которых было позже прощено. Несколько раз против Даниила вставали властные бояре Доброслав и Судислав (Судич), который владел галицкими соляными копями. Согласно фильму Даниил, князь Галицкий, после одного из таких мятежей боярин Судич был убит, а бояре были вынуждены покориться.
Однако укрепление великокняжеской власти в Галицко-Волынском княжестве при Данииле носило временный характер. При правлении его преемников возобновились тенденции к феодальной раздробленности, которые провоцировала боярская верхушка. Его сыну Льву и внуку Юрию удалось сохранять относительную стабильность в княжестве, однако затем княжество перешло в эпоху территориального распада.
Отец
Мать
Жены
Братья
Сёстры
Сыновья
Почтовая марка Украины Конник Даниила Галицкого. 2004
Дочери
wreferat.baza-referat.ru
Розділ І. Юнацькі та дитячі роки Данила Галицького.
Розділ ІІ. Збирання батьківської спадщини.
Розділ ІІІ. У зусиллях об’єднати Русь проти монголо – татарських поневолювачів.
Висновки
Список використаної літератури
Розділ І. Юнацькі та дитячі роки Данила Галицького.
Роман Мстиславович загинув у Польщі в зеніті своєї могутності й слави. Заведений ним „ добрий порядок ” мав підтримуватися його нащадком і наступником. На жаль, старшому синові Романа Данилові в годину батькової смерті ледве виповнилося чотири роки. Підняло голови бунтівне галицьке боярство, розбите, але не викоренене Романом. Сутички між боярством і центральною владою дедалі частішають. Галицький літописець з гіркотою зауважує: „ Великі чвари почалися в Руській землі ” [ 1.14, с. 8 ].
Більшість удільних князів і бояр, що раніше смирно сиділи в галицьких і волинських землях і містах з ласки й дозволу великого князя, в усьому корилися йому і платили данину, по смерті Романа відчули себе повновладними панами. Та якщо волинське велике боярство загалом підтримувало синів загиблого, Данила і дворічного Василька, то галицьке зовсім вийшло з – під їхньої, ще дитячої руки.
По загибелі Романа під Завихостом його заступила дружина Ганна, яка правила Галицько – Волинським князівством від імені малолітнього Данила. Державні права княгині були визначені угорським королем Андрієм і малопольським князем Лєшком. Ганна спиралась на частину вірного Романовичам волинського боярства, зобов’язаного покійному князеві особистим збагаченням. Адже, могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків ( розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля ), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Романовичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях – надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади [ 1.2, с. 88 ].
Дізнавшись про смерть грізного Романа, колишній київський князь Рюрик Ростиславович вийшов з монастиря, куди заслав його галицько – волинський володар за зраду загально руських інтересів, за наведення половців на рідну землю і варварське розгромлення Києва. У союзі з чернігівськими князями Ольговичами й половецькими ханами, Рюрик вдерся в Галичину. Князівська військова дружина зустріла їх біля міста Миколина, на річці Серет. Битву виграв Рюрик і наближався до Галича. Але під стінами міста наштовхнувся на народне ополчення галичан, які розгромили половецьку кінноту й примусили Рюрика з Ольговичами тікати з Галичини.
Проте в 1206 році над Галицько – Волинським князівством нависла нова, ще гірша небезпека. Чернігівські князі Ольговичі організували новий похід на Галич. Становище ускладнювалось тим, що із заходу до кордонів Волині рушив польський князь Лєшко.
У цей загрозливий не тільки для державної єдності Галицько – Волинського князівства, а й для життя її самої та її дітей час Ганна звернулася по допомогу до давнього Романового союзника угорського короля Андрія. Той радо відгукнувся на прохання вдови, і між ними відбулося побачення в галицькому місті Сянику. Ганна змушена була визнати зверхність Андрія. Це відбилося у літописній формулі: „ король прийняв Данила як малого сина свого ”. Відтепер Андрій титулує себе в своїх писаних латинню грамотах королем Галичини й Волині: „ Galiciae Lodomeriaegue rex ” [ 1.18, с. 64 ].
Угорський король перешкодив польському вторгненню, але не зміг, чи не схотів завадити наступові Ольговичів та їхніх союзників на Галич.
Андрій, тільки – но уклавши дружню угоду з Ганною, кличе князя Ярослава Всеволодовича з Переяслава в Галич. Король невипадково обрав для ролі свого ставника в Галичині північного князя, який не мав опори ні серед народу, ні серед боярства цієї землі й неминуче перетворився б на угорську маріонетку.
Ярослав дізнавшись, що на Галицький престіл претендують Ольговичі, повертається додому.
Дізнавшись, що угорська залога вже стоїть у Галичі, Ольговичі не наважились вибивати її звідти, бо це б означало початок війни з могутньою Угорською державою. Але король ніби ненавмисне вивів своїх воїнів з міста. Утвердження чернігівських князів у Галичі полегшувалось поверненням з – за кордону могутнього боярського роду Кормильчичів. У зв’язку з цим в 1206 році бояри закликають Ігоревичів на князювання [ 1.17, с. 47 ].
Неважко уявити собі, як сприйняла цю звістку княгиня Ганна, котрій обіцяв свій захист угорський король і натомість зрадив її. Вона спішно виїздить до Романової вотчини – Володимира – Волинського. У Галичині князем став Володимир Ігоревич, а його брат Роман – у іншому стольному місті Галицької землі – Звенигородці. Проте вони не задовольнилися цим, а зазіхали ще на Волинь.
Ворожа Романовичам партія на Волині була досить сильна, бо Ганна вирішила тікати з Володимира. Вона порадилася з Мирославом ( ближнім до Романа волинським боярином ), і з дядьком вночі втекла до ляхів. Дядько взяв Данила поперед себе і вийшов з міста, а отець Юрій з годувальницею, узявши Василька, вийшли через пролом у стіні. Не знали вони куди і бігти, бо Романа забили у Ляхах, а Лєшко миру з ними не уклав.
Ганна з дітьми вирушила до Кракова, де її „ з великою честю ” прийняв Лєшко. У той же час між угорським королем Андрієм і Лєшком зав’язуються нові стосунки. Про людське око між ними йшлося про повернення батьківської спадщини Романовичам. Союз був скріплений відправленням Данила до угорського двору, а Василько з матір’ю був затриманий у Кракові. Обидві сторони дивилися на малих синів Романа, як на заложників у тій складній політичній грі, яку вони вели навколо Галичини і Волині [ 1.1, с.265 ].
Риторичний заклик Лєшка до Андрія повернути Данилові й Васильку набуте батьком все – таки занепокоїв сіверських узурпаторів, і старший у роді Володимир „ послав великі дари королю і Лєшкові ”, щоб забезпечити себе від нападу з боку Польщі та Угорщини. Та володарі обох держав підтримували Романовичів ( але вони хіба що лицемірно співчували княжичам – ізгоям ).
Закликані галицькими і частиною волинських бояр на князювання, не маючи опори серед місцевої земельної аристократії й походячи з небагатого князівського роду, Ігоревичі зрозуміло, були не самостійними володарями. Джерела свідчать, що через якийсь час між братами почалися суперечки. Адже, галицьке і волинське боярство закликало Ігоревичів не тому, що бажало жити під їхньою владою, а лише з єдиною метою – позбутися вдови Романа з дітьми, підтриманих міською верхівкою. Досягши свого, бояри почали інтригувати і проти нових князів, нацьковуючи їх один проти одного. Слабкість центральної князівської влади була вигідна боярам, які відчували себе повновладними господарями в своїх вотчинах і „ державах ”. Крім того, окремі боярські філії настільки зміцніли, що почали заздро позирати й на князівські столи [ 1.18, с. 64 ].
Роман Ігоревич попросив допомоги в угорського короля Андрія, і останній замість того, щоб скористатись моментом, як обіцяв, посадити на батьківський стіл Данила, надав своє військо Романові, з яким той і здобув Галич, розбивши у битві поблизу міста дружину старшого брата.
Скориставшись незгодами в стані Ігоревичів, белзький князь Олександр Всеволодович вирішив заволодіти головним волинським столом. Одержавши допомогу від свого родича, польського князя , він прийшов до Володимира – Волинського і захопив місто без бою. Але прихильна до Романовичів заможна верхівка міст Волині зробила перший, дрібний крок до повернення синів грізного галицько – волинського володаря в їхню „ отчину ”. Громада волинського міста Бреста звернулася до Лєшка з проханням послати до них на княжіння нащадка Романа. Галицький літописець розповідає: „ Приїхали брестяни до Лєшка і просили Романової вдови і дитини Василька, бо княжичі були молоді; той дав їм Василька, щоб володів ними ”. З цього утвердження одного з Романовичів на клаптику волинської землі й розпочалося об’єднання ними своєї „ полуотчини ”- Волині [ 1.12, с. 72 ].
Коли Олександр заволодів спадковою власністю синів Романа, вдова Ганна послала свого довіреного боярина Мирослава до польського князя сказати: „ Цей Олександр всю нашу землю і отчину тримає, а син мій в одному Бресті править ”. Щоб заспокоїти громадську думку, Олександр був змушений віддати Белз Василькові з матір’ю. Та незабаром при потуранні Лєшка Олександр вигнав Ганну з Васильком з Белза і віддав їм спочатку місто Камінь, а потім місто Тихомль і Перемиль на півдні Волині.
Василько, а згодом Данило сиділи в цій маленькій волості, як пише галицький книжник „ поглядали на Володимир ” і думали: „ Рано чи пізно, а Володимир буде нашим ”, тобто повернемось з Волині до Галичини.
Тим часом, у Галицькій землі, як коротко сповіщає літописець, почалися „ беззаконня і заколоти ”. Боярство безконтрольно панувало там і гнобило трудовий народ [ 1.15, с. 94 ].
Тоді угорський король вирішив, що нарешті настав час для відвертого загарбання Галичини. 1210 року Андрій посилає туди військо на чолі з палатином Бенедиктом, який за допомогою про угорської партії бояр на чолі з Іллею Щепановичем і Володиславом Кормильчичем здобуло Галич. В результаті цього в Галичині встановлюється жорстокий режим угорської окупації. Але Ігоревичі, на прохання галичан повертаються до Галичини: на головному столі у Галичі утвердився Володимир, Роман – у Звенигороді, а Святослав – у висунутому на захід Перемишлі. Данило тим часом сидів в Уграх, і угорський король планував оженити його із своєю донькою, щоб у такий спосіб закріпити Галичину за Угорщиною в майбутньому.
Галицькі бояри на чолі з Володиславом Кормильчичем, які були проти Ігоревичів, втекли до Угорщини. Вони розраховували використати в особистих інтересах десятирічного Данила, який жив тоді заложником при королівському дворі.
Бояри – втікачі лицемірно називають Данила „ галицьким отчичем ”, тобто визнають його законні права на батьківський стіл, і просять угорського короля відпустити з ними княжича відвоювати Галичину в Ігоревичів. Сподіваючись добре нагріти руки біля чужого вогнища, Андрій посилає до Галицької землі чимале військо на чолі з палатином Потом. Разом з цим військом їхав хлопчик Данило з почтом та бунтівливі галицькі бояри [ 1.6, с. 70 ].
Коли угорське військо обложило Звенигород, до Данила наспіла підмога – військова дружина, надіслана від брата Василька, що княжив у Белзі. Ігоревичі закликали на допомогу своїх давніх спільників – половців. Генеральна битва під стінами Звенигорода не дала переваги жодній з сторін, але Роман Ігоревич злякався, вирішив вибратися з обложеного міста за підмогою, але був спійманий у дорозі. Звенигородці здалися. Далі угорське військо разом з силами Романовичів іде на Галич. Володимир втік, а галичани урочисто прийняли Данила на престол. Літописець відзначив: „І всі бояри володимирські й галицькі, і воєводи угорські посадили князя Данила на столі його, великого князя Романа”. Це сталося у вересні 1211 року.
Коли Данило сів на галицький стіл, до нього приїхала мати з Белза, щоб узяти на себе управління Галичиною, але він „ матері своєї не впізнав, бо такий ще малий був ”. Не впізнав він Ганни тому, що не бачив її п’ять років, перебуваючи в далекій Угорщині.
Та в плани галицької боярської олігархії не входило коритися владній, енергійній княгині, до того ж оточеній волинськими придворними. Після повернення до Галича бояри викупили з угорського полону за величезні гроші Романа і Святослава Ігоревичів і повісили їх!. Окрилене кривавим успіхом, воно вирішує позбутися й Ганни. Того ж 1211 року, галичани вигнали Данилову матір з Галича – бо хотіли княжити самі [ 1.4, с. 74 ].
Розлучаючись з матір’ю, княжич плакав і не хотів залишатися без неї. Коли один з бояр спробував відвести вбік його коня, Данило видобув меч і рубанув його, але поранив лише коня під ним. Тоді мати забрала у нього меч з рук і ублагала його зостатися в Галичі, а сама поїхала до Белза, залишивши його серед невірних галицьких бояр.
Взимку, на початку 1212 року, на прохання Ганни, король Угорщини пішов з військом на Галич, увів туди княжну і навіть ув’язнив ватажка боярської партії Володислава Кормильчича в угорському замку. Проте Андрій не був зацікавлений у дійсному утвердженні Романовичів у Галичині. Тому він залишив княгиню в Галичі без допомоги, віч – на – віч з боярською олігархією, яка негайно закликала на княжіння – і це при Данилі, якого вона нещодавно визнала галицьким „ отчичем ”! – удільного князя Мстислава з волинського міста Пересипниці. Ганні з Данилом знову довелося утікати в Угорщину, а Василько з відданим йому волинським боярином Мирославом повернувся до Белза [ 1.7, с. 25 ].
В цей час несподівано для всіх Андрій випускає з ув’язнення боярина Володислава Кормильчича, і той, при безсумнівній, хоча й не відкритій підтримці угорських феодалів, в’їхав до Галича, і покняжився, і сів на княжому столі.
Узурпування боярином галицького престолу викликало загальне обурення на Русі. Справа була не стільки в порушенні феодальної ієрархії – хоча це й багато важило в ті часи на давньоруських землях, стільки в тому, що боярське правління знесилювало край, робило його вразливішим для іноземних агресорів. Дуже скоро з’єднане військо Романовичів і Мстислава Пересопського зробили спробу відібрати Галич у Володислава Кормильчича. Літописець зауважує, що з Данилом були всі великі бояри його батька, кожний з власним загоном [ 1.12, с. 71 ].
У великій битві Данилове військо перемогло Володиславе. І все ж таки, загони не змогли здобути Галича й повернулися на Волинь. Володислав утримався на княжому столі, хоч і ненадовго. Це стало приводом до нового втручання з – за кордону. Знову угорський король і польський князь зазіхають на Романову спадщину. Здавалося би, обидва володарі піклувалися про Данила. У дійсності сталося навпаки. Наче Романовичів не існувало більше, угорський король і польський князь безсоромно змовляються поділити між собою Галичину. Лєшко запропонував Андрієві: „ Візьми мою дочку за свого сина Коломана і посади його в Галичині ”. Так і зробили, взимку 1215 року, Коломан був вже коронований на „ короля Галичини ”.
Зважаючи на прихильну до Романовичів європейську громадську думку і загальне співчуття княжичам на Русі, союзники вирішили повернути їм Володимир – Волинський. Це було чималим здобутком Ганни з синами. Звідси розпочався майбутній наступ Данила на Галич [ 1.13, с. 209 ].
Звичайно, галичани були обурені угорською владою, а тому визвольний рух проти загарбників наростав. Тому, на початку 1217 року Лєшко звернувся до новгородського князя Мстислава Мстиславовича з пропозицією: „ Ти мій брат, піди сядь у Галичі ”. це був хитрий план польського князя, адже, якщо Мстислав здобуде Галич, то, як нова там людина, шукатиме в протидії Угорщині союзника – і неминуче прийде до нього, Лєшка, бо більше йти йому, по суті, нікуди. Але Мстислав не поспішав прийняти цю пропозицію. Він спочатку вислав туди свою розвідку, а потім з дружиною рушив з Новгорода на Галич. Про угорська боярська партія на чолі з Судиславом вирішила протиставити йому „ отчича ” Данила, але той не встиг приїхати, коли Мстислав вдерся до Галича. Угорський гарнізон Бенедикта, прихопивши „ короля ” Коломана і Судислава з боярами, взяв ноги в руки і потяг додому. Їх не переслідували. Це було 1219 року.
Чи дійсно Данило не встиг випередити Мстислава при зайнятті Галича, я вважаю, що ні. З Володимира – Волинського до Галича було незмірно ближче, ніж з Новгорода. Справа, мабуть, полягала в іншому. Данилові тоді сповнилось 18 років, він був дорослою людиною, загартованим у походах і боях мужем, не за віком розважливим. Данило розумів, що йому не подужати грізного Мстислава з його численною і випробуваною в битвах дружиною, яка легко вибила з Галича чималу угорську залогу. Важливо й інше: чи варто вступати у двобій зі своїм, руським князем?! І Данило Романович вирішує укласти союз із новим галицьким володарем.
Цей союз було скріплено звичним для тих суворих часів способом, коли вірили лише родичам, та й то не всім і не завжди. Того ж року Данило одружився з дочкою Мстислава і став уже самостійно, без материнської опіки, княжити у Володимирі – Волинському. Княгиня Ганна вважала свою місію закінченою і пішла до монастиря [ 1.4, с. 74 ].
Коротка юність Данила закінчилася. Настала пора зрілості. Він починає збирати батьківську спадщину – поки що волинську.
Розділ ІІ. Збирання батьківської спадщини.
Свою політичну діяльність Данило Романович розпочав з об’єднання батьківської спадщини, в одну державу. Звичайно, що в цій складній ситуації , яка склалася навколо нього, він змушений був мати „ опору ”, яка б скрутний час прийшла на допомогу. Тому Данило зробив ставку на свого тестя. Але надії Данила на Мстислава в об’єднавчих планах щодо Західної Русі виявились марними. Трапилось інакше, ніж розраховував молодий волинський князь: шлюб з дочкою Мстислава поставив його у двозначне становище щодо галицької „отчини ” Романа, зв’язав руки проти Мстислава і, по суті, на десять років, аж до смерті останнього, загальмував активну боротьбу старшого Романовича за Галич. Ця дипломатична й державна помилка була повчальним уроком для Данила, і він, як розумна і обдарована людина, згодом скористався з того.
Перше розчарування у Мстиславі Данило пережив уже незабаром після весілля. Він, розраховуючи на підтримку тестя, вирішив розпочати збирання волинських земель під своєю рукою. Головною перешкодою на своєму шляху він вважав польську окупацію. Данило розриває стосунки з Лєшком і готується до збройної боротьби з поляками. Та коли він попросив допомоги у Мстислава, той, підмовлений боярами, відповів: „ Сину, через давнішу приязнь не можу на нього піднятися, а пошукай собі інших союзників ”, - хоча добре знав, що ніхто не наважиться піднятися проти могутньої Польщі [ 1.14, с. 78 ].
Данило зрозумів непевну і ухильну відповідь тестя як обіцянку дотримуватися нейтралітету і, несподівано для всіх, зробив перший рішучий крок у своїй зовнішній політиці. Він поїхав з братом Васильком і захопив Берестя, і Угровеськ, і Верещин, і Стовп’я, і Комів, і всю окраїну Волинської землі. Лєшко розгнівався і послав військо, щоб повернути втрачене. Та полки Данила розгромили напасників.
Польський князь і угорський король розгледіли у 18 – річному Данилові грізного суперника, такого небезпечного, що поруч з ним блякли і знамениті київські та чернігівські князі. Бо коли інші зазвичай турбувалися лише про благополуччя – власне і своєї родини, збирали землі для себе і своїх синів, то Данило поставив перед собою набагато вищу мету: об’єднати Русь для відсічі зовнішнім ворогам, а отже, насамперед польським і угорським феодалам [ 1.17, с. 50 ].
Все це примусило польське і угорське військо з’єднатися в єдине і рушити на Галич. Але коли Коломан наблизився до міста, Данило вийшов йому назустріч і після запеклої битви на Кривавому Броді примусив загарбників відступити.
Хоча Данило з честю відстояв Галич, Мстислав звелів зятеві залишити місто і разом з ним відступити на дністерське Пониззя. Польсько – угорське військо разом із зрадниками – боярами гналося за Данилом, але він дав відсіч ворогові й зустрівся з тестем поблизу міста Кучелмина на Дністрі. Мстислав подякував Данилові за хоробрість, подарував йому свого баского коня й інші великі дари і звелів повернутися до Володимира. У Галичі тим часом сів угорський королевич Коломан. Але 1221 року Мстислав повернув собі Галич, Данило з дружиною допомагав тестеві.
У 1222 році Лєшко після невдалої спроби захопити Західну Волинь був змушений спішно укласти мир з Данилом, бо той підбурив союзних йому литовських князів проти Польщі. За умовами цього миру Данило захопив Белзьку землю [ 1.5, с.164 ].
Бояри посварили Мстислава і Данила, які безсоромно заявили ніби зять хоче його смерті. Насправді, той з пошаною ставився до тестя, в усьому допомагав йому, і не вживав жодних заходів, щоб відібрати у нього Романову спадщину. Інша річ, що сам Мстислав почував себе винним перед Данилом, оскільки порушив його право посісти батьківський стіл. Але останньому в цей час було не до цього, адже на території Русі відбувалися страшні події того часу, - битва на річці Калка між руськими князями і монголо – татарами, яка закінчилася перемогою останніх.
А що ж Данило? Не лише з родинного обов’язку, а розуміючи небезпеку становища, він рішуче підтримав Мстислава Галицького і разом з його воїнами врубався в ряди монголо – татар. У битві на річці Калка Данило тримався хоробро. Але зіткнувшись із значно переважаючими монголо – татарськими силами, вирішив відступити, бо мав не тільки велику мужність, а й державну мудрість і розважливість [ 1.8, с. 122 ].
Але ворожнеча Мстислава до Данила в розпалі. Він з допомогою угорського короля хоче назавжди відібрати і заповісти Галичину молодшому синові короля – Андрію, який мав стати його зятем. В свою чергу Данило не покладав рук, а звернувся по допомогу до польського князя, і Мстислав змушений був відступити. Данило з боєм увійшов у Галицьку землю. В цей час королевич Андрій приїхав до Галичини, заручився з дочкою Мстислава і отримав від нього Перемишль з округою. Але угорський король на цьому не хоче зупинитися, тому 1226 року вирішує збройним шляхом відібрати у нього Галич. Угрів підтримав Лєшко. І тоді галицький князь звертається по допомогу до ... Данила. Той не міг відмовити тестеві і об’єднані галицькі і волинські полки громлять угорські і польські війська. Дружина Данила вдирається у Польщу, а Мстиславові воїни женуть угрів на захід.
Близько 1225 року помер союзник Романовичів, луцький князь Мстислав Ярославич Німий. Він заповів своє князівство Данилові, і таким чином він оволодів Луцьким князівством разом з Пересопницькою волостю, що означало возз’єднання в його руках майже усієї Волині. Через кілька років він приєднав і землі Белзького князівства [ 1.19, с. 68 ].
Смерть Мстислава розв’язала Данилові руки. Тепер у Галичі у Галичі сидів не руський князь, а угорський королевич. І Данило ставить перед собою мету оволодіти Галичиною і відновити засноване Романом Галицько – Волинське князівство. З цією метою він організовує піше військо, яке мало значно зміцнити боєздатність збройних сил князівства.
Міжнародна обстановка сприяла намірам Данила Романовича повернутися до Галичини. У листопаді 1227 році загинув його давній ворог малопольський князь Лєшко у битві з поморським князем Святополком. Тому у Польщі починається боротьба за краківський, головний стіл між малопольськими і великопольськими князями, яка надовго відвернула їхню увагу від західноруських земель.
Але далекоглядним планам Данила щодо Галицької землі не судилося здійснитися. Блискавична зміна ситуації в Галичі примусила волинського князя до рішучих і не дуже підготовлених дій.
Тільки – но Данило Романович повернувся з польського походу, до нього прибули посланці від громади міста Галича із запрошенням сісти на князівський стіл. І Данило, нашвидкуруч зібравши невелику дружину, рушив на Галич. Народне ополчення йшло за ним. Спочатку він розгромив багатющий маєток Судислава, а потім угорська залога на чолі з королевичем здалася на милість переможця, і Данило відпустив Андрія до Угорщини. Разом з ним пішов Судислав. Так Данило 1230 року сів на стіл свого батька Романа [ 1.3, с. 65 ].
Але утриматися на престолі виявилося важче, ніж зненацька здобути його. Більша частина галицького боярства на чолі з Володиславом Юрійовичем змушена була перейти на бік Данила, побоюючись за свої маєтності та високе суспільне становище. Проте боярство і не думало складати зброю. Воно просто пересиджувало свій неуспіх, чекаючи слушного моменту, щоб узяти реванш.
Зневірившись в іноземній допомозі, відкрито піднімаються проти Данила галицькі бояри. Протягом 1230 року ними було організовано кілька змов: одного разу збиралися спалити оселю князя, іншого – убити його на бенкеті. Та ці підступи вчасно розкривали вірні Данилові люди [ 1.14, с. 90 ].
Тоді він наказав скликати народні збори – віче. Данило запитав жителів Галича: „ Чи хочете бути вірними мені, щоб я міг піти на моїх ворогів? ” - і городяни одностайно підтримали Данила.
Заручившись підтримкою заможного населення, князь зібрався з силами й рішуче пішов на Перемишль. Слабодухий князь Олександр, який там перебував, утік до Угорщини.
І знову втручається в руські справи Угорщина. Наступного року король Андрій робить спробу підкорити Галичину.
Зовсім без бою здався угорському військові Галич і всі бояри піддалися королю. За їх порадою останній посадив у Галичі свого сина Андрія, а сам з військом пішов здобувати волинську столицю Володимир.
Здавалось би, Данило був відкинутий історією на кілька років назад. А час минав, галицький стіл знову був далекий, як і колись, і князь переживав глибоке розчарування, може, й відчай [ 1.1, с. 275 ].
Наступними роками Данило активно діє у Руській землі, підтримуючи київського князя Володимира проти чернігівського князя Михайла. Вдячний за допомогу останній віддав Данилові місто Торчеськ у Пороссі. Важливість цього надбання важко переоцінити: волинський князь отримав частку в Руській землі, і тим самим заявив східнослов’янському світові про себе як про одного з руських володарів.
Влітку 1233 року королевич і Судислав знову піднялись проти Данила. Останній заручився підтримкою київського князя. Сили суперників зустрілися під Перемишлем. Угорські загарбники спробували штурмувати цю кам’яну фортецю, але Данило і Володимир відбили їх. Окрилений цією важливою перемогою, Данило рушив на Галич. Більшість далекоглядні бояри побачили, що перемога Данила неминуча, й почали перебігати до нього, як тільки князь наблизився до міста. Йому довелося милостиво поставитись до бояр, які перейшли до нього: він узяв їх на службу. Та князь здавав собі справу з їхніх справжніх намірів і лише до часу відкладав розправу з цими давніми ворогами єднання Русі. Отож, на схилі 1233 року, Данило Романович знову сів у Галичі. Тепер він остаточно підкорює собі Белзьке князівство.
Але згодом бояри підняли повстання проти Данила і почали кликати на галицьке княжіння Михайла Чернігівського. Коли Данило повернувся до Галича, бояри цинічно заявили йому: „ Княже! Галичани умишляють на тебе – не загуби себе, йди геть! ”. старшому Романовичу довелося залишити галицький престол і поїхати до ... Угорщини [ 1.14, с. 95 ].
Чому саме до Угорщини? А тому що помер старий угорський король Андрій і на престол сів його син Бела, з яким князя зв’язувала дитяча дружба. Останній охоче згадував про спільні дитячі роки, але у вирішальний момент підтримав не Данила, а його суперника – чернігівського князя Михайла.
У цьому безвихідному становищі Данило виявив велику витримку, мужність і дипломатичний хист. Він знаходить противагу Белі – вступає в дружні стосунки з його ворогом австрійським герцогом Фрідріхом. Це страшенно збентежило угорського короля. Він вирішив дати задній хід, запросив до себе двох Романовичів і уклав з ними угоду про нейтралітет стосовно західноруських земель. Проте Бела не бажав без вороття зміцнювати стосунки і з Данилом, відмовивши його старшому синові Леву в шлюбі з своєю дочкою.
Тим часом у Галичі бояри посадили на престол Ростислава Чернігівського. Та коли 1238 року останній поїхав у Литву, щоб покарати союзних Данилові литовських князів, керівники міської громади вирішили запросити Данила на княжіння [ 1.8, с. 125 ].
Того ж 1238 року галицько – волинський князь поширив свою владу і на Київ. Помер союзник київський князь Володимир Рюрикович, і на його місце самочинно сів смоленський князь Ростислав, неприязний Данилові. Тому, останній вигнав Ростислава і посадив у Києві свого намісника Дмитра. Насувалась монголо – татарська навала, і Данило доручив Дмитрові захищати місто від чужинців.
Феодальна роздробленість знесилювала Русь, робила її вразливою для ворогів. Без сумніву, ні Роман Мстиславич, ні Андрій Боголюбський, ні Данило Галицький та й всі інші князі, які боролись проти децентралізації своїх володінь, не розуміли, що вона є логічним наслідком процесів роздробленості. Але ці правителі відчули згубність такого становища і прагнули об’єднати руські землі, придушуючи при тому боярську анархію. Цим вони зробили позитивний внесок у давньоруську історію.
У Данила більше не залишилося сумнівів: монголо – татарська загроза нависла над Північно – західною Руссю. Він разом з сином Левом їде до Угорщини, прагнучи укласти угоду з королем Белою і скріпити її шлюбом Лева з королівною. Ця спроба закінчилась невдачею, бо король боявся зв’язувати свою долю з Данилом, передбачаючи напад монголо – татар на Галичину і Волинь.
Тим часом, наприкінці 1240 року, монголо – татарське військо з’явилося під Києвом, у якому в цей час перебувала випробувана в боях залога на чолі з намісником Данила – тисяцьким Дмитром.
Головний удар загарбники спрямували на південні укріплення Києва, біля так званих Лядських воріт, бо з цього боку місто захищалось болотом. Але минав листопад, стало зимно, і болото замерзло. Тому Батий легко почав громити все на своєму шляху. Тоді почався бій за кожну вулицю і кожний дім. Кияни героїчно захищались. Але 6 грудня 1240 року опір киян припинився, тому що місто вже не було кому захищати [ 1.7, с. 53 ].
Здобуття Києва відкрило монголо – татарським правителям шлях на Захід. Батий почув, що Данило перебував в угрів, і сам пішов до Володимира. Операції по завоюванню південно руських міст були організовані монголо – татарськими полководцями з величезним розмахом.
Головні сили монголів підійшли до столиці Волині – багатолюдного Володимира. Коли Данило повернувся з – за кордону до міста, його зустріла страшна картина смерті і спустошення: „ Ніхто у Володимирі не зостався живий, церкви були переповнені трупами і мертвими тілами ”.
Так само впав і Галич. Княжий двір і військова дружина перебралася до нової столиці – заснованої Данилом і улюбленого ним міста Холма, неприступної фортеці, розташованій на самій горі [ 1.15, с. 98 ].
Наприкінці 1241 року ворожі орди завоювали Південно – Західну Русь. Та при цьому вони зазнали великих втрат, їхні корпуси і полки виявились недоукомплектованими, а воїни перевтомленими.
І без того роздроблена, феодальна Русь після навали монголо – татар стала ще більш децентралізованою. Неволя зашкодила процесам об’єднання давньоруських земель.
Одним з наслідків монголо – татарської навали була активізація боярства. Вони, переконавшись в ослабленні князівської могутності, намагаються перехопити владу з рук сюзеренів. Це відразу ж після повернення з Польщі відчув на собі Данило Романович. На рідній Волині він побачив смерть, руїни та згарища. Неприємним сюрпризом було те, що вийшла з покори навіть частина волинських бояр, яким князь завжди вірив і віддавав перевагу перед галицькими.
Але до старого вороття вже не було. Данило використав невдоволення народних мас насильствами великих бояр, вміло зіграв на суперечностях у їхньому таборі [ 1.6, с. 73 ].
Розлючені бояри не знайшли нічого кращого, ніж звернутися до Данила, щоб він їх розсудив. Князь слухав їхню мову, повну нещирості, й розумів, що вони не бажають у волі його ходити, а його владу іншому раді віддати. Подумавши, Данило ув’язнив їх. Так Данило Романович обезголовив феодальну опозицію і отримав змогу перейти в останній рішучий наступ проти боярства.
Після монголо – татарської навали Данило починає систематично докладати зусиль до об’єднання сил руських земель для відсічі загарбникам. Відтоді турбота про консолідацію Русі проти зовнішніх ворогів стає головною метою його життя. Їй підпорядковані заходи не лише міжнародної, а й внутрішньої політики Данила, з нею пов’язані його далекі та близькі політичні розрахунки.
А поки що Данилові знову довелося захищати рідну землю від зазіхань чернігівського княжича Ростислава, який 1242 року скориставшись з відсутності Данила на недовгий час захопив Галич. Але довідавшись про наближення останнього, чернігівський княжич знову втік до Угорщини. А Данило почав готуватися до оборони проти татар, які вже досягали Галицької землі. Він поїхав у Пониззя, на південні рубежі князівства, щоб укріпити кордон. Василька ж він послав у Володимир, щоб там організувати відсіч агресорам [ 1.18, с. 65 ].
Але тут несподівано для Данила, зібралася велика армія, щоб увести Ростислава до Галича. Її головну ударну силу складало угорське рицарське військо на чолі з досвідченим полководцем Фільнієм. Угорських феодалів підтримали польські, надіславши численні загони. Нарешті, чимало озброєних людей поставили під прапори Ростислава ті галицькі бояри, яким пощастило уникнути Данилової кари. Спочатку військо, яке формально очолював Ростислав, а фактично Фільній, здобуло Перемишль, а потім обложило Ярослав.
На чолі з Данилом руське військо вирушило з Холма. Попереду йшов авангард під командуванням Андрія. На нього було покладено завдання розвідки боєм, щоб дізнатися, які сили має ворог, а також підбадьорити обложених ярославців. Далі рухались головні загони під командуванням старшого Романовича. Форсувавши річку Сян, Данило перешикував полки з похідного у бойовий порядок, і військо неквапно й грізно пішло на ворога. Перед битвою Данило мав добрий знак: над його полками кружляли і клекотіли орли, мов велика хмара [ 1.12, с. 78 ].
17 серпня 1245 року відбулася генеральна битва, одна з найбільших в історії Давньої Русі.
Данило особисто командував галицькими і волинськими полками. Свій головний полк він розмістив на лівому фланзі, в центрі стояв випробуваний у боях Андрій з малою дружиною, а на правому фланзі, проти поляків, - полк Василька.
Добірна дружина Андрія зустріла угрів і зрадників – руських смертельною щетиною довгих списів. Одночасно поляки вдарили на Васильків полк. Битва зав’язалась на кількох ділянках.
Стримуючи натиск переважаючих сил Ростислава, Андрієва дружина повільно відходила, виконуючи стратегічний план Данила. Тим часом сам князь з частиною свого полку зайшов через віковічний ліс в тил наступаючому ворогові. Тут стояв рицарський полк Фільній, який угорський воєначальник приберігав для вирішального втручання в битву. На чолі своїх воїнів Данило вдарив на угорських рицарів, зім’яв їх і почав нищити. Січа була запеклою, небезпека загрожувала і князеві: його було схопили угри, та він вирвався з ворожих рук [ 1.17, с. 53 ].
Данило з кращими дружинниками пробився в гущу ворожого війська, схопив хоругву Фільнія і подер її на шматки. Це мало разючий психологічний вплив на ворога. А несподіваний для угрів обхідний маневр галицько – волинського війська вирішив долю Ярославської битви. Були схоплені Фільній і ватажок польських загонів Флоріан, лише Ростиславу пощастило врятуватися.
Військо Романовичів і визволені ними городяни Ярослава святкували повну перемогу. Данило наказав стратити жорстокого гнобителя Галичини угорського вельможу Фільнія, а також багатьох знатних угрів, які знущалися з народу.
Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою Романових синів з бунтівливим боярством. Відтоді Данило стає повновладним господарем Галичини і Волині. Правда, Володимир і Луцьк він віддав своєму братові Васильку. Та це був формальний поділ. Романовичі жили у злагоді. Водночас на Русі й за кордоном їх справедливо вважали співправителями Галицько – Волинського князівства. Це було незвичним для тих часів, коли син убивав батька, щоб сісти на його князівський стіл, а брат ішов війною на брата, щоб заволодіти його землями. Зворушлива дружба між Романовичами свідчить про високі моральні якості обох братів [ 1.14, с. 142 ].
Отже, Данило здобув перемогу над боярами і Угорщиною. Та у неї був гіркий присмак: на Русі тим часом встановилася влада монголо – татар. Дуже скоро після Ярославської баталії Данило відчув їх ярмо на власній шиї.
Розділ ІІІ. У зусиллях об’єднати Русь проти монголо – татарських поневолювачів.
У Південно – Західній Русі життя почало відроджуватися найраніше в Галичині і на Волині, які порівняно менше, ніж інші руські землі, постраждали від ворожої навали. Данило Романович доклав багато зусиль для відродження сплюндрованого монголо – татарами сільського господарства, протегував ремеслам і торгівлі. Високого розвитку досягли в Галицько – Волинському князівстві мистецтво й література. Однак дальше піднесення князівства наштовхувалося на протидію ханської ставки в Золотій Орді: Батий і його оточення пильно стежили за зростанням Галицько – Волинської держави і, вірні своїй тактиці не давали жодному з руських князівств особливо зміцнюватись, вирішили обмежити її незалежність. Адже, доти монголо – татарські феодали встигли обкласти тяжкою даниною майже всі давньоруські землі, за винятком Галичини і Волині.
Але 1245 року, незабаром після Ярославської битви, Батий звелів своєму намісникові у Південно – Західній Русі Мауці послати до Данила людей з вимогою: „ Дай Галич! ”.Той зажурився, що не встиг зміцнити свою землю фортецями, і порадившись з своїм братом заявив монгольському посланцю: „ Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам ” [ 1.7, с. 64 ].
Данило Романович сміливо прямує в Орду. Однак, йому не було властиво без гострої потреби наражатись на небезпеку. Тому, їхав до Орди з неспокійною душею, його тривожили недобрі передчуття.
Біля Переяслава Південного зустріли Данила та його почет загони воєначальника Куремси, з яким князеві доведеться мати справу в майбутньому. Через чималий час Данило приїхав на Волгу до Батия.
Коли князь увійшов до ханського намету, Батий приязно зустрів його і спитав: „ Даниле! Чому ти раніше не прийшов, та добре, що нині прийшов. Чи п’єш ти чорне молоко, наше питво, кобилячий кумис? ”. Данило ввічливо відповів ханові: „ Досі ще не пив, але якщо ти звелиш, то вип’ю ”. тоді Батий сказав: „ Ти вже наш, татарин, то пий наше питво ”. Щоправда, потім хан прислав князеві вина, великодушно зауваживши: „ Ви не звикли пити молоко, пий вино ”. Данило пробув у Орді 25 днів. Унаслідок переговорів монголо – татари затвердили його галицько – волинським князем: „ Доручили йому землю його ” [ 1.14, с. 148 ].
Хоча Данило зробився „ мирником ” Батия, тобто потрапив у певну залежність від нього, монголо – татарським феодалам було ще далеко до повного підкорення Південно – Західної Русі. Волзька ставка Батия ворогувала з імперською столицею Каракорумом. Батий не без підстав вважав себе першою людиною в Монгольській державі. Тому він прагнув правити Руссю самостійно, не оглядаючись на великого хана. Це змушувало його тримати сили напоготові на випадок воєнного конфлікту з Каракорумом. Таким чином, повернувшись з Орди, Данило чималий час мав можливість готуватися до рішучого зіткнення з монголо – татарськими загарбниками.
Насамперед потребували упорядкування стосунки із західними країнами. Та якщо раніше угорський король і частина польських феодалів вважали, що Галицько – Волинське князівство внаслідок ворожого нашестя втратило колишню міць, то тепер успішне завершення поїздки Данила до Орди піднесло авторитет князя в Європі. Стало відомо у всіх країнах, що повернувся він з успіхом від татар. Тому, король Угорщини Бела, що не схотів допомогти Данилові напередодні монголо – татарської навали, вже 1246 року з власної ініціативи звернувся до князя з проханням укласти союз, скріпивши його шлюбом своєї дочки Констанції з Левом Даниловичем.
Спочатку Данило насторожено поставився до пропозиції угорського короля. Проте бажаючи забезпечити тил у майбутньому двобої з монголо – татарськими загарбниками, галицько – волинський князь дав згоду на одруження Лева з Констанцією [ 1.15, с. 104 ].
Так само швидко уладналися взаємини Романовичів з польськими князями. Спочатку Данило підтримав свого союзника Кіндрата Мазовецького проти краківського князя Болеслава. Галицько – Волинське військо захопило Люблінську землю, і Данило зумів утримати її надалі, відсунувши таким чином кордон на захід. Та після смерті Кіндрата, 1247 року, у Данила зав’язалися дружні стосунки з краківськими князями, при тому він зберіг приязнь з новим мазовецьким володарем. З часом Данило уклав нову мирну угоду і з Литовським князівством.
Однак, галицько – волинський князь здавав собі справу з того, що не західні сусіди будуть його опорою в прагненні скинути з шиї руського народу монголо – татарське ярмо. Угорщина, Польща і Литва поринули у справи суто європейської політики, їх не хвилювала доля руських земель, вони не платили обтяжливої й принизливої данини ханам кочовиків. Тому Данилові годі було сподіватися від них підтримки. Всі свої зусилля він скеровує на організацію союзу руських князівств і земель проти монголо – татарського панування.
Данило вирішив заснувати загальноруську митрополію в Галицько – Волинському князівстві ( незважаючи на існування Київської ). Це незмірно піднесло б авторитет князя і офіційно зробило б його якщо не першим, то одним з перших серед давньоруських володарів. На загальноруського митрополита він призначив одного з близьких до нього людей – канцлера Кирила, особу духовного звання. Це сталося 1246 року, і новопризначений митрополит негайно виїхав до візантійського патріарха в Нікею, бо Константинополь тоді був у руках хрестоносців [ 1.7, с. 71 ].
Десь у другій половині ХІІІ століття відбулася знаменна подія в історії Галицько – Волинської Русі: Данилом Романовичем було закладено місто Львів. Його заклали на високих горбах, перерізаних глибокими балками. Це стратегічне розташування було винятково вигідним. Разом з тим у долині річки Полтви схрещувались шляхи, що вели на схід – до Києва і Чернігова, на Південь – до Візантії та країн Леванту, на північ – до Холма, Володимира і Белза, нарешті, на захід – до Перемишля і далі до країн Центральної й Західної Європи. Не дивно тому, що обнесений могутніми стінами Львів швидко виріс в один з світових центрів міжнародної торгівлі.
Є підстави вважати, що львівський замок існував ще в 1256 році, коли вщент згорів Холм. Та 1259 року на вимогу монголо – татарського воєначальника Бурундая укріплення Львова так само, як майже всіх інших значних міст Галичини і Волині, були знищені. Та досить швидко по тому львівський замок був відбудований і являв собою неприступну твердиню [ 1.20, с. 65 ].
Тим часом, події у Північно – Східній Русі розвивалися таким чином. Восени, 1246 року помер у Монголії великий князь владимиро – суздальський Ярослав Володимирович, батько Олександра Невського. Після цього монголо – татарська верхівка роздмухує суперництво за великокнязівський стіл між синами Ярослава – Святославом, Олександром, Андрієм та Михайлом. Останній захопив батькове місце 1247 року, але вже наступного року наклав головою у війні з Литовським князівством. 1249 року за рішенням великого хана Монголії престол дістався Андрієві Ярославичу. Хан зробив це лише тому, що вважав Олександра прихильником Батия.
Отримавши ярлик на велике княжіння з рук головного монголо – татарського правителя, Андрій відразу почав поводити себе досить незалежно щодо Золотої Орди і самого Батия. Він прагнув звільнити Русь від монголо – татарського лиха, доклав до того чимало зусиль, і не вина, а біда його, що ця спроба закінчилася невдачею.
Вже в перший рік недовгого сидіння Андрія на великокнязівському престолі у Владимирі на Клязьмі він перестав посилати дарунки ханові, що обов’язково робили його попередники. Ні він сам, ні залежні від нього удільні князі не їздили до Орди. Навіть неодмінні данини монголо – татарським правителям у роки його княжіння сплачувалися не повністю.
Прагнення Андрія Ярославича визволитись від монголо – татарської корми не могло не привернути уваги Данила Романовича. Могутній владимиро – суздальський князь у неминучій боротьбі із завойовниками був найкращим союзником. Назріла коаліція Південно – Західної Русі і Північно – Східної, яка закінчилася одруженням князя Андрія з дочкою Данила Романовича, і вінчав їх митрополит у Владимирі [ 1.4, с. 76 ].
Мета династичного союзу Галицько – Волинської Русі з Владимиро – Суздальською могла бути одна – організація збройного скинення монголо – татарського ярма. Останні, в свою чергу стежили за намаганням Андрія Ярославича здихатися їхньої опіки. Шлюб владимиро – суздальського князя з дочкою Данила був для них грізною пересторогою. В Орді вирішили, що зволікати більше не можна, і послали проти Андрія сильне військо одного з Чингісідів – Неврюя. У давньоруські літописи ця подія увійшла під назвою
„ Неврюєвої раті ” [ 1.12, с. 79 ].
Напад монголо – татар був настільки несподіваним для Андрія, що він не встиг повідомити про це Данила, і допомога від Галицько – Волинського князівства запізнилася. Певно, владимиро – суздальський князь не мав часу й зібрати народне ополчення. Сил у руських було замало, і в запеклій битві монголо – татарська незчисленна орда перемогла їх. Так вибув з політичної гри природний союзник Данила Галицького у визвольній боротьбі проти іноземних завойовників.
Але у своїх прагненнях об’єднати Русь для відсічі ворогові Данило не обмежувався союзом з владимиро – суздальським князем Андрієм Ярославичем. Він докладав чимало зусиль до згуртування південноруських земель. Так, відомо, що й після „ Батиєвого погрому ” Данило Романович не облишив намірів поширити свою владу на Київ. Місто перебувало у примарній залежності від владимиро – суздальських князів, які, зайняті міжусобною боротьбою та уладнанням стосунків з Ордою і Каракорумом, не приділяли йому жодної уваги. Взимку 1254/1255 років галицько – волинський князь вирішив приєднати Київську землю до своїх володінь і звернувся по допомогу до великого князя литовського. Мендовг пообіцяв свою підтримку. Та задуманий широко похід зірвався через неузгодженість дій галицько – волинських і литовських полків.
Данило дав відсіч князям Пінської землі, що зазіхали на сусідні Луцьку і Пересопницьку землі Волині. Незважаючи на те, що пінські князі зібрали проти галицько - волинського володаря коаліцію з своїх союзників, наприкінці 40 – х років вони потрапили в політичну залежність від нього, хоча і не втратили певної автономії. Адже в наміри Данила входило не приєднання Пінської землі до своїх володінь, а об’єднання її зусиль із зусиллями народу Галичини і Волині в прийдешній боротьбі проти монголо – татар [ 1.19, с. 73 ].
Отже, як бачимо, плани Данила консолідувати Русь для відсічі загарбникам не мали повного успіху. В своєму розпорядженні він мав сили Галичини, Волині та Пінщини. Цього було замало. Тому не дивно, що галицько – волинський князь, шукаючи нових союзників, відгукнувся на пропозицію глави католицької церкви папи Інокентій ІV розпочати переговори. Це сталося в першій половині 1246 року.
Під час цих переговорів посольство Данила зуміло досягти ряду загальнополітичних вигод для всієї держави. Папа не визнав претензій Угорщини на Західну Русь, заборонив рицарям Тевтонського та інших католицьких чернечих орденів селитися без дозволу Романовичів у Галичині та на Волині. Проте і в 1247 році, і навіть пізніше, Інокентій ІV ухилявся від надання допомоги Данилові проти монголо – татар. Натомість улітку 1248 року папа послав Данилові грамоту, в якій радив йому самотужки готуватись до відсічі загарбникам, зміцнювати кордони і в разі небезпеки просити допомоги у ...хрестоносців, яких князь не так давно розгромив [ 1.14, с. 173 ].
Легко уявити обурення Данила Романовича цією папською грамотою. Не дивно тому, що коли 1249 році Інокентій ІV послав до Галицько – Волинського князівства єпископа Альберта переконатися, чи ведеться підготовка до унії ( яка, зрозуміло, зовсім не велася ), Данило поставився вороже і відпустив його „ без честі ”.
Тоді розлючений Інокентій ІV нацькував на Галичину і Волинь ворожі їм литовські племена. Спеціальною буллою, виданою близько 1251 року, папа дозволив їм безкарно грабувати руські міста і села. Проте прикордонна сторожа князівства легко відбила напасників.
Однак 1252 року переговори між Данилом та Інокентій ІV відновилися – знову за ініціативою останнього. Папа пропонує Данилові королівську корону, але князь відмовився від неї, відповівши, що йому потрібна не ефемерна велич, а реальна допомога проти монголо – татарських загарбників. Тоді 1253 року Інокентій ІV оголосив хрестовий похід проти монголо – татар, закликавши взяти у ньому участь християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії. Декларований папою похід, проте, не міг відбутися з багатьох причин. Більшість держав, до яких звертався Інокентій ІV, переживала політичну кризу і феодальну децентралізацію, частина їх загрузла у війні за австрійську спадщину, і всі разом вони ледве чи були здатні подолати такого могутнього ворога, яким були в 50 – х роках ХІІІ століття монголо – татарські феодали [ 1.1, с. 284].
Сподіваючись за допомогою папи створити все європейську анти татарську коаліцію й уладнати свої міжнародні справи на Заході, галицько – волинський князь погодився прийняти корону, хоча й з великими сумнівами і ваганнями.
Коронація Данила відбулася у другій половині 1254 року, у висунутому на захід волинському місті Дорогичині, без будь – якої помпи і під час походу на ятвягів. Галицько – Волинський князь твердо зважився на коронацію, бо вирішив дати відсіч монголо – татарам [ 1.3, с. 65].
Тим часом міжнародна обстановка, і без того непроста, ускладнювалася в міру наближення до галицьких і волинських кордонів монголо – татарського війська. Угорський король удався в паніку і мало не щоденно слав папі відчайдушні листи, благаючи подати збройну допомогу. Небезпека монголо – татарської навали впритул нависла над Данилом, корона не поліпшила політичного становища Галицько – Волинського князівства. Король Данило рішуче відмовляється від будь – яких поступок папі в релігійному питанні, водночас вимагаючи підтримки проти монголо – татар.
У відповідь на непоступливість Данила новий папа Олександр ІV дозволив великому литовському князеві Мендовгу грабувати Галицьку і Волинську землі, але той побоявся це робити, знаючи силу добірних полків Данила. На цьому й закінчились стосунки галицько – волинського володаря з Римом.
На Галичину і Волинь насувалася нова, мабуть, найстрашніша з усіх, що були доти, монголо – татарська загроза. І Данилові довелося напружувати всі сили, щоб протистояти їй.
Розроблений у ханській ставці для Куремси стратегічний план операції проти Галицько – Волинського князівства складався з таких частин: 1) вторгнення на найменш захищене галицьке Пониззя; 2) відтиснення війська Данила на захід наступальними діями на півдні Волині і в Болохівській землі з тим, щоб потім відрізати його від Київщини; 3) окупація Київщини і лише після того, з використанням сил недружнього Данилові смоленського князя, перехід у рішучий наступ на Галицько – Волинську Русь [ 1.14, с.179 ].
Спочатку орда Куремси діяла у відповідності з цим планом. Їй пощастило прорвати оборонний рубіж Галицько – Волинського князівства на Дністрі й посадити свого намісника у головному місті Пониззя Бакоті. Далі Куремса вдерся на Південну Волинь і спустошив околиці Кремінця, але саме місто йому не вдавалося здобути. Данилова залога завдала напасникам сильного удару.
Зазнавши невдачі на Волині, Куремса вирішив чужими руками розправитися з Данилом Романовичем. Він підштовхує до походу проти галицько – волинського князя його недруга Ізяслава Мстиславича Смоленського. Щоправда, коли той вирішив піти на Галич, Куремсу охопили сумніви, і він раптом став відговорювати смоленського правителя від цієї акції, ймовірно, вважаючи її ще недостатньо підготовленою. Його недобрі почуття справдились. Данило Романович послав проти Ізяслава Мстиславича свого сина Романа з добрим військом, який розбив загони смоленського князя, захопивши його самого у полон [ 1.15, с.105 ].
Куремса не мав досить сили, щоб виручити бранця. Це розумів Данило – і наприкінці 1254 року перейшов у рішучий наступ проти монголо – татарської орди. Галицько – волинський князь тонко врахував і міжнародну обстановку. Верховний хан Менгу вів тоді безупинні війни в Азії, і тому головні монголо – татарські сили були виведені з Європи.
Кампанія проти монголо – татар була організована із великим розмахом. Галицько – волинське військо розділилося. В той час, коли полки Лева Даниловича вдерлись на Побужжя і повоювали там татарських людей, полки Данила і Василька дали бій Куремсі у Болохівській землі й перемогли його. А на весні 1255 року другий син Данила Варно просунувся на схід, до річок Случі й Тетерева і здобув міста, що підлягали татарам, тобто Болохівську землю. Відтоді ця територія була приєднана до Галицько – Волинського князівства, а її бунтівливе боярство суворо покаране [ 1.17, с.54 ].
Куремса спробував перейти в контрнаступ, але коли його загони з’явилися на Волині, вони були розбиті військом Данила під Володимиром і Луцьком. Монголо – татарська орда змушена була повернутися в місця своїх кочовищ на півдні, у так зване „ поле ”. Таким чином, протягом першої половини 50 – х років ХІІІ століття Данило Романович успішно протистояв монголо – татарському війську, не раз завдаючи йому нищівних поразок. Але становище змінилося, коли 1258 року замість скомпрометованого поразками в бойових діях проти галицько – волинського князя Куремси монголо – татарські правителі прислали старого і досвідченого полководця Бурундая з величезною армією. Ординська верхівка доручила йому раз і назавжди покінчити з Романовичами. Щоб приспати пильність Данила і Василька, Бурун дай запросив їх як своїх союзників взяти участь у поході проти Литви, і Василько був змушений піти з ним, бо непокора означала б оголошення війни.
Переможна кампанія монголо – татарських військ у Литві справила велике враження на людність Південно – Західної Русі, викликала резонанс у Центральній та Західній Європі. Продемонструвавши силу свого війська, Бурун дай зажадав від Данила і Василька знищити укріплення їхніх міст і фортець: „ Якщо ви мої мирники, розкидайте городи свої всі ” [ 1.12, с. 81].
Не маючи досить сили, щоб протистояти незліченній монголо – татарській орді, зневірившись у допомозі Заходу і роз’єднаних феодальними усобицями інших руських князівств, Данило і Василько з болем мусили нищити все те, що будували довгі роки. Василькові люди розібрали фортифікаційні споруди Луцька і Кремінця, а Данилові – Львова, Стіжка і Данилова. Укріплення Володимира – Волинського були настільки великими, що не можна було швидко „ розметати ” їх. Тоді князь Василько віддав наказ запалити міські стіни, і так за ніч все згоріло. З сльозами на очах дивився молодший Романович на велику пожежу, в заграві якої гинула міць Західної Русі. Лише залога надзвичайно добре укріпленого Холма гордо відхилила вимогу монголо – татар знищити стіни й башти міста [ 1.12, с. 81].
Після того як орда Бурундая залишила Галичину і Волинь, Данилові довелось починати боротьбу проти монголо – татар мало не спочатку. Князь не скорився перед завойовниками. Він вів дипломатичні зусилля в Польщі і Угорщині з метою створити анти татарську коаліцію. Та успіху не мав. В останні роки життя Данило успішно воював з литовським князем Мендовгом і, без сумніву, знову збирався з силами, щоб піднятися проти заклятого ворога Русі – монголо – татарських феодалів.
Важке, повне небезпек і тривог життя підірвало здоров’я Данила Романовича, і він серйозно захворів. 1264 року князь помер у своєму улюбленому місті Холмі. Було йому тоді 63 роки [ 1.14, с. 184].
Так, Данилові Романовичу не довелось скинути монголо – татарську кормигу. Занадто сильними були загарбники, а Русь залишалась роз’єднаною. Об’єктивно ще не настали умови для визволення. Та це не применшує життєвого подвигу Данила, людини одної ідеї. Ця ідея полягала в згуртуванні всіх руських сил для відстоювання незалежності своєї батьківщини.
Висновки
Східно – слов’янська держава – Галицько – Волинська, проіснувала понад століття і поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. М. Грушевський вважав, - це державне утворення є найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхом і життєздатності воно завдячувало видатній, обдарованій особистості князя Данила Галицького.
Данило Романович – один з найвидатніших особистостей історії. Все своє життя він присвятив боротьбі з ворогами Русі. Юнаком бився з монголо – татарськими завойовниками, стримував їх натиск на Галичину і Волинь, а коли був уже зрілим мужем, давав відсіч німецьким рицарям, угорським і польським феодалам. Саме тому, галицький літописець відзначив: „ Данило був відважний і хоробрий, і з голови до ніг не було на ньому вади ”.
Історики високо оцінюють державну діяльність Данила. Він був людиною високих політичних, державних і воєнних здібностей. В умовах ворожого оточення вів князь запеклу сорокарічну війну з боярською опозицією і довів її до переможного кінця. Данило об’єднав Галичину і Волинь в одне з наймогутніших на тогочасній Русі князівств і доклав титанічних зусиль до консолідації всієї Південно- Західної Русі. Він незмірно підніс авторитет своєї держави у тогочасному світі. Головними ідеями його життя були відновлення Галицько – Волинського великого князівства й вигнання монголо – татарських поневолювачів з Русі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити другий задум. Занадто сильними були окупанти, занадто слабкою – Русь, бо залишалася роз’єднаною. Але все те аж ніяк не применшує життєвого подвигу Данила, князя Галицького.
Величезною заслугою галицько – волинського князя було те, що він продемонстрував усьому світові можливість успішної боротьби з монголо – татарськими поневолювачами, не раз громивши орду Куремси. Данило підривав сили монголо – татарських феодалів. Він проклав шлях наступним поколінням борців проти іноземного панування. Приклад галицько – волинського володаря, певно, запалював і Дмитрія Донського, й Івана ІІІ, які прагнули вигнати монголо – татар з Руської землі.
Список використаної літератури
1.1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натурального господарства. –
К.: Час, 1994.
1.2. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих
навчальних закладів. Видання 3 – те, - К.: Академвидав, 2005.
1.3. Геник С. 150 великих українців. – Івано – Франківськ: Лілея- НВ, 2001.
1.4. Гісем О. В., Мартинюк О. О. Історія України: Довідник, - Тернопіль:
Навчальна книга – Богдан, 2003.
1.5. Грушевський М. Історія України – Руси. – К.: Наукова думка, 1993. –
Т.ІІІ.
1.6. Гусєв В. І., Дрожжин В. П., Червінський В. І. Видатні постаті з історії
України ( ІХ – ХІХ ст.): Короткі бібліографічні нариси. Історичні та
художні портрети. – К.: Вища школа, 2002.
1.7. Завірач В., Коваль І., Юсипчук Ю. Король Данило Галицький -
будівничий Руси – України. – Івано – Франківськ: Нова Зоря, 2005.
1.8. Замлинський В., Войцехівська І. та інші. Історія України в особах: ІХ –
ХVІІІ ст... – К.: Україна, 1993.
1.9. Ісаєвич Я. Галицько – Волинське держава. – Львів, 1999.
1.10. Коваль І. А ще корони галицьких княгинь.// Галичина. – 2003. –
19 серпня .
1.11.Коваль І. Корона Данила Галицького.// Галичина. – 1990. - 4 липня.
1.12.Король В. Ю. Історія України: Документи. Матеріали. – К.: Академія,
2002.
1.13. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.:
Україна, 1996.
1.14. Котляр М. Ф. Данило Галицький. – К.: Наукова думка, 1979.
1.15. Крип’якевич І. П. Галицько – Волинське князівство. – К.: Наукова
думка, 1984.
1.16. Пушик С. Г. Галицька брама: Роман / Худож. Пеник І. Г. – Ужгород:
Карпати, 1989.
1.17. Рибалка І. К. Історія України. Дорадянський період. – К.: Вища школа,
1991.
1.18. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992.
1.19. Танцюра В. І. Політична історія України: Посібник для студентів вищих
навчальних закладів. – К.: Академія, 2001.
1.20. Хижняк А. Данило Галицький. – К.: Дніпро, 1992.
1.21. Чапуга С. Де ж корона Данила Галицького. // Галичина. – 2003. –
19 серпня.
ukrhistory.com.ua
на тему:
У 1201-1204 роках точилися війни галицько-волинського князя Романа Мстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києві свого брата Інгвара Ярославича, затим — Рюрикового сина Ростислава. Таким чином Київ був під зверхністю галицького князя аж до смерті князя Романа 1205 року. У 1201 році народився Данило Романович. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько, також пізніше князь. 1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а самі правлять від імені малолітнього князя Данила Романовича.
Княгиня Анна Романова разом з сином Данилом перебували у вигнанні в Угорщині.
У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким князям Данилові та Василькові.
У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю держави, і перевів туди єпископат. Разом з іншими руськими князями Данило Галицький бере участь у битві з монголо-татарами на Калці. 1228 р. рiк пам’ятний смертю галицького князя Мстислава Удатного, усобицями між боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом.
У 1239 роцi Данило Галицький оволодів Волинню, Києвом, посадив у Києві свого намісника воєводу Дмитра, став великим князем Київським. 1245 рiк Битва під Ярославом, у якій руські війська на чолі з Данилом Галицьким завдали нищівної поразки угорсько-польським військам, чим зміцнили єдність Галицько-Волинського князівства, що тривала майже 40 років.
У 1249-1252 роках вiдбуваються походи князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у війні за герцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом.
У 1253 роцi Данило Романович прийняв королівський титул і став королем Русі.
У 1254-1255 роках Данило Галицький визволив від монголо-татар землі на Південному Бузі, Случі, Тетереві, здобув Зв’ягель (Новоград-Волинський).
У 1264 році Данило Галицький помер. У Галичині князем став Лев, син Данила Галицького.
Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися у IХ-ХII століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці IX ст., а після занепаду з середини XII ст. Київської держави продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Головними містами її були Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. Разом з Волинською землею Галицька земля увійшла у період правління князя Володимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрого сягнула вершин свого розвитку. Після смерті Ярослава 1054 року Волинь дісталася його синам — Ігореві, Ізяславові та Ярополкові; затим онукові Ярославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів.
У Галицькій землі правили в різний час представники династії Ростислава Володимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик у Перемишлі, Володар у Звенигороді, Василько у Теребовлі. Володарів син Володимирко (1124—1153) об’єднав ці князівства в одне із столицею в Галичі. За часів правління Володимирка Володаровича місто Галич як столиця розпросторюється й зміцнюється, стає значним політичним та культурним центром південно-західної України-Русі. Та особливої могутності набув Галич за князя Ярослава Осмомисла (1153 —1187), який розширив межі міста, збудував просторий і величний білокам’яний князівський палац, багато церков, оборонних башт та монастирів. За цього князя Червона Русь простяглася од гір Карпатських по річках Дністер, Сян та Прут до дунайського гирла, Бессарабщини та Молдавії.
Родоначальником нової династії князів і видатним будівничим Галицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, що князював з 1199 по 1205 рік. Йому вдалося об’єднати під своєю владою два уділи — волинський та галицький. Під владою князя опинилася величезна територія: Волинь, Галичина, Поділля, Прикарпаття, Буковина, Пониззя, цебто майже половина сучасної України. У 1201 році він змістив з київського престолу Рюрика Ростиславича і встановив свою владу в Києві, посадивши там свого прихильника Ростислава. За короткий час здобувши собі в союзники у боротьбі з болгарами і половцями візантійського імператора Олексія II Ангела, князь Роман став, за висловом літописця, «однодержавцем» усієї Руської землі і був проголошений великим князем Русі-України.
У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов’янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князів, намагався навернути через них слов’ян у католицтво. Папа Інокентій III послав до Романа своїх послів, котрі казали йому: «Папа Римський — цар над царями, і якщо ти, княже, пристанеш до католицької віри, зробить тебе королем Руським». На ці слова Роман, витягши з піхов свого меча, відповів: «Цього в папи вашого немає, а поки це при мені — не потрібно мені ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, здобуду і я. Як був князем, так і буду, а ламати свою віру задля королівської корони не буду». Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утворення могутньої держави. Маючи великі багатства, власне військо та посідаючи найвищі в державі урядові посади, галицькі бояри постійно чинили смуту, заколоти й розхитували державну владу, переслідуючи власні корисливі цілі. Підтриманий міщанами та ремісниками, а також вірними дружинниками, князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною. Та під час війни з польським князем Лешком під містечком Завихвостом його було убито.
Для Галицько-Волинських земель настав період запеклих міжусобиць, якими скористалися татарські орди, що хмарою посунули на Україну і завдали страшної поразки ослабленим князівськими чварами руським дружинам у битві на річці Калці 28 травня 1223 року.
Після смерті Романа в державі почалися війни і розбрат, влада переходила з рук в руки, аж нарешті перейшла в руки Мстислава Удатного, який визволив Галичину від чужинців і приборкав свавільних князьків та бояр. 1228 року, їдучи на прощу до Києва, Мстислав помирає. Зверхником у Галичі став волинський князь Данило Романович, який продовжив батькові зусилля з консолідації руських земель. Саме тоді на Сході Європи з’явилася нова руйнівна потуга, яка змітала все на своєму шляху, — монгольські орди, які протягом короткого часу, з 1237 року, спустошили Ростовську, Суздальську, Смоленську, Чернігівську, Переяславську землі, здобули Московське, Володимирське-на-Клязьмі та Суздальське князівства, підійшли до Новгорода й, зупинившись перед болотами та розливом річок, повернули на Україну. Чернігівський князь Михайло Всеволодович утік до Угорщини, смоленський князь Ростислав Мстиславич на деякий час захопив Київ, але невдовзі втратив його. Тоді Данило оволодів столицею Русі-України й проголосив себе великим київським князем, поставивши намісником київським свого воєводу Дмитра.
Тим часом наприкінці 1240 року монгольські полчища Батия перейшли через Дніпро і піддали Київ страшному спустошенню. У такій ситуації Волинь і князь Данило були єдиною силою, що могли об’єднати Русь. Хоч велика частина українських земель була сплюндрована завойовниками, але Данило Галицький не втрачав надії об’єднати всі удільні князівства в оновлену могутню державу. Під його владою опинилися майже всі українські землі, але монгольська навала продовжувала свій руйнівний хід. Поділля, Волинь, Галичина також надзвичайно потерпіли від орд азійських напасників. З 1240 року впали три українські столиці — Київ, Володимир-Волинський, Галич. До того ж галицькі бояри та менші князьки зсередини підточували князівську владу усобицями та заколотами, намагаючись захопити трон у Галичі. А тим часом у 1241 році хан Батий розгромив польсько-німецькі війська у Нижній Сілезії, завоював Болгарію, Моравію, Сербію, Хорватію і надумав іти на Римську імперію. Під копитами ординців опинилася майже вся Україна, тож Данило вирішив заснувати нову столицю — у Холмі (нині територія Польщі). Він розбудував місто, запросив з-за кордону майстрів-будівничих, малярів, іконописців, різьбярів, скульпторів. Водночас він розбудовує інші городи, споруджує могутні фортеці у Кам’янці-Литовському, Бересті, Столп’ї, Біланові, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, ставить там своїх посадників та військові залоги, які підтримували владу в умовах монгольської зверхності. Він будує нове велике місто — Львів, назвавши його ім’ям свого сина, майбутнього князя.
Монголи встановили на руських землях суворі правила й непомірну данину. Розгромлені ними руські князі мусили їздити до Орди на принизливий «поклон» — церемонію одержання ярлика на князювання — гарантію недоторканності, через що вони тяжко переживали й виношували наміри позбутися монгольського ярма. У Північній Русі, що стала пізніше Московією, монгольські порядки, щоправда, швидко прижилися. Літописці з захватом розповідають, наприклад, про ту велику честь, що її було виявлено в Орді Олександру Невському. Князь Данило, який мав горду і непоступливу вдачу, розуміючи, що в умовах роздробленості та постійних чвар йому не вдасться протистояти окупантам, змушений був також їхати до хана, який 1250 року прислав до нього послів з наказом віддати Галич. Щоб врятувати місто, він вирішив на час скоритися й поїхати по ярлик. Про це в українському літописі читаємо такі гіркі слова: «Гірша лиха — честь татарська. Данило Романович, князь великий, що держить землю Руську, Київську, Волинську, Галицьку та інші, стоїть навколішки перед ханом, зве себе холопом, платить данину, боїться і грізного наказу мусить слухатися».
Але така була ситуація, і Данило, щоб зберегти ослаблену Русь від остаточної руїни, йде на такий дипломатичний крок, водночас виношуючи плани хрестового походу проти ординців, плануючи залучити й західні країни. 1246 року Данило вступив у таємні переговори з Папою Римським Інокентієм IV з пропозицією скликати хрестовий похід проти навали, яка загрожувала всій Європі. Папа, скориставшись нагодою, хотів прилучити український православний люд до католицької віри й пообіцяв згуртувати європейських монархів у союз проти монголів. 1253 року понтифік видав буллу (соборне послання) до всіх християн Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Померанії, Лівонії, Естонії та Пруссії з закликом виступити проти монголів, а до Данила вислав папського легата з королівською короною. У місті Дорогичині 1255 року Данила було короновано, і він став зватися королем Руським. Якби плани Данила Галицького про об’єднаний хрестовий похід європейських держав проти азійської агресії було здійснено, то, можливо, Україні судилася б інша доля й вона утвердила б свою державність. Але запропонована Папою Унія зустріла шалений опір з боку українських православних ієрархів, які не зуміли поглянути на перспективу своєї держави і не пішли на компроміс, який один лишень міг врятувати тоді цілісність держави. Навіть вірний сподвижник Данила, митрополит Кирило, порвав з князем і перебрався на північ — до Переславля-Залеського, резиденції Олександра Невського.
Досягши угоди з Папою, Данило заходився зміцнювати свої городи і фортеці, готуючись до походу проти монголів і чекаючи на допомогу Заходу. Але цього разу, як і багато разів по тому, Захід був байдужий до долі православної Русі й не поспішав встрявати у війну з незнайомим і страшним мусульманським ворогом. Тож Данило знову опинився сам на сам з монголами й мусив докладати дипломатичних зусиль, аби утримати від нападів завойовників і водночас удержати в руках розхитувану місцевими боярами та князьками владу. 1254 року князь Данило зумів зібратися з силами, завдав поразки військові татарського намісника монголів Куремси й визволив від окупантів досить велику територію в басейні Південного Бугу, Ірпеня, Тетерева. Окрилений перемогою, князь домовляється про союз із литовським князем Міндовгом, але той у потрібний час не подав обіцяної допомоги. А 1260 року, після смерті Куремси, його наступник Бурундай пішов на Литву, зруйнував її, затим попалив багато міст і сіл в Україні й наказав Данилові поруйнувати споруджені ним фортеці у Львові, Стожці, Луцьку, Кремінці, Данилові, Володимирі. Про людське око начебто знешкоджуючи фортеці, Данило поквапливо зміцнює нову столицю держави — Холм, не покидаючи надії знову організувати походи проти азіатської орди.
Тим часом на ослаблене Галицьке Руське королівство пішла нова сила — литовці, якій Данило вже не зміг протистояти, не маючи підтримки місцевих бояр та сусідів-князів, яких роз’єднували постійні чвари. Помер перший король український Данило 1264 року у своїй новій столиці Холмі, знайшов спочинок у церкві Пресвятої Богородиці, яку сам збудував. Але зусилля Данила не пропали марно, бо в пам’яті нащадків він залишився як володар, який подавав приклад до єднання задля великої мети — утвердження державності. Його держава, поставши на терені Європи у XIII столітті на короткий час під владою руського монарха, рівного між європейськими володарями, відіграла визначну роль в історії України на першому етапі українського державотворення.
www.ronl.ru
Курсова робота
Данило Галицький
План
Розділ І. Юнацькі та дитячі роки Данила Галицького.
Розділ ІІ. Збирання батьківської спадщини.
Розділ ІІІ. У зусиллях об’єднати Русь проти монголо – татарськихпоневолювачів.
Висновки
Список використаної літератури
Розділ І. Юнацькі та дитячі роки Данила Галицького.
Роман Мстиславович загинув у Польщі в зеніті своєї могутності й слави.Заведений ним „ добрий порядок ” мав підтримуватися його нащадком інаступником. На жаль, старшому синові Романа Данилові в годину батьковоїсмерті ледве виповнилося чотири роки. Підняло голови бунтівне галицькебоярство, розбите, але не викоренене Романом. Сутички між боярством іцентральною владою дедалі частішають. Галицький літописець з гіркотоюзауважує: „ Великі чвари почалися в Руській землі ” [ 1.14, с. 8 ].
Більшість удільних князів і бояр, що раніше смирно сиділи в галицьких іволинських землях і містах з ласки й дозволу великого князя, в усьомукорилися йому і платили данину, по смерті Романа відчули себеповновладними панами. Та якщо волинське велике боярство загаломпідтримувало синів загиблого, Данила і дворічного Василька, то галицькезовсім вийшло з – під їхньої, ще дитячої руки.
По загибелі Романа під Завихостом його заступила дружина Ганна, якаправила Галицько – Волинським князівством від імені малолітнього Данила.Державні права княгині були визначені угорським королем Андрієм і малопольським князем Лєшком. Ганна спиралась на частину вірногоРомановичам волинського боярства, зобов’язаного покійному князевіособистим збагаченням. Адже, могутність великих бояр у Галицькій земліпояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків ( розвинутесільське господарство, солеварні промисли, торгівля ), а й тим, що вході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Романовичімусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього буводин шлях – надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базоюзростання впливу боярських родів, дали їм змогу протидіяти спробамзміцнення князівської влади [ 1.2, с. 88 ].
Дізнавшись про смерть грізного Романа, колишній київський князь РюрикРостиславович вийшов з монастиря, куди заслав його галицько – волинськийволодар за зраду загально руських інтересів, за наведення половців нарідну землю і варварське розгромлення Києва. У союзі з чернігівськимикнязями Ольговичами й половецькими ханами, Рюрик вдерся в Галичину.Князівська військова дружина зустріла їх біля міста Миколина, на річціСерет. Битву виграв Рюрик і наближався до Галича. Але під стінами містанаштовхнувся на народне ополчення галичан, які розгромили половецькукінноту й примусили Рюрика з Ольговичами тікати з Галичини.
Проте в 1206 році над Галицько – Волинським князівством нависла нова, щегірша небезпека. Чернігівські князі Ольговичі організували новий похідна Галич. Становище ускладнювалось тим, що із заходу до кордонів Волинірушив польський князь Лєшко.
У цей загрозливий не тільки для державної єдності Галицько – Волинського
цько – Волинськогокнязівства, а й для життя її самої та її дітей час Ганна звернулася подопомогу до давнього Романового союзника угорського короля Андрія. Тойрадо відгукнувся на прохання вдови, і між ними відбулося побачення вгалицькому місті Сянику. Ганна змушена була визнати зверхність Андрія.Це відбилося у літописній формулі: „ король прийняв Данила як малогосина свого ”. Відтепер Андрій титулує себе в своїх писаних латиннюграмотах королем Галичини й Волині: „ Galiciae Lodomeriaegue rex ” [1.18, с. 64 ].
Угорський король перешкодив польському вторгненню, але не зміг, чи несхотів завадити наступові Ольговичів та їхніх союзників на Галич.
Андрій, тільки – но уклавши дружню угоду з Ганною, кличе князя ЯрославаВсеволодовича з Переяслава в Галич. Король невипадково обрав для ролісвого ставника в Галичині північного князя, який не мав опори ні середнароду, ні серед боярства цієї землі й неминуче перетворився б наугорську маріонетку.
Ярослав дізнавшись, що на Галицький престіл претендують Ольговичі,повертається додому.
Дізнавшись, що угорська залога вже стоїть у Галичі, Ольговичі ненаважились вибивати її звідти, бо це б означало початок війни змогутньою Угорською державою. Але король ніби ненавмисне вивів своїхвоїнів з міста. Утвердження чернігівських князів у Галичі полегшувалосьповерненням з – за кордону могутнього боярського родуКормильчичів. У зв’язку з цим в 1206 році бояри закликають Ігоревичів накнязювання [ 1.17, с. 47 ].
Неважко уявити собі, як сприйняла цю звістку княгиня Ганна, котрійобіцяв свій захист угорський король і натомість зрадив її. Вона спішновиїздить до Романової вотчини – Володимира – Волинського. У Галичинікнязем став Володимир Ігоревич, а його брат Роман – у іншому стольномумісті Галицької землі – Звенигородці. Проте вони не задовольнилися цим,а зазіхали ще на Волинь.
Ворожа Романовичам партія на Волині була досить сильна, бо Ганнавирішила тікати з Володимира. Вона порадилася з Мирославом ( ближнім доРомана волинським боярином ), і з дядьком вночі втекла до ляхів. Дядьковзяв Данила поперед себе і вийшов з міста, а отець Юрій з годувальницею,узявши Василька, вийшли через пролом у стіні. Не знали вони куди ібігти, бо Романа забили у Ляхах, а Лєшко миру з ними не уклав.
Ганна з дітьми вирушила до Кракова, де її „ з великою честю ” прийнявЛєшко. У той же час між угорським королем Андрієм і Лєшком зав’язуютьсянові стосунки. Про людське око між ними йшлося про поверненнябатьківської спадщини Романовичам. Союз був скріплений відправленнямДанила до угорського двору, а Василько з матір’ю був затриманий уКракові. Обидві сторони дивилися на малих синів Романа, як на заложниківу тій складній політичній грі, яку вони вели навколо Галичини і Волині [ 1.1, с.265 ].
Риторичний заклик Лєшка до Андрія повернути Данилові й Васильку набутебатьком все – таки занепокоїв сіверських узурпаторів, і старший у родіВолодимир „ послав великі дари королю і Лєшкові ”, щоб забезпечити себе
ти себевід нападу з боку Польщі та Угорщини. Та володарі обох державпідтримували Романовичів ( але вони хіба що лицемірно співчуваликняжичам – ізгоям ).
Закликані галицькими і частиною волинських бояр на князювання, не маючиопори серед місцевої земельної аристократії й походячи з небагатогокнязівського роду, Ігоревичі зрозуміло, були не самостійними володарями.Джерела свідчать, що через якийсь час між братами почалися суперечки.Адже, галицьке і волинське боярство закликало Ігоревичів не тому, щобажало жити під їхньою владою, а лише з єдиною метою – позбутися вдовиРомана з дітьми, підтриманих міською верхівкою. Досягши свого, боярипочали інтригувати і проти нових князів, нацьковуючи їх один протиодного. Слабкість центральної князівської влади була вигідна боярам, яківідчували себе повновладними господарями в своїх вотчинах і „ державах”. Крім того, окремі боярські філії настільки зміцніли, що почали заздропозирати й на князівські столи [ 1.18, с. 64 ].
Роман Ігоревич попросив допомоги в угорського короля Андрія, і останнійзамість того, щоб скористатись моментом, як обіцяв, посадити набатьківський стіл Данила, надав своє військо Романові, з яким той іздобув Галич, розбивши у битві поблизу міста дружину старшого брата.
Скориставшись незгодами в стані Ігоревичів, белзький князь ОлександрВсеволодович вирішив заволодіти головним волинським столом. Одержавшидопомогу від свого родича, польського князя , він прийшов до Володимира– Волинського і захопив місто без бою. Але прихильна до Романовичівзаможна верхівка міст Волині зробила перший, дрібний крок до поверненнясинів грізного галицько – волинського володаря в їхню „ отчину ”.Громада волинського міста Бреста звернулася до Лєшка з проханням послатидо них на княжіння нащадка Романа. Галицький літописець розповідає: „Приїхали брестяни до Лєшка і просили Романової вдови і дитини Василька,бо княжичі були молоді; той дав їм Василька, щоб володів ними ”. З цьогоутвердження одного з Романовичів на клаптику волинської землі йрозпочалося об’єднання ними своєї „ полуотчини ”- Волині [ 1.12, с. 72].
Коли Олександр заволодів спадковою власністю синів Романа, вдова Ганнапослала свого довіреного боярина Мирослава до польського князя сказати:„ Цей Олександр всю нашу землю і отчину тримає, а син мій в одномуБресті править ”. Щоб заспокоїти громадську думку, Олександр бувзмушений віддати Белз Василькові з матір’ю. Та незабаром при потуранніЛєшка Олександр вигнав Ганну з Васильком з Белза і віддав їм спочаткумісто Камінь, а потім місто Тихомль і Перемиль на півдні Волині.
Василько, а згодом Данило сиділи в цій маленькій волості, як пишегалицький книжник „ поглядали на Володимир ” і думали: „ Рано чи пізно,а Володимир буде нашим ”, тобто повернемось з Волині до Галичини.
Тим часом, у Галицькій землі, як коротко сповіщає літописець, почалися „беззаконня і заколоти ”. Боярство безконтрольно панувало там і гнобилотрудовий народ [ 1.15, с. 94 ].
Тоді угорський король вирішив, що нарешті настав час для відвертого
решті настав час для відвертогозагарбання Галичини. 1210 року Андрій посилає туди військо на чолі зпалатином Бенедиктом, який за допомогою про угорської партії бояр начолі з Іллею Щепановичем і Володиславом Кормильчичем здобуло Галич. Врезультаті цього в Галичині встановлюється жорстокий режим угорськоїокупації. Але Ігоревичі, на прохання галичан повертаються до Галичини:на головному столі у Галичі утвердився Володимир, Роман – у Звенигороді,а Святослав – у висунутому на захід Перемишлі. Данило тим часом сидів вУграх, і угорський король планував оженити його із своєю донькою, щоб утакий спосіб закріпити Галичину за Угорщиною в майбутньому.
Галицькі бояри на чолі з Володиславом Кормильчичем, які були протиІгоревичів, втекли до Угорщини. Вони розраховували використати вособистих інтересах десятирічного Данила, який жив тоді заложником прикоролівському дворі.
Бояри – втікачі лицемірно називають Данила „ галицьким отчичем ”, тобтовизнають його законні права на батьківський стіл, і просять угорськогокороля відпустити з ними княжича відвоювати Галичину в Ігоревичів.Сподіваючись добре нагріти руки біля чужого вогнища, Андрій посилає доГалицької землі чимале військо на чолі з палатином Потом. Разом з цимвійськом їхав хлопчик Данило з почтом та бунтівливі галицькі бояри [ 1.6, с. 70 ].
Коли угорське військо обложило Звенигород, до Данила наспіла підмога –військова дружина, надіслана від брата Василька, що княжив у Белзі.Ігоревичі закликали на допомогу своїх давніх спільників – половців.Генеральна битва під стінами Звенигорода не дала переваги жодній зсторін, але Роман Ігоревич злякався, вирішив вибратися з обложеногоміста за підмогою, але був спійманий у дорозі. Звенигородці здалися.Далі угорське військо разом з силами Романовичів іде на Галич. Володимирвтік, а галичани урочисто прийняли Данила на престол. Літописецьвідзначив: „І всі бояри володимирські й галицькі, і воєводи угорськіпосадили князя Данила на столі його, великого князя Романа”. Це сталосяу вересні 1211 року.
Коли Данило сів на галицький стіл, до нього приїхала мати з Белза, щобузяти на себе управління Галичиною, але він „ матері своєї не впізнав,бо такий ще малий був ”. Не впізнав він Ганни тому, що не бачив її п’ятьроків, перебуваючи в далекій Угорщині.
Та в плани галицької боярської олігархії не входило коритися владній,енергійній княгині, до того ж оточеній волинськими придворними. Післяповернення до Галича бояри викупили з угорського полону за величезнігроші Романа і Святослава Ігоревичів і повісили їх!. Окрилене кривавимуспіхом, воно вирішує позбутися й Ганни. Того ж 1211 року, галичанивигнали Данилову матір з Галича – бо хотіли княжити самі [ 1.4, с. 74 ].
Розлучаючись з матір’ю, княжич плакав і не хотів залишатися без неї.Коли один з бояр спробував відвести вбік його коня, Данило видобув меч ірубанув його, але поранив лише коня під ним. Тоді мати забрала у ньогомеч з рук і ублагала його зостатися в Галичі, а сама поїхала до Белза,
Белза,залишивши його серед невірних галицьких бояр.
Взимку, на початку 1212 року, на прохання Ганни, король Угорщини пішов звійськом на Галич, увів туди княжну і навіть ув’язнив ватажка боярськоїпартії Володислава Кормильчича в угорському замку. Проте Андрій не бувзацікавлений у дійсному утвердженні Романовичів у Галичині. Тому вінзалишив княгиню в Галичі без допомоги, віч – на – віч з боярськоюолігархією, яка негайно закликала на княжіння – і це при Данилі, якоговона нещодавно визнала галицьким „ отчичем ”! – удільного князяМстислава з волинського міста Пересипниці. Ганні з Данилом зновудовелося утікати в Угорщину, а Василько з відданим йому волинськимбоярином Мирославом повернувся до Белза [ 1.7, с. 25 ].
В цей час несподівано для всіх Андрій випускає з ув’язнення бояринаВолодислава Кормильчича, і той, при безсумнівній, хоча й не відкритійпідтримці угорських феодалів, в’їхав до Галича, і покняжився, і сів накняжому столі.
Узурпування боярином галицького престолу викликало загальне обурення наРусі. Справа була не стільки в порушенні феодальної ієрархії – хоча це йбагато важило в ті часи на давньоруських землях, стільки в тому, щобоярське правління знесилювало край, робило його вразливішим дляіноземних агресорів. Дуже скоро з’єднане військо Романовичів і МстиславаПересопського зробили спробу відібрати Галич у Володислава Кормильчича.Літописець зауважує, що з Данилом були всі великі бояри його батька,кожний з власним загоном [ 1.12, с. 71 ].
У великій битві Данилове військо перемогло Володиславе. І все ж таки,загони не змогли здобути Галича й повернулися на Волинь. Володиславутримався на княжому столі, хоч і ненадовго. Це стало приводом до новоговтручання з – за кордону. Знову угорський король і польський князьзазіхають на Романову спадщину. Здавалося би, обидва володаріпіклувалися про Данила. У дійсності сталося навпаки. Наче Романовичів неіснувало більше, угорський король і польський князь безсоромнозмовляються поділити між собою Галичину. Лєшко запропонував Андрієві: „Візьми мою дочку за свого сина Коломана і посади його в Галичині ”. Такі зробили, взимку 1215 року, Коломан був вже коронований на „ короляГаличини ”.
Зважаючи на прихильну до Романовичів європейську громадську думку ізагальне співчуття княжичам на Русі, союзники вирішили повернути їмВолодимир – Волинський. Це було чималим здобутком Ганни з синами. Звідсирозпочався майбутній наступ Данила на Галич [ 1.13, с. 209 ].
Звичайно, галичани були обурені угорською владою, а тому визвольний рухпроти загарбників наростав. Тому, на початку 1217 року Лєшко звернувсядо новгородського князя Мстислава Мстиславовича з пропозицією: „ Ти мійбрат, піди сядь у Галичі ”. це був хитрий план польського князя, адже,якщо Мстислав здобуде Галич, то, як нова там людина, шукатиме в протидіїУгорщині союзника – і неминуче прийде до нього, Лєшка, бо більше йтийому, по суті, нікуди. Але Мстислав не поспішав прийняти цю пропозицію.Він спочатку вислав туди свою розвідку, а потім з дружиною рушив з
дку, а потім з дружиною рушив зНовгорода на Галич. Про угорська боярська партія на чолі з Судиславомвирішила протиставити йому „ отчича ” Данила, але той не встиг приїхати,коли Мстислав вдерся до Галича. Угорський гарнізон Бенедикта, прихопивши„ короля ” Коломана і Судислава з боярами, взяв ноги в руки і потягдодому. Їх не переслідували. Це було 1219 року.
Чи дійсно Данило не встиг випередити Мстислава при зайнятті Галича, явважаю, що ні. З Володимира – Волинського до Галича було незмірноближче, ніж з Новгорода. Справа, мабуть, полягала в іншому. Даниловітоді сповнилось 18 років, він був дорослою людиною, загартованим упоходах і боях мужем, не за віком розважливим. Данило розумів, що йомуне подужати грізного Мстислава з його численною і випробуваною в битвахдружиною, яка легко вибила з Галича чималу угорську залогу. Важливо йінше: чи варто вступати у двобій зі своїм, руським князем?! І ДанилоРоманович вирішує укласти союз із новим галицьким володарем.
Цей союз було скріплено звичним для тих суворих часів способом, коливірили лише родичам, та й то не всім і не завжди. Того ж року Данилоодружився з дочкою Мстислава і став уже самостійно, без материнськоїопіки, княжити у Володимирі – Волинському. Княгиня Ганна вважала своюмісію закінченою і пішла до монастиря [ 1.4, с. 74 ].
Коротка юність Данила закінчилася. Настала пора зрілості. Він починає збирати батьківську спадщину – поки що волинську.
Розділ ІІ. Збирання батьківської спадщини.
Свою політичну діяльність Данило Романович розпочав з об’єднаннябатьківської спадщини, в одну державу. Звичайно, що в цій складнійситуації , яка склалася навколо нього, він змушений був мати „ опору ”,яка б скрутний час прийшла на допомогу. Тому Данило зробив ставку насвого тестя. Але надії Данила на Мстислава в об’єднавчих планах щодоЗахідної Русі виявились марними. Трапилось інакше, ніж розраховувавмолодий волинський князь: шлюб з дочкою Мстислава поставив його удвозначне становище щодо галицької „отчини ” Романа, зв’язав руки протиМстислава і, по суті, на десять років, аж до смерті останнього,загальмував активну боротьбу старшого Романовича за Галич. Цядипломатична й державна помилка була повчальним уроком для Данила, івін, як розумна і обдарована людина, згодом скористався з того.
Перше розчарування у Мстиславі Данило пережив уже незабаром післявесілля. Він, розраховуючи на підтримку тестя, вирішив розпочатизбирання волинських земель під своєю рукою. Головною перешкодою насвоєму шляху він вважав польську окупацію. Данило розриває стосунки зЛєшком і готується до збройної боротьби з поляками. Та коли він попросивдопомоги у Мстислава, той, підмовлений боярами, відповів: „ Сину, черездавнішу приязнь не можу на нього піднятися, а пошукай собі іншихсоюзників ”, - хоча добре знав, що ніхто не наважиться піднятися протимогутньої Польщі [ 1.14, с. 78 ].
Данило зрозумів непевну і ухильну відповідь тестя як обіцянкудотримуватися нейтралітету і, несподівано для всіх, зробив перший
одівано для всіх, зробив першийрішучий крок у своїй зовнішній політиці. Він поїхав з братом Васильком ізахопив Берестя, і Угровеськ, і Верещин, і Стовп’я, і Комів, і всюокраїну Волинської землі. Лєшко розгнівався і послав військо, щобповернути втрачене. Та полки Данила розгромили напасників.
Польський князь і угорський король розгледіли у 18 – річному Даниловігрізного суперника, такого небезпечного, що поруч з ним блякли ізнамениті київські та чернігівські князі. Бо коли інші зазвичайтурбувалися лише про благополуччя – власне і своєї родини, збирали землідля себе і своїх синів, то Данило поставив перед собою набагато вищумету: об’єднати Русь для відсічі зовнішнім ворогам, а отже, насампередпольським і угорським феодалам [ 1.17, с. 50 ].
Все це примусило польське і угорське військо з’єднатися в єдине і рушитина Галич. Але коли Коломан наблизився до міста, Данило вийшов йомуназустріч і після запеклої битви на Кривавому Броді примусив загарбниківвідступити.
Хоча Данило з честю відстояв Галич, Мстислав звелів зятеві залишитимісто і разом з ним відступити на дністерське Пониззя. Польсько –угорське військо разом із зрадниками – боярами гналося за Данилом, алевін дав відсіч ворогові й зустрівся з тестем поблизу міста Кучелмина наДністрі. Мстислав подякував Данилові за хоробрість, подарував йому свогобаского коня й інші великі дари і звелів повернутися до Володимира. УГаличі тим часом сів угорський королевич Коломан. Але 1221 року Мстиславповернув собі Галич, Данило з дружиною допомагав тестеві.
У 1222 році Лєшко після невдалої спроби захопити Західну Волинь бувзмушений спішно укласти мир з Данилом, бо той підбурив союзних йомулитовських князів проти Польщі. За умовами цього миру Данило захопивБелзьку землю [ 1.5, с.164 ].
Бояри посварили Мстислава і Данила, які безсоромно заявили ніби зятьхоче його смерті. Насправді, той з пошаною ставився до тестя, в усьомудопомагав йому, і не вживав жодних заходів, щоб відібрати у ньогоРоманову спадщину. Інша річ, що сам Мстислав почував себе винним передДанилом, оскільки порушив його право посісти батьківський стіл. Алеостанньому в цей час було не до цього, адже на території Русівідбувалися страшні події того часу, - битва на річці Калка між руськимикнязями і монголо – татарами, яка закінчилася перемогою останніх.
А що ж Данило? Не лише з родинного обов’язку, а розуміючи небезпекустановища, він рішуче підтримав Мстислава Галицького і разом з йоговоїнами врубався в ряди монголо – татар. У битві на річці Калка Данилотримався хоробро. Але зіткнувшись із значно переважаючими монголо –татарськими силами, вирішив відступити, бо мав не тільки великумужність, а й державну мудрість і розважливість [ 1.8, с. 122 ].
Але ворожнеча Мстислава до Данила в розпалі. Він з допомогою угорськогокороля хоче назавжди відібрати і заповісти Галичину молодшому синовікороля – Андрію, який мав стати його зятем. В свою чергу Данило непокладав рук, а звернувся по допомогу до польського князя, і Мстислав
ого князя, і Мстиславзмушений був відступити. Данило з боєм увійшов у Галицьку землю. В цейчас королевич Андрій приїхав до Галичини, заручився з дочкою Мстислава іотримав від нього Перемишль з округою. Але угорський король на цьому нехоче зупинитися, тому 1226 року вирішує збройним шляхом відібрати унього Галич. Угрів підтримав Лєшко. І тоді галицький князь звертаєтьсяпо допомогу до ... Данила. Той не міг відмовити тестеві і об’єднанігалицькі і волинські полки громлять угорські і польські війська. ДружинаДанила вдирається у Польщу, а Мстиславові воїни женуть угрів на захід.
Близько 1225 року помер союзник Романовичів, луцький князь МстиславЯрославич Німий. Він заповів своє князівство Данилові, і таким чином віноволодів Луцьким князівством разом з Пересопницькою волостю, що означаловозз’єднання в його руках майже усієї Волині. Через кілька років вінприєднав і землі Белзького князівства [ 1.19, с. 68 ].
Смерть Мстислава розв’язала Данилові руки. Тепер у Галичі у Галичі сидівне руський князь, а угорський королевич. І Данило ставить перед собоюмету оволодіти Галичиною і відновити засноване Романом Галицько –Волинське князівство. З цією метою він організовує піше військо, якемало значно зміцнити боєздатність збройних сил князівства.
Міжнародна обстановка сприяла намірам Данила Романовича повернутися доГаличини. У листопаді 1227 році загинув його давній ворог малопольськийкнязь Лєшко у битві з поморським князем Святополком. Тому у Польщіпочинається боротьба за краківський, головний стіл між малопольськимиі великопольськими князями, яка надовго відвернула їхню увагу відзахідноруських земель.
Але далекоглядним планам Данила щодо Галицької землі не судилосяздійснитися. Блискавична зміна ситуації в Галичі примусила волинськогокнязя до рішучих і не дуже підготовлених дій.
Тільки – но Данило Романович повернувся з польського походу, до ньогоприбули посланці від громади міста Галича із запрошенням сісти накнязівський стіл. І Данило, нашвидкуруч зібравши невелику дружину, рушивна Галич. Народне ополчення йшло за ним. Спочатку він розгромивбагатющий маєток Судислава, а потім угорська залога на чолі зкоролевичем здалася на милість переможця, і Данило відпустив Андрія доУгорщини. Разом з ним пішов Судислав. Так Данило 1230 року сів на стілсвого батька Романа [ 1.3, с. 65 ].
Але утриматися на престолі виявилося важче, ніж зненацька здобути його.Більша частина галицького боярства на чолі з Володиславом Юрійовичемзмушена була перейти на бік Данила, побоюючись за свої маєтності тависоке суспільне становище. Проте боярство і не думало складати зброю.Воно просто пересиджувало свій неуспіх, чекаючи слушного моменту, щобузяти реванш.
Зневірившись в іноземній допомозі, відкрито піднімаються проти Данилагалицькі бояри. Протягом 1230 року ними було організовано кілька змов:одного разу збиралися спалити оселю князя, іншого – убити його набенкеті. Та ці підступи вчасно розкривали вірні Данилові люди [ 1.14, с.90 ].
Тоді він наказав скликати народні збори – віче. Данило запитав жителів
наказав скликати народні збори – віче. Данило запитав жителівГалича: „ Чи хочете бути вірними мені, щоб я міг піти на моїх ворогів? ”- і городяни одностайно підтримали Данила.
Заручившись підтримкою заможного населення, князь зібрався з силами йрішуче пішов на Перемишль. Слабодухий князь Олександр, який тамперебував, утік до Угорщини.
І знову втручається в руські справи Угорщина. Наступного року корольАндрій робить спробу підкорити Галичину.
Зовсім без бою здався угорському військові Галич і всі бояри піддалисякоролю. За їх порадою останній посадив у Галичі свого сина Андрія, а самз військом пішов здобувати волинську столицю Володимир.
Здавалось би, Данило був відкинутий історією на кілька років назад. Ачас минав, галицький стіл знову був далекий, як і колись, і князьпереживав глибоке розчарування, може, й відчай [ 1.1, с. 275 ].
Наступними роками Данило активно діє у Руській землі, підтримуючикиївського князя Володимира проти чернігівського князя Михайла. Вдячнийза допомогу останній віддав Данилові місто Торчеськ у Пороссі.Важливість цього надбання важко переоцінити: волинський князь отримавчастку в Руській землі, і тим самим заявив східнослов’янському світовіпро себе як про одного з руських володарів.
Влітку 1233 року королевич і Судислав знову піднялись проти Данила.Останній заручився підтримкою київського князя. Сили суперниківзустрілися під Перемишлем. Угорські загарбники спробували штурмувати цюкам’яну фортецю, але Данило і Володимир відбили їх. Окрилений цієюважливою перемогою, Данило рушив на Галич. Більшість далекоглядні боярипобачили, що перемога Данила неминуча, й почали перебігати до нього, яктільки князь наблизився до міста. Йому довелося милостиво поставитись добояр, які перейшли до нього: він узяв їх на службу. Та князь здавав собісправу з їхніх справжніх намірів і лише до часу відкладав розправу зцими давніми ворогами єднання Русі. Отож, на схилі 1233 року, ДанилоРоманович знову сів у Галичі. Тепер він остаточно підкорює собі Белзькекнязівство.
Але згодом бояри підняли повстання проти Данила і почали кликати нагалицьке княжіння Михайла Чернігівського. Коли Данило повернувся доГалича, бояри цинічно заявили йому: „ Княже! Галичани умишляють на тебе– не загуби себе, йди геть! ”. старшому Романовичу довелося залишитигалицький престол і поїхати до ... Угорщини [ 1.14, с. 95 ].
Чому саме до Угорщини? А тому що помер старий угорський король Андрій іна престол сів його син Бела, з яким князя зв’язувала дитяча дружба.Останній охоче згадував про спільні дитячі роки, але у вирішальниймомент підтримав не Данила, а його суперника – чернігівського князяМихайла.
У цьому безвихідному становищі Данило виявив велику витримку, мужність ідипломатичний хист. Він знаходить противагу Белі – вступає в дружністосунки з його ворогом австрійським герцогом Фрідріхом. Це страшеннозбентежило угорського короля. Він вирішив дати задній хід, запросив досебе двох Романовичів і уклав з ними угоду про нейтралітет стосовно
овнозахідноруських земель. Проте Бела не бажав без вороття зміцнюватистосунки і з Данилом, відмовивши його старшому синові Леву в шлюбі зсвоєю дочкою.
Тим часом у Галичі бояри посадили на престол Ростислава Чернігівського.Та коли 1238 року останній поїхав у Литву, щоб покарати союзних Даниловілитовських князів, керівники міської громади вирішили запросити Данилана княжіння [ 1.8, с. 125 ].
Того ж 1238 року галицько – волинський князь поширив свою владу і наКиїв. Помер союзник київський князь Володимир Рюрикович, і на його місцесамочинно сів смоленський князь Ростислав, неприязний Данилові. Тому,останній вигнав Ростислава і посадив у Києві свого намісника Дмитра.Насувалась монголо – татарська навала, і Данило доручив Дмитровізахищати місто від чужинців.
Феодальна роздробленість знесилювала Русь, робила її вразливою дляворогів. Без сумніву, ні Роман Мстиславич, ні Андрій Боголюбський, ніДанило Галицький та й всі інші князі, які боролись проти децентралізаціїсвоїх володінь, не розуміли, що вона є логічним наслідком процесівроздробленості. Але ці правителі відчули згубність такого становища іпрагнули об’єднати руські землі, придушуючи при тому боярську анархію.Цим вони зробили позитивний внесок у давньоруську історію.
У Данила більше не залишилося сумнівів: монголо – татарська загрозанависла над Північно – західною Руссю. Він разом з сином Левом їде доУгорщини, прагнучи укласти угоду з королем Белою і скріпити її шлюбомЛева з королівною. Ця спроба закінчилась невдачею, бо король боявся зв’язувати свою долю з Данилом, передбачаючи напад монголо – татар наГаличину і Волинь.
Тим часом, наприкінці 1240 року, монголо – татарське військо з’явилосяпід Києвом, у якому в цей час перебувала випробувана в боях залога начолі з намісником Данила – тисяцьким Дмитром.
Головний удар загарбники спрямували на південні укріплення Києва, білятак званих Лядських воріт, бо з цього боку місто захищалось болотом. Алеминав листопад, стало зимно, і болото замерзло. Тому Батий легко почавгромити все на своєму шляху. Тоді почався бій за кожну вулицю і кожнийдім. Кияни героїчно захищались. Але 6 грудня 1240 року опір киянприпинився, тому що місто вже не було кому захищати [ 1.7, с. 53 ].
Здобуття Києва відкрило монголо – татарським правителям шлях на Захід.Батий почув, що Данило перебував в угрів, і сам пішов до Володимира.Операції по завоюванню південно руських міст були організовані монголо –татарськими полководцями з величезним розмахом.
Головні сили монголів підійшли до столиці Волині – багатолюдногоВолодимира. Коли Данило повернувся з – за кордону до міста, йогозустріла страшна картина смерті і спустошення: „ Ніхто у Володимирі незостався живий, церкви були переповнені трупами і мертвими тілами ”.
Так само впав і Галич. Княжий двір і військова дружина перебралася донової столиці – заснованої Данилом і улюбленого ним міста Холма,неприступної фортеці, розташованій на самій горі [ 1.15, с. 98 ].
Наприкінці 1241 року ворожі орди завоювали Південно – Західну Русь. Та
і орди завоювали Південно – Західну Русь. Тапри цьому вони зазнали великих втрат, їхні корпуси і полки виявилисьнедоукомплектованими, а воїни перевтомленими.
І без того роздроблена, феодальна Русь після навали монголо – татарстала ще більш децентралізованою. Неволя зашкодила процесам об’єднаннядавньоруських земель.
Одним з наслідків монголо – татарської навали була активізація боярства.Вони, переконавшись в ослабленні князівської могутності, намагаютьсяперехопити владу з рук сюзеренів. Це відразу ж після повернення з Польщівідчув на собі Данило Романович. На рідній Волині він побачив смерть,руїни та згарища. Неприємним сюрпризом було те, що вийшла з покоринавіть частина волинських бояр, яким князь завжди вірив і віддававперевагу перед галицькими.
Але до старого вороття вже не було. Данило використав невдоволеннянародних мас насильствами великих бояр, вміло зіграв на суперечностях уїхньому таборі [ 1.6, с. 73 ].
Розлючені бояри не знайшли нічого кращого, ніж звернутися до Данила, щобвін їх розсудив. Князь слухав їхню мову, повну нещирості, й розумів, щовони не бажають у волі його ходити, а його владу іншому раді віддати.Подумавши, Данило ув’язнив їх. Так Данило Романович обезголовивфеодальну опозицію і отримав змогу перейти в останній рішучий наступпроти боярства.
Після монголо – татарської навали Данило починає систематично докладатизусиль до об’єднання сил руських земель для відсічі загарбникам. Відтодітурбота про консолідацію Русі проти зовнішніх ворогів стає головноюметою його життя. Їй підпорядковані заходи не лише міжнародної, а йвнутрішньої політики Данила, з нею пов’язані його далекі та близькіполітичні розрахунки.
А поки що Данилові знову довелося захищати рідну землю від зазіханьчернігівського княжича Ростислава, який 1242 року скориставшись звідсутності Данила на недовгий час захопив Галич. Але довідавшись пронаближення останнього, чернігівський княжич знову втік до Угорщини. АДанило почав готуватися до оборони проти татар, які вже досягалиГалицької землі. Він поїхав у Пониззя, на південні рубежі князівства,щоб укріпити кордон. Василька ж він послав у Володимир, щоб таморганізувати відсіч агресорам [ 1.18, с. 65 ].
Але тут несподівано для Данила, зібралася велика армія, щоб увестиРостислава до Галича. Її головну ударну силу складало угорське рицарськевійсько на чолі з досвідченим полководцем Фільнієм. Угорських феодалівпідтримали польські, надіславши численні загони. Нарешті, чималоозброєних людей поставили під прапори Ростислава ті галицькі бояри, якимпощастило уникнути Данилової кари. Спочатку військо, яке формальноочолював Ростислав, а фактично Фільній, здобуло Перемишль, а потімобложило Ярослав.
На чолі з Данилом руське військо вирушило з Холма. Попереду йшовавангард під командуванням Андрія. На нього було покладено завданнярозвідки боєм, щоб дізнатися, які сили має ворог, а також підбадьоритиобложених ярославців. Далі рухались головні загони під командуваннямстаршого Романовича. Форсувавши річку Сян, Данило перешикував полки з
увавши річку Сян, Данило перешикував полки зпохідного у бойовий порядок, і військо неквапно й грізно пішло наворога. Перед битвою Данило мав добрий знак: над його полками кружляли іклекотіли орли, мов велика хмара [ 1.12, с. 78 ].
17 серпня 1245 року відбулася генеральна битва, одна з найбільших вісторії Давньої Русі.
Данило особисто командував галицькими і волинськими полками. Свійголовний полк він розмістив на лівому фланзі, в центрі стояввипробуваний у боях Андрій з малою дружиною, а на правому фланзі, протиполяків, - полк Василька.
Добірна дружина Андрія зустріла угрів і зрадників – руських смертельноющетиною довгих списів. Одночасно поляки вдарили на Васильків полк. Битвазав’язалась на кількох ділянках.
Стримуючи натиск переважаючих сил Ростислава, Андрієва дружина повільновідходила, виконуючи стратегічний план Данила. Тим часом сам князь зчастиною свого полку зайшов через віковічний ліс в тил наступаючомуворогові. Тут стояв рицарський полк Фільній, який угорський воєначальникприберігав для вирішального втручання в битву. На чолі своїх воїнівДанило вдарив на угорських рицарів, зім’яв їх і почав нищити. Січа булазапеклою, небезпека загрожувала і князеві: його було схопили угри, тавін вирвався з ворожих рук [ 1.17, с. 53 ].
Данило з кращими дружинниками пробився в гущу ворожого війська, схопивхоругву Фільнія і подер її на шматки. Це мало разючий психологічнийвплив на ворога. А несподіваний для угрів обхідний маневр галицько –волинського війська вирішив долю Ярославської битви. Були схопленіФільній і ватажок польських загонів Флоріан, лише Ростиславу пощастиловрятуватися.
Військо Романовичів і визволені ними городяни Ярослава святкували повнуперемогу. Данило наказав стратити жорстокого гнобителя Галичиниугорського вельможу Фільнія, а також багатьох знатних угрів, якізнущалися з народу.
Ярославський тріумф підбив риску під сорокарічною боротьбою Романовихсинів з бунтівливим боярством. Відтоді Данило стає повновладнимгосподарем Галичини і Волині. Правда, Володимир і Луцьк він віддавсвоєму братові Васильку. Та це був формальний поділ. Романовичі жили узлагоді. Водночас на Русі й за кордоном їх справедливо вважалиспівправителями Галицько – Волинського князівства. Це було незвичним длятих часів, коли син убивав батька, щоб сісти на його князівський стіл, абрат ішов війною на брата, щоб заволодіти його землями. Зворушливадружба між Романовичами свідчить про високі моральні якості обох братів[ 1.14, с. 142 ].
Отже, Данило здобув перемогу над боярами і Угорщиною. Та у неї бувгіркий присмак: на Русі тим часом встановилася влада монголо – татар.Дуже скоро після Ярославської баталії Данило відчув їх ярмо на власнійшиї.
Розділ ІІІ. У зусиллях об’єднати Русь проти монголо – татарськихпоневолювачів.
У Південно – Західній Русі життя почало відроджуватися найраніше вГаличині і на Волині, які порівняно менше, ніж інші руські землі,постраждали від ворожої навали. Данило Романович доклав багато зусильдля відродження сплюндрованого монголо – татарами сільського
я відродження сплюндрованого монголо – татарами сільськогогосподарства, протегував ремеслам і торгівлі. Високого розвитку досяглив Галицько – Волинському князівстві мистецтво й література. Однак дальшепіднесення князівства наштовхувалося на протидію ханської ставки вЗолотій Орді: Батий і його оточення пильно стежили за зростаннямГалицько – Волинської держави і, вірні своїй тактиці не давали жодному зруських князівств особливо зміцнюватись, вирішили обмежити їїнезалежність. Адже, доти монголо – татарські феодали встигли обкластитяжкою даниною майже всі давньоруські землі, за винятком Галичини іВолині.
Але 1245 року, незабаром після Ярославської битви, Батий звелів своємунамісникові у Південно – Західній Русі Мауці послати до Данила людей звимогою: „ Дай Галич! ”.Той зажурився, що не встиг зміцнити свою землюфортецями, і порадившись з своїм братом заявив монгольському посланцю: „ Не дам півотчини своєї, але поїду до Батия сам ” [ 1.7, с. 64 ].
Данило Романович сміливо прямує в Орду. Однак, йому не було властиво безгострої потреби наражатись на небезпеку. Тому, їхав до Орди знеспокійною душею, його тривожили недобрі передчуття.
Біля Переяслава Південного зустріли Данила та його почет загонивоєначальника Куремси, з яким князеві доведеться мати справу вмайбутньому. Через чималий час Данило приїхав на Волгу до Батия.
Коли князь увійшов до ханського намету, Батий приязно зустрів його іспитав: „ Даниле! Чому ти раніше не прийшов, та добре, що нині прийшов.Чи п’єш ти чорне молоко, наше питво, кобилячий кумис? ”. Данило ввічливовідповів ханові: „ Досі ще не пив, але якщо ти звелиш, то вип’ю ”. тодіБатий сказав: „ Ти вже наш, татарин, то пий наше питво ”. Щоправда,потім хан прислав князеві вина, великодушно зауваживши: „ Ви не звиклипити молоко, пий вино ”. Данило пробув у Орді 25 днів. Унаслідокпереговорів монголо – татари затвердили його галицько – волинськимкнязем: „ Доручили йому землю його ” [ 1.14, с. 148].
Хоча Данило зробився „ мирником ” Батия, тобто потрапив у певнузалежність від нього, монголо – татарським феодалам було ще далеко доповного підкорення Південно – Західної Русі. Волзька ставка Батияворогувала з імперською столицею Каракорумом. Батий не без підставвважав себе першою людиною в Монгольській державі. Тому він прагнувправити Руссю самостійно, не оглядаючись на великого хана. Це змушувалойого тримати сили напоготові на випадок воєнного конфлікту зКаракорумом. Таким чином, повернувшись з Орди, Данило чималий час мавможливість готуватися до рішучого зіткнення з монголо – татарськимизагарбниками.
Насамперед потребували упорядкування стосунки із західними країнами. Таякщо раніше угорський король і частина польських феодалів вважали, щоГалицько – Волинське князівство внаслідок ворожого нашестя втратилоколишню міць, то тепер успішне завершення поїздки Данила до Ордипіднесло авторитет князя в Європі. Стало відомо у всіх країнах, щоповернувся він з успіхом від татар. Тому, король Угорщини Бела, що не
орщини Бела, що несхотів допомогти Данилові напередодні монголо – татарської навали, вже1246 року з власної ініціативи звернувся до князя з проханням укластисоюз, скріпивши його шлюбом своєї дочки Констанції з Левом Даниловичем.
Спочатку Данило насторожено поставився до пропозиції угорського короля.Проте бажаючи забезпечити тил у майбутньому двобої з монголо –татарськими загарбниками, галицько – волинський князь дав згоду наодруження Лева з Констанцією [ 1.15, с. 104 ].
Так само швидко уладналися взаємини Романовичів з польськими князями.Спочатку Данило підтримав свого союзника Кіндрата Мазовецького протикраківського князя Болеслава. Галицько – Волинське військо захопилоЛюблінську землю, і Данило зумів утримати її надалі, відсунувши такимчином кордон на захід. Та після смерті Кіндрата, 1247 року, у Данилазав’язалися дружні стосунки з краківськими князями, при тому він зберігприязнь з новим мазовецьким володарем. З часом Данило уклав нову мирнуугоду і з Литовським князівством.
Однак, галицько – волинський князь здавав собі справу з того, що незахідні сусіди будуть його опорою в прагненні скинути з шиї руськогонароду монголо – татарське ярмо. Угорщина, Польща і Литва поринули усправи суто європейської політики, їх не хвилювала доля руських земель,вони не платили обтяжливої й принизливої данини ханам кочовиків. ТомуДанилові годі було сподіватися від них підтримки. Всі свої зусилля вінскеровує на організацію союзу руських князівств і земель проти монголо –татарського панування.
Данило вирішив заснувати загальноруську митрополію в Галицько –Волинському князівстві ( незважаючи на існування Київської ). Ценезмірно піднесло б авторитет князя і офіційно зробило б його якщо непершим, то одним з перших серед давньоруських володарів. Назагальноруського митрополита він призначив одного з близьких до ньоголюдей – канцлера Кирила, особу духовного звання. Це сталося 1246 року, іновопризначений митрополит негайно виїхав до візантійського патріарха вНікею, бо Константинополь тоді був у руках хрестоносців [ 1.7, с. 71 ].
Десь у другій половині ХІІІ століття відбулася знаменна подія в історіїГалицько – Волинської Русі: Данилом Романовичем було закладено містоЛьвів. Його заклали на високих горбах, перерізаних глибокими балками. Цестратегічне розташування було винятково вигідним. Разом з тим у долинірічки Полтви схрещувались шляхи, що вели на схід – до Києва і Чернігова,на Південь – до Візантії та країн Леванту, на північ – до Холма,Володимира і Белза, нарешті, на захід – до Перемишля і далі до країнЦентральної й Західної Європи. Не дивно тому, що обнесений могутнімистінами Львів швидко виріс в один з світових центрів міжнародноїторгівлі.
Є підстави вважати, що львівський замок існував ще в 1256 році, коливщент згорів Холм. Та 1259 року на вимогу монголо – татарськоговоєначальника Бурундая укріплення Львова так само, як майже всіх іншихзначних міст Галичини і Волині, були знищені. Та досить швидко по томульвівський замок був відбудований і являв собою неприступну
був відбудований і являв собою неприступну твердиню [ 1.20, с. 65 ].
Тим часом, події у Північно – Східній Русі розвивалися таким чином.Восени, 1246 року помер у Монголії великий князь владимиро –суздальський Ярослав Володимирович, батько Олександра Невського. Післяцього монголо – татарська верхівка роздмухує суперництво завеликокнязівський стіл між синами Ярослава – Святославом, Олександром,Андрієм та Михайлом. Останній захопив батькове місце 1247 року, але вженаступного року наклав головою у війні з Литовським князівством. 1249року за рішенням великого хана Монголії престол дістався АндрієвіЯрославичу. Хан зробив це лише тому, що вважав Олександра прихильникомБатия.
Отримавши ярлик на велике княжіння з рук головного монголо – татарськогоправителя, Андрій відразу почав поводити себе досить незалежно щодоЗолотої Орди і самого Батия. Він прагнув звільнити Русь від монголо –татарського лиха, доклав до того чимало зусиль, і не вина, а біда його,що ця спроба закінчилася невдачею.
Вже в перший рік недовгого сидіння Андрія на великокнязівському престоліу Владимирі на Клязьмі він перестав посилати дарунки ханові, щообов’язково робили його попередники. Ні він сам, ні залежні від ньогоудільні князі не їздили до Орди. Навіть неодмінні данини монголо –татарським правителям у роки його княжіння сплачувалися не повністю.
Прагнення Андрія Ярославича визволитись від монголо – татарської кормине могло не привернути уваги Данила Романовича. Могутній владимиро –суздальський князь у неминучій боротьбі із завойовниками був найкращимсоюзником. Назріла коаліція Південно – Західної Русі і Північно –Східної, яка закінчилася одруженням князя Андрія з дочкою ДанилаРомановича, і вінчав їх митрополит у Владимирі [ 1.4, с. 76 ].
Мета династичного союзу Галицько – Волинської Русі з Владимиро –Суздальською могла бути одна – організація збройного скинення монголо –татарського ярма. Останні, в свою чергу стежили за намаганням АндріяЯрославича здихатися їхньої опіки. Шлюб владимиро – суздальського князяз дочкою Данила був для них грізною пересторогою. В Орді вирішили, щозволікати більше не можна, і послали проти Андрія сильне військо одногоз Чингісідів – Неврюя. У давньоруські літописи ця подія увійшла підназвою
„ Неврюєвої раті ” [ 1.12, с. 79 ].
Напад монголо – татар був настільки несподіваним для Андрія, що він невстиг повідомити про це Данила, і допомога від Галицько – Волинськогокнязівства запізнилася. Певно, владимиро – суздальський князь не мавчасу й зібрати народне ополчення. Сил у руських було замало, і взапеклій битві монголо – татарська незчисленна орда перемогла їх. Таквибув з політичної гри природний союзник Данила Галицького у визвольнійборотьбі проти іноземних завойовників.
Але у своїх прагненнях об’єднати Русь для відсічі ворогові Данило необмежувався союзом з владимиро – суздальським князем АндріємЯрославичем. Він докладав чимало зусиль до згуртування південноруськихземель. Так, відомо, що й після „ Батиєвого погрому ” Данило Романович
євого погрому ” Данило Романовичне облишив намірів поширити свою владу на Київ. Місто перебувало упримарній залежності від владимиро – суздальських князів, які, зайнятіміжусобною боротьбою та уладнанням стосунків з Ордою і Каракорумом, неприділяли йому жодної уваги. Взимку 1254/1255 років галицько –волинський князь вирішив приєднати Київську землю до своїх володінь ізвернувся по допомогу до великого князя литовського. Мендовг пообіцявсвою підтримку. Та задуманий широко похід зірвався через неузгодженістьдій галицько – волинських і литовських полків.
Данило дав відсіч князям Пінської землі, що зазіхали на сусідні Луцьку іПересопницьку землі Волині. Незважаючи на те, що пінські князі зібралипроти галицько - волинського володаря коаліцію з своїх союзників,наприкінці 40 – х років вони потрапили в політичну залежність від нього,хоча і не втратили певної автономії. Адже в наміри Данила входило неприєднання Пінської землі до своїх володінь, а об’єднання її зусиль іззусиллями народу Галичини і Волині в прийдешній боротьбі проти монголо –татар [ 1.19, с. 73 ].
Отже, як бачимо, плани Данила консолідувати Русь для відсічі загарбникамне мали повного успіху. В своєму розпорядженні він мав сили Галичини,Волині та Пінщини. Цього було замало. Тому не дивно, що галицько –волинський князь, шукаючи нових союзників, відгукнувся на пропозиціюглави католицької церкви папи Інокентій ІV розпочати переговори. Цесталося в першій половині 1246 року.
Під час цих переговорів посольство Данила зуміло досягти рядузагальнополітичних вигод для всієї держави. Папа не визнав претензійУгорщини на Західну Русь, заборонив рицарям Тевтонського та іншихкатолицьких чернечих орденів селитися без дозволу Романовичів у Галичиніта на Волині. Проте і в 1247 році, і навіть пізніше, Інокентій ІVухилявся від надання допомоги Данилові проти монголо – татар. Натомістьулітку 1248 року папа послав Данилові грамоту, в якій радив йомусамотужки готуватись до відсічі загарбникам, зміцнювати кордони і в разінебезпеки просити допомоги у ...хрестоносців, яких князь не так давнорозгромив [ 1.14, с. 173 ].
Легко уявити обурення Данила Романовича цією папською грамотою. Не дивнотому, що коли 1249 році Інокентій ІV послав до Галицько – Волинськогокнязівства єпископа Альберта переконатися, чи ведеться підготовка доунії ( яка, зрозуміло, зовсім не велася ), Данило поставився вороже івідпустив його „ без честі ”.
Тоді розлючений Інокентій ІV нацькував на Галичину і Волинь ворожі їмлитовські племена. Спеціальною буллою, виданою близько 1251 року, пападозволив їм безкарно грабувати руські міста і села. Проте прикордоннасторожа князівства легко відбила напасників.
Однак 1252 року переговори між Данилом та Інокентій ІV відновилися –знову за ініціативою останнього. Папа пропонує Данилові королівськукорону, але князь відмовився від неї, відповівши, що йому потрібна неефемерна велич, а реальна допомога проти монголо – татарськихзагарбників. Тоді 1253 року Інокентій ІV оголосив хрестовий похід проти
лосив хрестовий похід протимонголо – татар, закликавши взяти у ньому участь християн Польщі, Чехії,Моравії, Сербії та Померанії. Декларований папою похід, проте, не мігвідбутися з багатьох причин. Більшість держав, до яких звертавсяІнокентій ІV, переживала політичну кризу і феодальну децентралізацію,частина їх загрузла у війні за австрійську спадщину, і всі разом вониледве чи були здатні подолати такого могутнього ворога, яким були в 50 –х роках ХІІІ століття монголо – татарські феодали [ 1.1, с. 284].
Сподіваючись за допомогою папи створити все європейську анти татарськукоаліцію й уладнати свої міжнародні справи на Заході, галицько –волинський князь погодився прийняти корону, хоча й з великими сумнівамиі ваганнями.
Коронація Данила відбулася у другій половині 1254 року, у висунутому назахід волинському місті Дорогичині, без будь – якої помпи і під часпоходу на ятвягів. Галицько – Волинський князь твердо зважився накоронацію, бо вирішив дати відсіч монголо – татарам [ 1.3, с. 65].
Тим часом міжнародна обстановка, і без того непроста, ускладнювалася вміру наближення до галицьких і волинських кордонів монголо – татарськоговійська. Угорський король удався в паніку і мало не щоденно слав папівідчайдушні листи, благаючи подати збройну допомогу. Небезпека монголо –татарської навали впритул нависла над Данилом, корона не поліпшилаполітичного становища Галицько – Волинського князівства. Король Данилорішуче відмовляється від будь – яких поступок папі в релігійномупитанні, водночас вимагаючи підтримки проти монголо – татар.
У відповідь на непоступливість Данила новий папа Олександр ІV дозволиввеликому литовському князеві Мендовгу грабувати Галицьку і Волинськуземлі, але той побоявся це робити, знаючи силу добірних полків Данила.На цьому й закінчились стосунки галицько – волинського володаря з Римом.
На Галичину і Волинь насувалася нова, мабуть, найстрашніша з усіх, щобули доти, монголо – татарська загроза. І Данилові довелося напружувативсі сили, щоб протистояти їй.
Розроблений у ханській ставці для Куремси стратегічний план операціїпроти Галицько – Волинського князівства складався з таких частин: 1)вторгнення на найменш захищене галицьке Пониззя; 2) відтиснення військаДанила на захід наступальними діями на півдні Волині і в Болохівськійземлі з тим, щоб потім відрізати його від Київщини; 3) окупація Київщиниі лише після того, з використанням сил недружнього Данилові смоленськогокнязя, перехід у рішучий наступ на Галицько – Волинську Русь [ 1.14,с.179 ].
Спочатку орда Куремси діяла у відповідності з цим планом. Їй пощастилопрорвати оборонний рубіж Галицько – Волинського князівства на Дністрі йпосадити свого намісника у головному місті Пониззя Бакоті. Далі Куремсавдерся на Південну Волинь і спустошив околиці Кремінця, але саме містойому не вдавалося здобути. Данилова залога завдала напасникам сильногоудару.
Зазнавши невдачі на Волині, Куремса вирішив чужими руками розправитися зДанилом Романовичем. Він підштовхує до походу проти галицько –
ує до походу проти галицько –волинського князя його недруга Ізяслава Мстиславича Смоленського.Щоправда, коли той вирішив піти на Галич, Куремсу охопили сумніви, і вінраптом став відговорювати смоленського правителя від цієї акції,ймовірно, вважаючи її ще недостатньо підготовленою. Його недобрі почуттясправдились. Данило Романович послав проти Ізяслава Мстиславича свогосина Романа з добрим військом, який розбив загони смоленського князя,захопивши його самого у полон [ 1.15, с.105 ].
Куремса не мав досить сили, щоб виручити бранця. Це розумів Данило – інаприкінці 1254 року перейшов у рішучий наступ проти монголо –татарської орди. Галицько – волинський князь тонко врахував і міжнароднуобстановку. Верховний хан Менгу вів тоді безупинні війни в Азії, і томуголовні монголо – татарські сили були виведені з Європи.
Кампанія проти монголо – татар була організована із великим розмахом.Галицько – волинське військо розділилося. В той час, коли полки ЛеваДаниловича вдерлись на Побужжя і повоювали там татарських людей, полкиДанила і Василька дали бій Куремсі у Болохівській землі й перемоглийого. А на весні 1255 року другий син Данила Варно просунувся на схід,до річок Случі й Тетерева і здобув міста, що підлягали татарам, тобтоБолохівську землю. Відтоді ця територія була приєднана до Галицько –Волинського князівства, а її бунтівливе боярство суворо покаране [ 1.17,с.54 ].
Куремса спробував перейти в контрнаступ, але коли його загони з’явилисяна Волині, вони були розбиті військом Данила під Володимиром і Луцьком.Монголо – татарська орда змушена була повернутися в місця своїх кочовищна півдні, у так зване „ поле ”. Таким чином, протягом першої половини50 – х років ХІІІ століття Данило Романович успішно протистояв монголо –татарському війську, не раз завдаючи йому нищівних поразок. Алестановище змінилося, коли 1258 року замість скомпрометованого поразкамив бойових діях проти галицько – волинського князя Куремси монголо –татарські правителі прислали старого і досвідченого полководця Бурундаяз величезною армією. Ординська верхівка доручила йому раз і назавждипокінчити з Романовичами. Щоб приспати пильність Данила і Василька,Бурун дай запросив їх як своїх союзників взяти участь у поході протиЛитви, і Василько був змушений піти з ним, бо непокора означала боголошення війни.
Переможна кампанія монголо – татарських військ у Литві справила великевраження на людність Південно – Західної Русі, викликала резонанс уЦентральній та Західній Європі. Продемонструвавши силу свого війська,Бурун дай зажадав від Данила і Василька знищити укріплення їхніх міст іфортець: „ Якщо ви мої мирники, розкидайте городи свої всі ” [ 1.12, с.81].
Не маючи досить сили, щоб протистояти незліченній монголо – татарськійорді, зневірившись у допомозі Заходу і роз’єднаних феодальними усобицямиінших руських князівств, Данило і Василько з болем мусили нищити все те,що будували довгі роки. Василькові люди розібрали фортифікаційні спорудиЛуцька і Кремінця, а Данилові – Львова, Стіжка і Данилова. Укріплення
Данилові – Львова, Стіжка і Данилова. УкріпленняВолодимира – Волинського були настільки великими, що не можна булошвидко „ розметати ” їх. Тоді князь Василько віддав наказ запалитиміські стіни, і так за ніч все згоріло. З сльозами на очах дививсямолодший Романович на велику пожежу, в заграві якої гинула міць ЗахідноїРусі. Лише залога надзвичайно добре укріпленого Холма гордо відхилилавимогу монголо – татар знищити стіни й башти міста [ 1.12, с. 81].
Після того як орда Бурундая залишила Галичину і Волинь, Даниловідовелось починати боротьбу проти монголо – татар мало не спочатку. Князьне скорився перед завойовниками. Він вів дипломатичні зусилля в Польщі іУгорщині з метою створити анти татарську коаліцію. Та успіху не мав. Востанні роки життя Данило успішно воював з литовським князем Мендовгомі, без сумніву, знову збирався з силами, щоб піднятися проти заклятоговорога Русі – монголо – татарських феодалів.
Важке, повне небезпек і тривог життя підірвало здоров’я ДанилаРомановича, і він серйозно захворів. 1264 року князь помер у своємуулюбленому місті Холмі. Було йому тоді 63 роки [ 1.14, с. 184].
Так, Данилові Романовичу не довелось скинути монголо – татарськукормигу. Занадто сильними були загарбники, а Русь залишаласьроз’єднаною. Об’єктивно ще не настали умови для визволення. Та це неприменшує життєвого подвигу Данила, людини одної ідеї. Ця ідея полягалав згуртуванні всіх руських сил для відстоювання незалежності своєїбатьківщини.
Висновки
Східно – слов’янська держава – Галицько – Волинська, проіснувала понадстоліття і поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. М.Грушевський вважав, - це державне утворення є найбезпосереднішимспадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхом і життєздатності вонозавдячувало видатній, обдарованій особистості князя Данила Галицького.
Данило Романович – один з найвидатніших особистостей історії. Все своєжиття він присвятив боротьбі з ворогами Русі. Юнаком бився з монголо –татарськими завойовниками, стримував їх натиск на Галичину і Волинь, аколи був уже зрілим мужем, давав відсіч німецьким рицарям, угорським іпольським феодалам. Саме тому, галицький літописець відзначив: „ Данилобув відважний і хоробрий, і з голови до ніг не було на ньому вади ”.
Історики високо оцінюють державну діяльність Данила. Він був людиноювисоких політичних, державних і воєнних здібностей. В умовах ворожогооточення вів князь запеклу сорокарічну війну з боярською опозицією ідовів її до переможного кінця. Данило об’єднав Галичину і Волинь в однез наймогутніших на тогочасній Русі князівств і доклав титанічних зусильдо консолідації всієї Південно- Західної Русі. Він незмірно піднісавторитет своєї держави у тогочасному світі. Головними ідеями його життябули відновлення Галицько – Волинського великого князівства й вигнаннямонголо – татарських поневолювачів з Русі. Не вина Данила, що йому невдалося здійснити другий задум. Занадто сильними були окупанти, занадтослабкою – Русь, бо залишалася роз’єднаною. Але все те аж ніяк не
ою. Але все те аж ніяк неприменшує життєвого подвигу Данила, князя Галицького.
Величезною заслугою галицько – волинського князя було те, що вінпродемонстрував усьому світові можливість успішної боротьби з монголо –татарськими поневолювачами, не раз громивши орду Куремси. Данилопідривав сили монголо – татарських феодалів. Він проклав шлях наступнимпоколінням борців проти іноземного панування. Приклад галицько –волинського володаря, певно, запалював і Дмитрія Донського, й Івана ІІІ,які прагнули вигнати монголо – татар з Руської землі.
Список використаної літератури
1.1. Багалій Д. І. Нарис історії України: Доба натуральногогосподарства. –
К.: Час, 1994.
1.2. Бойко О. Д. Історія України: Навчальний посібник для студентіввищих
навчальних закладів. Видання 3 – те, - К.: Академвидав, 2005.
1.3. Геник С. 150 великих українців. – Івано – Франківськ: Лілея- НВ,2001.
1.4. Гісем О. В., Мартинюк О. О. Історія України: Довідник, - Тернопіль:
Навчальна книга – Богдан, 2003.
1.5. Грушевський М. Історія України – Руси. – К.: Наукова думка, 1993. –
Т.ІІІ.
1.6. Гусєв В. І., Дрожжин В. П., Червінський В. І. Видатні постаті зісторії
України ( ІХ – ХІХ ст.): Короткі бібліографічні нариси. Історичніта
художні портрети. – К.: Вища школа, 2002.
1.7. Завірач В., Коваль І., Юсипчук Ю. Король Данило Галицький -
будівничий Руси – України. – Івано – Франківськ: Нова Зоря, 2005.
1.8. Замлинський В., Войцехівська І. та інші. Історія України в особах:ІХ –
ХVІІІ ст... – К.: Україна, 1993.
1.9. Ісаєвич Я. Галицько – Волинське держава. – Львів, 1999.
1.10. Коваль І. А ще корони галицьких княгинь.// Галичина. – 2003. –
19 серпня .
1.11.Коваль І. Корона Данила Галицького.// Галичина. – 1990. - 4 липня.
1.12.Король В. Ю. Історія України: Документи. Матеріали. – К.: Академія,
2002.
1.13. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.:
Україна, 1996.
1.14. Котляр М. Ф. Данило Галицький. – К.: Наукова думка, 1979.
1.15. Крип’якевич І. П. Галицько – Волинське князівство. – К.: Наукова
думка, 1984.
1.16. Пушик С. Г. Галицька брама: Роман / Худож. Пеник І. Г. – Ужгород:
Карпати, 1989.
1.17. Рибалка І. К. Історія України. Дорадянський період. – К.: Вищашкола,
1991.
1.18. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992.
1.19. Танцюра В. І. Політична історія України: Посібник для студентіввищих
навчальних закладів. – К.: Академія, 2001.
1.20. Хижняк А. Данило Галицький. – К.: Дніпро, 1992.
1.21. Чапуга С. Де ж корона Данила Галицького. // Галичина. – 2003. –
19 серпня.
PAGE
PAGE 15
alive-inter.net
на тему:
У 1201-1204 роках точилися війни галицько-волинського князя Романа Мстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києві свого брата Інгвара Ярославича, затим — Рюрикового сина Ростислава. Таким чином Київ був під зверхністю галицького князя аж до смерті князя Романа 1205 року.У 1201 році народився Данило Романович. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько, також пізніше князь.1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а самі правлять від імені малолітнього князя Данила Романовича.
Княгиня Анна Романова разом з сином Данилом перебували у вигнанні в Угорщині.
У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким князям Данилові таВасилькові.
У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю держави, і перевів туди єпископат. Разом з іншими руськими князями Данило Галицький бере участь у битві з монголо-татарами на Калці.1228 р. рiк пам’ятний смертю галицького князя Мстислава Удатного, усобицями між боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом.
У 1239 роцi Данило Галицький оволодів Волинню, Києвом, посадив у Києві свого намісника воєводу Дмитра, став великим князем Київським.1245 рiк Битва під Ярославом, у якій руські війська на чолі з Данилом Галицьким завдали нищівної поразки угорсько-польським військам, чим зміцнили єдність Галицько-Волинського князівства, що тривала майже 40 років.
У 1249-1252 роках вiдбуваються походи князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у війні за герцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом.
У 1253 роцi Данило Романович прийняв королівський титул і став королем Русі.
У 1254-1255 роках Данило Галицький визволив від монголо-татар землі на Південному Бузі, Случі, Тетереві, здобув Зв’ягель (Новоград-Волинський).
У 1264 році Данило Галицький помер. У Галичині князем став Лев, син Данила Галицького.
Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися у IХ-ХII століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці IX ст., а після занепаду з середини XII ст. Київської держави продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Головними містами її були Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. Разом з Волинською землею Галицька земля увійшла у період правління князя Володимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрого сягнула вершин свого розвитку. Після смерті Ярослава 1054 року Волинь дісталася його синам — Ігореві, Ізяславові та Ярополкові; затим онукові Ярославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів.
У Галицькій землі правили в різний час представники династії Ростислава Володимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик у Перемишлі, Володар у Звенигороді, Василько у Теребовлі. Володарів син Володимирко (1124—1153) об’єднав ці князівства в одне із столицею в Галичі. За часів правління Володимирка Володаровича місто Галич як столиця розпросторюється й зміцнюється, стає значним політичним та культурним центром південно-західної України-Русі. Та особливої могутності набув Галич за князя Ярослава Осмомисла (1153 —1187), який розширив межі міста, збудував просторий і величний білокам’яний князівський палац, багато церков, оборонних башт та монастирів. За цього князя Червона Русь простяглася од гір Карпатських по річках Дністер, Сян та Прут до дунайського гирла, Бессарабщини та Молдавії.
Родоначальником нової династії князів і видатним будівничим Галицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, що князював з 1199 по 1205 рік. Йому вдалося об’єднати під своєю владою два уділи — волинський та галицький. Під владою князя опинилася величезна територія: Волинь, Галичина, Поділля, Прикарпаття, Буковина, Пониззя, цебто майже половина сучасної України. У 1201 році він змістив з київського престолу Рюрика Ростиславича і встановив свою владу в Києві, посадивши там свого прихильника Ростислава. За короткий час здобувши собі в союзники у боротьбі з болгарами і половцями візантійського імператора Олексія II Ангела, князь Роман став, за висловом літописця, «однодержавцем» усієї Руської землі і був проголошений великим князем Русі-України.
У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов’янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князів, намагався навернути через них слов’ян у католицтво. Папа Інокентій III послав до Романа своїх послів, котрі казали йому: «Папа Римський — цар над царями, і якщо ти, княже, пристанеш до католицької віри, зробить тебе королем Руським». На ці слова Роман, витягши з піхов свого меча, відповів: «Цього в папи вашого немає, а поки це при мені — не потрібно мені ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, здобуду і я. Як був князем, так і буду, а ламати свою віру задля королівської корони не буду».Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утворення могутньої держави. Маючи великі багатства, власне військо та посідаючи найвищі в державі урядові посади, галицькі бояри постійно чинили смуту, заколоти й розхитували державну владу, переслідуючи власні корисливі цілі. Підтриманий міщанами та ремісниками, а також вірними дружинниками, князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною. Та під час війни з польським князем Лешком під містечком Завихвостом його було убито.
Для Галицько-Волинських земель настав період запеклих міжусобиць, якими скористалися татарські орди, що хмарою посунули на Україну і завдали страшної поразки ослабленим князівськими чварами руським дружинам у битві на річці Калці 28 травня 1223 року.
Після смерті Романа в державі почалися війни і розбрат, влада переходила з рук в руки, аж нарешті перейшла в руки Мстислава Удатного, який визволив Галичину від чужинців і приборкав свавільних князьків та бояр. 1228 року, їдучи на прощу до Києва, Мстислав помирає. Зверхником у Галичі став волинський князь Данило Романович, який продовжив батькові зусилля з консолідації руських земель. Саме тоді на Сході Європи з’явилася нова руйнівна потуга, яка змітала все на своєму шляху, — монгольські орди, які протягом короткого часу, з 1237 року, спустошили Ростовську, Суздальську, Смоленську, Чернігівську, Переяславську землі, здобули Московське, Володимирське-на-Клязьмі та Суздальське князівства, підійшли до Новгорода й, зупинившись перед болотами та розливом річок, повернули на Україну. Чернігівський князь Михайло Всеволодович утік до Угорщини, смоленський князь Ростислав Мстиславич на деякий час захопив Київ, але невдовзі втратив його. Тоді Данило оволодів столицею Русі-України й проголосив себе великим київським князем, поставивши намісником київським свого воєводу Дмитра.
Тим часом наприкінці 1240 року монгольські полчища Батия перейшли через Дніпро і піддали Київ страшному спустошенню. У такій ситуації Волинь і князь Данило були єдиною силою, що могли об’єднати Русь. Хоч велика частина українських земель була сплюндрована завойовниками, але Данило Галицький не втрачав надії об’єднати всі удільні князівства в оновлену могутню державу. Під його владою опинилися майже всі українські землі, але монгольська навала продовжувала свій руйнівний хід. Поділля, Волинь, Галичина також надзвичайно потерпіли від орд азійських напасників. З 1240 року впали три українські столиці — Київ, Володимир-Волинський, Галич. До того ж галицькі бояри та менші князьки зсередини підточували князівську владу усобицями та заколотами, намагаючись захопити трон у Галичі. А тим часом у 1241 році хан Батий розгромив польсько-німецькі війська у Нижній Сілезії, завоював Болгарію, Моравію, Сербію, Хорватію і надумав іти на Римську імперію. Під копитами ординців опинилася майже вся Україна, тож Данило вирішив заснувати нову столицю — у Холмі (нині територія Польщі). Він розбудував місто, запросив з-за кордону майстрів-будівничих, малярів, іконописців, різьбярів, скульпторів. Водночас він розбудовує інші городи, споруджує могутні фортеці у Кам’янці-Литовському, Бересті, Столп’ї, Біланові, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, ставить там своїх посадників та військові залоги, які підтримували владу в умовах монгольської зверхності. Він будує нове велике місто — Львів, назвавши його ім’ям свого сина, майбутнього князя.
Монголи встановили на руських землях суворі правила й непомірну данину. Розгромлені ними руські князі мусили їздити до Орди на принизливий «поклон» — церемонію одержання ярлика на князювання — гарантію недоторканності, через що вони тяжко переживали й виношували наміри позбутися монгольського ярма. У Північній Русі, що стала пізніше Московією, монгольські порядки, щоправда, швидко прижилися. Літописці з захватом розповідають, наприклад, про ту велику честь, що її було виявлено в Орді Олександру Невському. Князь Данило, який мав горду і непоступливу вдачу, розуміючи, що в умовах роздробленості та постійних чвар йому не вдасться протистояти окупантам, змушений був також їхати до хана, який 1250 року прислав до нього послів з наказом віддати Галич. Щоб врятувати місто, він вирішив на час скоритися й поїхати по ярлик. Про це в українському літописі читаємо такі гіркі слова: «Гірша лиха — честь татарська. Данило Романович, князь великий, що держить землю Руську, Київську, Волинську, Галицьку та інші, стоїть навколішки перед ханом, зве себе холопом, платить данину, боїться і грізного наказу мусить слухатися».
Але така була ситуація, і Данило, щоб зберегти ослаблену Русьвід остаточної руїни, йде на такий дипломатичний крок, водночас виношуючи плани хрестового походу проти ординців, плануючи залучити й західні країни. 1246 року Данило вступив у таємні переговори з Папою Римським Інокентієм IV з пропозицією скликати хрестовий похід проти навали, яка загрожувала всій Європі. Папа, скориставшись нагодою, хотів прилучити український православний люд до католицької віри й пообіцяв згуртувати європейських монархів у союз проти монголів. 1253 року понтифік видав буллу (соборне послання) до всіх християн Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Померанії, Лівонії, Естонії та Пруссії з закликом виступити проти монголів, а до Данила вислав папського легата з королівською короною. У місті Дорогичині 1255 року Данила було короновано, і він став зватися королем Руським.Якби плани Данила Галицького про об’єднаний хрестовий похід європейських держав проти азійської агресії було здійснено, то, можливо, Україні судилася б інша доля й вона утвердила б свою державність. Але запропонована Папою Унія зустріла шалений опір з боку українських православних ієрархів, які не зуміли поглянути на перспективу своєї держави і не пішли на компроміс, який один лишень міг врятувати тоді цілісність держави. Навіть вірний сподвижник Данила, митрополит Кирило, порвав з князем і перебрався на північ — до Переславля-Залеського, резиденції Олександра Невського.
Досягши угоди з Папою, Данило заходився зміцнювати свої городи і фортеці, готуючись до походу проти монголів і чекаючи на допомогу Заходу. Але цього разу, як і багато разів по тому, Захід бувбайдужий до долі православної Русі й не поспішав встрявати у війнуз незнайомим і страшним мусульманським ворогом. Тож Данило знову опинився сам на сам з монголами й мусив докладати дипломатичних зусиль, аби утримати від нападів завойовників і водночас удержати в руках розхитувану місцевими боярами та князьками владу. 1254 року князь Данило зумів зібратися з силами, завдав поразки військові татарського намісника монголів Куремси й визволив від окупантів досить велику територію в басейні Південного Бугу, Ірпеня, Тетерева. Окрилений перемогою, князь домовляється про союз із литовським князем Міндовгом, але той у потрібний час не подав обіцяної допомоги. А 1260 року, після смерті Куремси, його наступник Бурундай пішов на Литву, зруйнував її, затим попалив багато міст і сіл в Україні й наказав Данилові поруйнувати споруджені ним фортеці у Львові, Стожці, Луцьку, Кремінці, Данилові, Володимирі. Про людське око начебто знешкоджуючи фортеці, Данило поквапливо зміцнює нову столицю держави — Холм, не покидаючи надії знову організувати походи проти азіатської орди.
Тим часом на ослаблене Галицьке Руське королівство пішла нова сила — литовці, якій Данило вже не зміг протистояти, не маючи підтримки місцевих бояр та сусідів-князів, яких роз’єднували постійні чвари. Помер перший король український Данило 1264 року у своїй новій столиці Холмі, знайшов спочинок у церкві Пресвятої Богородиці, яку сам збудував. Але зусилля Данила не пропали марно, бо в пам’яті нащадків він залишився як володар, який подавав приклад до єднання задля великої мети — утвердження державності. Його держава, поставши на терені Європи у XIII столітті на короткий час під владою руського монарха, рівного між європейськими володарями, відіграла визначну роль в історії України на першому етапі українського державотворення.
superbotanik.net
Реферат
на тему:
Данило Галицький – князь Галицько-Волинської землі
У 1201-1204 роках точилися війни галицько-волинського князя РоманаМстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києві свогобрата Інгвара Ярославича, затим — Рюрикового сина Ростислава. Такимчином Київ був під зверхністю галицького князя аж до смерті князя Романа1205 року.
У 1201 році народився Данило Романович. Крім нього, в родині князяРомана та княгині Анни був ще син Василько, також пізніше князь.
1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгинюАнну Романову з сином з Галича, а самі правлять від імені малолітньогокнязя Данила Романовича.
Княгиня Анна Романова разом з сином Данилом перебували у вигнанні вУгорщині.
У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра ВсеволодовичаГалич і віддав місто галицьким князям Данилові та
Василькові.
У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицюдержави, і перевів туди єпископат. Разом з іншими руськими князямиДанило Галицький бере участь у битві з монголо-татарами на Калці.
1228 р. рiк пам’ятний смертю галицького князя Мстислава Удатного,усобицями між боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом.
У 1239 роцi Данило Галицький оволодів Волинню, Києвом, посадив у Києвісвого намісника воєводу Дмитра, став великим князем Київським.
1245 рiк Битва під Ярославом, у якій руські війська на чолі з ДаниломГалицьким завдали нищівної поразки угорсько-польським військам, чимзміцнили єдність Галицько-Волинського князівства, що тривала майже 40років.
У 1249-1252 роках вiдбуваються походи князів Данила та Василька протилитовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у війні загерцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом.
У 1253 роцi Данило Романович прийняв королівський титул і став королемРусі.
У 1254-1255 роках Данило Галицький визволив від монголо-татар землі наПівденному Бузі, Случі, Тетереві, здобув Зв’ягель (Новоград-Волинський).
У 1264 році Данило Галицький помер. У Галичині князем став Лев, синДанила Галицького.
Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися уIХ-ХII століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеїдержавності, дала стимул для формування нових політичних і культурнихцентрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці IX ст., апісля занепаду з середини XII ст. Київської держави продовжувала ірозвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років.Головними містами її були Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. Разомз Волинською землею Галицька земля увійшла у період правління князяВолодимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрогосягнула вершин свого розвитку. Після смерті Ярослава 1054 року Волиньдісталася його синам — Ігореві, Ізяславові та Ярополкові; затим онуковіЯрославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів.
У Галицькій землі правили в різний час представники династії РостиславаВолодимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик у Перемишлі, Володар уЗвенигороді, Василько у Теребовлі. Володарів син Володимирко (1124—1153)об’єднав ці князівства в одне із столицею в Галичі. За часів правлінняВолодимирка Володаровича місто Галич як столиця розпросторюється йзміцнюється, стає значним політичним та культурним центромпівденно-західної України-Русі. Та особливої могутності набув Галич закнязя Ярослава Осмомисла (1153 —1187), який розширив межі міста,збудував просторий і величний білокам’яний князівський палац, багатоцерков, оборонних башт та монастирів. За цього князя Червона Русьпростяглася од гір Карпатських по річках Дністер, Сян та Прут додунайського гирла, Бессарабщини та Молдавії.
Родоначальником нової династії князів і видатним будівничимГалицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, що князював з 1199 по1205 рік. Йому вдалося об’єднати під своєю владою два уділи — волинськийта галицький. Під владою князя опинилася величезна територія: Волинь,Галичина, Поділля, Прикарпаття, Буковина, Пониззя, цебто майже половинасучасної України. У 1201 році він змістив з київського престолу РюрикаРостиславича і встановив свою владу в Києві, посадивши там свогоприхильника Ростислава. За короткий час здобувши собі в союзники уборотьбі з болгарами і половцями візантійського імператора Олексія IIАнгела, князь Роман став, за висловом літописця, «однодержавцем» усієїРуської землі і був проголошений великим князем Русі-України.
У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов’янськимфорпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який,бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князів, намагався навернутичерез них слов’ян у католицтво. Папа Інокентій III послав до Романасвоїх послів, котрі казали йому: «Папа Римський — цар над царями, і якщоти, княже, пристанеш до католицької віри, зробить тебе королем Руським».На ці слова Роман, витягши з піхов свого меча, відповів: «Цього в папивашого немає, а поки це при мені — не потрібно мені ніякого королівства.Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, здобуду і я. Якбув князем, так і буду, а ламати свою віру задля королівської корони небуду».
Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щобсконсолідувати зусилля удільних князів для об’єднання й утвореннямогутньої держави. Маючи великі багатства, власне військо та посідаючинайвищі в державі урядові посади, галицькі бояри постійно чинили смуту,заколоти й розхитували державну владу, переслідуючи власні корисливіцілі. Підтриманий міщанами та ремісниками, а також вірними дружинниками,князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі,оволодіває усією Правобічною Україною. Та під час війни з польськимкнязем Лешком під містечком Завихвостом його було убито.
Для Галицько-Волинських земель настав період запеклих міжусобиць, якимискористалися татарські орди, що хмарою посунули на Україну і завдалистрашної поразки ослабленим князівськими чварами руським дружинам убитві на річці Калці 28 травня 1223 року.
Після смерті Романа в державі почалися війни і розбрат, влада переходилаз рук в руки, аж нарешті перейшла в руки Мстислава Удатного, якийвизволив Галичину від чужинців і приборкав свавільних князьків та бояр.1228 року, їдучи на прощу до Києва, Мстислав помирає. Зверхником уГаличі став волинський князь Данило Романович, який продовжив батьковізусилля з консолідації руських земель. Саме тоді на Сході Європиз’явилася нова руйнівна потуга, яка змітала все на своєму шляху, —монгольські орди, які протягом короткого часу, з 1237 року, спустошилиРостовську, Суздальську, Смоленську, Чернігівську, Переяславську землі,здобули Московське, Володимирське-на-Клязьмі та Суздальське князівства,підійшли до Новгорода й, зупинившись перед болотами та розливом річок,повернули на Україну. Чернігівський князь Михайло Всеволодович утік доУгорщини, смоленський князь Ростислав Мстиславич на деякий час захопивКиїв, але невдовзі втратив його. Тоді Данило оволодів столицеюРусі-України й проголосив себе великим київським князем, поставившинамісником київським свого воєводу Дмитра.
Тим часом наприкінці 1240 року монгольські полчища Батия перейшли черезДніпро і піддали Київ страшному спустошенню. У такій ситуації Волинь ікнязь Данило були єдиною силою, що могли об’єднати Русь. Хоч великачастина українських земель була сплюндрована завойовниками, але ДанилоГалицький не втрачав надії об’єднати всі удільні князівства в оновленумогутню державу. Під його владою опинилися майже всі українські землі,але монгольська навала продовжувала свій руйнівний хід. Поділля, Волинь,Галичина також надзвичайно потерпіли від орд азійських напасників. З1240 року впали три українські столиці — Київ, Володимир-Волинський,Галич. До того ж галицькі бояри та менші князьки зсередини підточуваликнязівську владу усобицями та заколотами, намагаючись захопити трон уГаличі. А тим часом у 1241 році хан Батий розгромив польсько-німецьківійська у Нижній Сілезії, завоював Болгарію, Моравію, Сербію, Хорватію інадумав іти на Римську імперію. Під копитами ординців опинилася майжевся Україна, тож Данило вирішив заснувати нову столицю — у Холмі (нинітериторія Польщі). Він розбудував місто, запросив з-за кордонумайстрів-будівничих, малярів, іконописців, різьбярів, скульпторів.Водночас він розбудовує інші городи, споруджує могутні фортеці уКам’янці-Литовському, Бересті, Столп’ї, Біланові, Кам’янці-Подільському,Хотині, Білгороді-Дністровському, ставить там своїх посадників тавійськові залоги, які підтримували владу в умовах монгольськоїзверхності. Він будує нове велике місто — Львів, назвавши його ім’ямсвого сина, майбутнього князя.
Монголи встановили на руських землях суворі правила й непомірну данину.Розгромлені ними руські князі мусили їздити до Орди на принизливий«поклон» — церемонію одержання ярлика на князювання — гарантіюнедоторканності, через що вони тяжко переживали й виношували намірипозбутися монгольського ярма. У Північній Русі, що стала пізнішеМосковією, монгольські порядки, щоправда, швидко прижилися. Літописці ззахватом розповідають, наприклад, про ту велику честь, що її буловиявлено в Орді Олександру Невському. Князь Данило, який мав горду інепоступливу вдачу, розуміючи, що в умовах роздробленості та постійнихчвар йому не вдасться протистояти окупантам, змушений був також їхати дохана, який 1250 року прислав до нього послів з наказом віддати Галич.Щоб врятувати місто, він вирішив на час скоритися й поїхати по ярлик.Про це в українському літописі читаємо такі гіркі слова: «Гірша лиха —честь татарська. Данило Романович, князь великий, що держить землюРуську, Київську, Волинську, Галицьку та інші, стоїть навколішки передханом, зве себе холопом, платить данину, боїться і грізного наказумусить слухатися».
Але така була ситуація, і Данило, щоб зберегти ослаблену Русь
від остаточної руїни, йде на такий дипломатичний крок, водночасвиношуючи плани хрестового походу проти ординців, плануючи залучити йзахідні країни. 1246 року Данило вступив у таємні переговори з ПапоюРимським Інокентієм IV з пропозицією скликати хрестовий похід протинавали, яка загрожувала всій Європі. Папа, скориставшись нагодою, хотівприлучити український православний люд до католицької віри й пообіцявзгуртувати європейських монархів у союз проти монголів. 1253 рокупонтифік видав буллу (соборне послання) до всіх християн Польщі,Богемії, Моравії, Сербії, Померанії, Лівонії, Естонії та Пруссії ззакликом виступити проти монголів, а до Данила вислав папського легата зкоролівською короною. У місті Дорогичині 1255 року Данила булокороновано, і він став зватися королем Руським.
Якби плани Данила Галицького про об’єднаний хрестовий похідєвропейських держав проти азійської агресії було здійснено, то, можливо,Україні судилася б інша доля й вона утвердила б свою державність. Алезапропонована Папою Унія зустріла шалений опір з боку українськихправославних ієрархів, які не зуміли поглянути на перспективу своєїдержави і не пішли на компроміс, який один лишень міг врятувати тодіцілісність держави. Навіть вірний сподвижник Данила, митрополит Кирило,порвав з князем і перебрався на північ — до Переславля-Залеського,резиденції Олександра Невського.
Досягши угоди з Папою, Данило заходився зміцнювати свої городи іфортеці, готуючись до походу проти монголів і чекаючи на допомогуЗаходу. Але цього разу, як і багато разів по тому, Захід був
байдужий до долі православної Русі й не поспішав встрявати у війну
з незнайомим і страшним мусульманським ворогом. Тож Данило зновуопинився сам на сам з монголами й мусив докладати дипломатичних зусиль,аби утримати від нападів завойовників і водночас удержати в рукахрозхитувану місцевими боярами та князьками владу. 1254 року князь Данилозумів зібратися з силами, завдав поразки військові татарського намісникамонголів Куремси й визволив від окупантів досить велику територію вбасейні Південного Бугу, Ірпеня, Тетерева. Окрилений перемогою, князьдомовляється про союз із литовським князем Міндовгом, але той употрібний час не подав обіцяної допомоги. А 1260 року, після смертіКуремси, його наступник Бурундай пішов на Литву, зруйнував її, затимпопалив багато міст і сіл в Україні й наказав Данилові поруйнуватиспоруджені ним фортеці у Львові, Стожці, Луцьку, Кремінці, Данилові,Володимирі. Про людське око начебто знешкоджуючи фортеці, Данилопоквапливо зміцнює нову столицю держави — Холм, не покидаючи надії зновуорганізувати походи проти азіатської орди.
Тим часом на ослаблене Галицьке Руське королівство пішла нова сила —литовці, якій Данило вже не зміг протистояти, не маючи підтримкимісцевих бояр та сусідів-князів, яких роз’єднували постійні чвари. Померперший король український Данило 1264 року у своїй новій столиці Холмі,знайшов спочинок у церкві Пресвятої Богородиці, яку сам збудував. Алезусилля Данила не пропали марно, бо в пам’яті нащадків він залишився якволодар, який подавав приклад до єднання задля великої мети —утвердження державності. Його держава, поставши на терені Європи у XIIIстолітті на короткий час під владою руського монарха, рівного міжєвропейськими володарями, відіграла визначну роль в історії України напершому етапі українського державотворення.
ukrreferat.com
